ПАТЕТИЧНА СОНАТА



Категории Микола Кулiш ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ДРАМА Микола Кулiш довго виношував задум написати роман про нещасне кохання поета до панночки Марини. За тло мали правити грандiознi подiï першоï свiтовоï вiйни й революцiï. Та реалiзувати задум письменниковi вдалося в формi п'єси. Iз спогадiв мого романтичного нинi покiйного друга й поета Iлька Юги на Жовтневих роковинах у клубi ЛКСМУ про свiй незавидний, як сказав вiн, проте повчальний революцiйний маршрут. I 1 — Уявiть собi, друзi, — так почав вiн, — перше — вулицю старого провiнцiйного мiста; друге — двоповерховий будинок з табличкою: Дiм генерал-майора Пероцького; третє — революцiйну весну; четверте — Великодню нiч. Початок дiï: я пишу. Напiвгорище в будинку. Квадратове вiконце запнуте зоряним небом. Свiтить гасова лампочка. В кутку мiдяним удавом виблискує гелiкон. 2 Поруч за дерев'яним простiнком живе безробiтна модистка З i н ь к а. Вона чеше косу. Пiд дверима г о с т i. П е р ш и й г i с т ь (читає напис крейдою на дверях). З нагоди Великодня вiзитерiв не приймаю. (Пауза. З досадою). Хе-хе! Оригiнально! Д р у г и й г i с т ь (ревниво, баса). Чого ж ви стали? П е р ш и й г i с т ь. А куди менi тепер iти? Д р у г и й г i с т ь. На Великдень у кожноï господинi дверi гостям одчинено. П е р ш и й г i с т ь. То я пiду до вашоï. Добре? З З i н ь к а смiється. Гостi, ощирившись, розходяться. Я пишу. Пiдо мною в генераловiй квартирi дзвонять куранти, немов з далечi вiкiв: мiрно, журно, елегiйно. А ще нижче, на першому поверсi, живе вона. Немов зараз бачу: одчинене вiкно, вiтрилом напнулась серпанкова завiса. Пiд нею немов пливе освiтлений кут кiмнати: пiанiно, погруддя Шевченкове й квiти. Вона вивчає Бетховенову Патетичну сонату. Грає в повторює вступ, оте повне зоряного пафосу, глибоке й могутнє вгауе. (Тодi я не знав ще нi назви, нi автора). 4 До мене в дверi стукотить 3 i н ь к а: — Можна? (Увiходить). Скажiть, сусiдо, вiдгадайте, коли до дiвчини ходить удостач мужчин, а ïй раптом хочеться бiгти од них до мужчини ж, то що це значить? Я. Не знаю. З i н ь к а. А коли всi збираються розговлятися, а ïй хочеться заговiти, то ви теж не знаєте, що воно значить? Я. Теж не скажу. З i н ь к а. Невже не знаєте? I не вгадаєте? Та ну-бо! Це ж така зрозумiла рiч. Це значить, що прийшла... Думаєте, любов? Великодня нiчi I все. А вам подумалось? Я одхитую головою. Прийшла Великодня нiч, а за нею в гостi мадам журба преться. Слухайте, сусiдо. Я голубе платтячко, бачте, надiла дiвоцьке, косу по-скромному заплела — заговiла, а ви такий бiдний та самiтний, що й сьогоднi не розговiєтеся. То, може, пiшли б удвох, га?.. Я (одхитую головою). Бачте... З i н ь к а. Ха-ха! До церкви, наприклад. А вам подумалось?.. (Пiдморгнула). Не бiйтесь! Ви не поскоромитесь од мене. Я. Я й не боюсь. Я, бачте, не маю часу. Я пишу листа. З i н ь к а. Ви пишете. Вибачте, пишiть. Я б оце сама написала листа абощо. Написала б: року двадцять третього життя, числа в календарi червоного, у серцi ж — чорного. Ой казали менi люди, що як прийде свобода, то вона, як мама: не журися, мовляв, дiвко, — вискочиш iз ями... Буде свiт тодi, як цвiт, ще й милий, як сонечко. Свобода прийшла. То оце я й пишу: дорогий мiй, милий! Хоч кажуть, я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж, думалось, до мене хоч на день, на мiй Великдень. Свiчку засвiтила, платтячко надiла голубе, дiвоцьке, а вiн щось не iде... Пишiть! На добранiч. Грошей часом нема у вас позичити — сiм карбованцiв? За квартирю, бачте, вимагають. Я оддам. Одержу за свою (пiдморгнула) квартирку — i оддам. Нема? Пишiть, пишiть. 5 З першого поверху кам'янi приступцi униз, у темний пiдвальний закут. Двоє сортують лiтературу. Осторонь ж i н к а прасує бiлизну. Iз стелi зрiдка, але методично вперто й дзвiнко капає у вiдро вода. Л i т н i й (одкладаючи листiвки). На Вадонiв завод. Тепер портовим майстерням: брошурок Коли скiнчиться вiйна — одна, двi, три, чотири, п'ять (крапля: дзень! Обернувся, глянув на стелю, на вiдро i знов), сiм, вiсiм, дев'ять, десять (крапля: дзень! Нахмурився). Отак у вас завжди капає зi стелi? Ж i н к а. Третiй рiк. Ще як брали на вiйну Оврама, мужа мого, — почало. З того часу жду й рахую. Сорочку перу я за сiмдесят крапель, прасую за десять. А за цiлий день, знаєте, скiльки ïх випадає? Аж чотириста тридцять два по сто. Скiльки це, по-вашому? Л i т н i й. Сорок три тисячi двiстi. Ж i н к а. Жду й рахую. Голова — як решето. Все життя — як решето: все подовбали цi краплi. Пам'ятаю, почала щитати, як вернулась з проводiв. (Рахуючи краплi). Одна, двi. Проводжаючи, питала: ти ж котляр, Овраме, на заводi став глухий, недочуваєш, а тебе беруть. А вiн менi... Три. Через те нас i беруть, що глухi ми i слiпi ще. Та й пiшов. Туман стояв, ворiт було не видно. Я за ним: Овраме! Вiн не обернувсь... Чотири... Коли ж тебе тепер ждати? Не обернувся. Але бiля заводу став. Добiгла. Саме тодi... П'ять... Iшло на шосту, i заревли гудки. Нiколи не плакав, а то дивлюсь — слухає й плаче... Шiсть. А скажiть, яке найбiльше число в свiтi? Л i т н i й. Квадрильйон, здається. Ж i н к а. Квадрильйон. Якби менi хто сказав, що, як упаде квадрильйонна крапля, тодi вийде вiйнi кiнець, тодi вернеться мiй Оврам, я б перещитала. Я б кожну крапельку обчислила, не пропустила б! (Жагуче, пристрасно, аж сльози проступили). Як намистечко б, зiбрала та на пам'ять нанизувала крапельку до краплi. Отак. (Ставши. як на молитву, рахує краплi). Сiм. Вiсiм. Дев'ять. П а р у б о к. Сестро, ти знову... Ж i н к а. Вiсiм. Дев'ять. Десять... П а р у б о к. Ну от... (До лiтнього). Що робити? Л i т н i й (суворо). Що? Нести лiтературу! Органiзовувати! Агiтувати! Треба увесь свiт пiдпалити нашими лозунгами: вимагаємо зробити з тайних договорiв плакати — раз, iз вiйни негайний мир народам — два, iз дванадцяти годин роботи вiсiм — три, маємо чотири руки — чотири, а пакункiв п'ять — п'ять, що робити з п'ятим — шiсть. П а р у б о к. У мене є тут товариш один. Покликати? Л i т н i й. Хто? П а р у б о к. Студент. Л i т н i й (мiна). Хм... П а р у б о к. Та не справжнiй, iз селян. З унiверситету на дому. Екстерн. Прибивсь у город iз села вчитися. Батько десь за пастуха. Хлопець трошки мрiйний, проте певний, свiй... Л i т н i й. Сiм! Клич! 6 I приходить до мене мiй перший друг, мiй побратим Л у к а: — Iлько, здрастуй! Ти що робиш? Я (патетично). Пишу до неï листа! Л у к а. Це сто тридцять першого? Я. Не смiйся. Луко! Л у к а. Скоро порвеш? Я. Не смiйся! Ти чуєш, який у мене настрiй? (Я чую знизу акорди grave). Високий, зоряний, як небо! Перше (жест на гелiкон), бачиш цю штуку? Гелiкон зветься. Коли взяти forte, можна загасити лампу. Але я навчуся грати так, що зорi на небi гаситиму. Л у к а (iронiчно). Навiщо? Я. Щоб... щоб мати роботу. Л у к а. Роботу, бачу, матимеш, а от заробiток?.. Я. I заробiток теж. Це ж гелiкон з оркестру, що грає влiтку на бульварах, восени на весiллях, узимку на похоронах — з оркестру гуманiзму. Є гелiконiсти, що добиваються од цього удава такоï, що вiн не просто грає, а дзвонить, як срiбний дзвiн. Отак: бом, бом... Пiдо мною немов нарочито дзвонять куранти. I я навчусь! Обов'язково! Третє, i це головне, я пишу до неï листа. (Знизу я чую, як услiд за уаие напливає перша хвиля свiтло-ярого allegro molto e con brio). Слухай! (Читаю й фантазую), Можливо, що й цього порву, але пишу й писатиму, бо вiрю в Петрарку i в вiчну любов. У вiчну любов. Мiж iншим, од золотих фiгур в iсторiï чорнi тiнi, од чернечоï ж Петрарчиноï золота й ясна — свiтiнь вiчноï любовi. Вiрю i пишу. Ви граєте сьогоднi щось нове, що саме — не знаю, але ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає краïни вiчного кохання. Там, у голубих вiкнах, дiвчина самiтна: лiву брову трошки ломить, як усмiхнеться, очi голубi. Скажiть, вiтри, або ви, зорi, чи вийде дiвчина йому назустрiч, чи одчине дверi, прекраснi ворiтця в краïну вiчного кохання! (Крiзь сльози й посмiх). Ану, вгадай. Луко... Л у к а. На те у дiвчат i ворiтця, щоб ïх одчиняти. Я. Та нi! Пошлю от я цього листа чи нi? Л у к а. Як сто тридцять попереднiх. Я (тодi врочисто, категорично). Сьогоднi. Сам однесу! Л у к а. Сьогоднi треба нести лiтературу, i ти мусиш помогти. Ходiмо! Я. Завтра однесем. Л у к а. Ти хочеш справу соцiальноï революцiï одкласти на завтра! Я. Анi подобини! Але знай. Луко: над свiтом полощеться в кровi прапор боротьби. Для чого? Щоб завтра замаяв над нами прапор вiльного труда. Та тiльки тодi, як над свiтом замає прапор вiчноï любовi... Л у к а. К чорту твою вiчну любов! Сьогоднi нам на цехових зборах петроградський товариш сказав: Мусимо, — каже, — припустити поïзд революцiï повним гоном до соцiалiзму. А ти його хочеш спинити на станцiï... (Передражнив). Вiчна любов! Я (з досади й образи, вслiд йому). Тiльки тодi, як Петраркою стане той, хто сьогоднi б'є жiнку, — наступить всесвiтня соцiальна весна. А ти ïï к чорту! Цiлу проблему! 7 Я майже iду услiд за Лукою. Несу листа. Так. За iншоï ситуацiï я б його порвав, як порвав сто тридцять попереднiх. Але ж тепер я змушений його однести. I я несу. Сходами, вниз, де живе вона. Але як його передати? Iду далi вниз. Бачу, як з пiдвальчика виходить лiтнiй робiтник, обважений пакунками лiтератури. На ним Л у к а. Н а с т я суне йому кусок паски, крашанки. Шепотить: — Нате. У дорогу. Л у к а. Ну от... (До лiтнього, жест на крашанки). Брати, товаришу Гамар? Релiгiю? Л i т н i й (сердито). Бери! Все одно з'ïмо! Щоб не здибатися з Лукою, я повертаю нагору. Бiля дверей Пероцького чую — дзвонять куранти. По тому дзвiнок електричний. Г о л о с П е р о ц ь к о г о (до економки). Телеграма од А н д р е з фронту: Здобув вiдпустку. Першого приïду, номером шостим. За пiвгодини вiн буде. Ванну i постiль, Анет. А менi, будь ласка, сьогоднiшнi витрати. Не ображайтесь, Анет. Я вам вiрив i вiритиму, але коли йде революцiя, треба щохвилини писати рахунки. Спасибi, Анет. (Читає). За три замки до дверей одинадцять карбованцiв сiмдесят три копiйки. А за розбиту росiйську корону, Анет! Запишiть. На карб революцiонерам. I за страйк на моєму млинi — робiтникам. За бром. Кому? Нам чи ïм? Не смiйте купувати! Де пахне бром, там скоро смердiтимуть трупи. Не смiйте!.. Прибутки!.. Вiд Ступай-Ступаненка за квартиру десять карбованцiв п'ятдесят копiйок. I все? А за мезонiн? За пiдвал?.. Виселити! Я не боюся ïхньоï революцiï. Одного лише боюся, щоб не розпаляли фундаменту, на якому стояла Росiя, — єдностi й неподiльностi ïï. А не розваляють Ступай-Ступаненки — Росiя вистоïть i перестоïть яку завгодно революцiю. Росiя! Земля руськая! Русь! Де це так прекрасно грають? Анет, люба моя! Дiстаньте з гардероба мою унiформу. Я пiду до церкви, Анет! Пам'ятаєте Великоднiй ранок тисяча дев'ятсот тринадцятого року, Анет, берiзку за вiкном i зорю? Тодi Росiя пахла, Анет, а нинi!.. Смирно! Це я на своï мислi, Анет!.. Який хаос! Зменшiть витрати, Анет!.. Церемонiальним маршем! Моï мислi! Повзводно! Тихо. Певно, пiшов, бо чую другий голос. Син Пероцького — Ж о р ж и к: — Анет, дорогая! Ну? А н е т. Жорже! Папа приказав зменшити витрати. Ж о р ж. Я оддам! Слово майбутнього офiцера, оддам! А н е т. Жорже, зрозумiйте, грошей нема. Ж о р ж. Слово честi, оддам! Знайте: за мiсяць-два нас, старший клас кадетiв, попрямують у прапорщики. Ух, пiду я на вiйну! На бiльшовикiв! Вдарю, вдарю чобiтками, брязну, дзенькну острогами, гляну в дзеркало, а там (зафантазував) молоденький офiцерик, у погончиках блискучих, чорнi вусики... А н е т. Мiй хлопчику-мрiйнику! Ж о р ж. Хлопчику?.. (Навмисне брутально i все ж стаки наïвно). Молоденький офiцерик, п'ять кондонiв у кишенi; ахм, — красуню! А н е т. (певно, очi великi, аж зблiдла). Жорже! Ж о р ж. Еntre nous soit dit! Ви, Анет, як Богоматiр, будете страждати, виряджаючи вашого хлопчика на вiйну. Розстебнете менi кiтель, начепите дукатика золотого i заплачете, як колись покiйна мамочка. А н е т, очевидячки, зворушена й розстiба ридикюля. За вiкном буде вечiр, як чернець смутний, i зоря, яко лампадник. Папа покличе. Знявши з носа окУ л яри, скаже вiн: Ну, Жорже, будь слуга царевi щирий... — I не мовить бiльше слова. А н е т, очевидно, виймає асигнацiю. До вокзалу рисаком. Ви зо мною. Папа ззаду. У салон-вагон ввiйду я, аж там жiнка незнайома, молода, прекрасна, ну як ви, Анет. (Цiлує). Лiктi в неï круглi, бiлi, груди, як у вас, Анет! Буде нiч, буде дорога, i розмови, i пригоди. (Ярливо цiлує, як жiнку). А н е т. (очевидно, жах i задоволення). Жорже!.. Я папу покличу! Ж о р ж (одсапавшись). Тяжко зiтхне паровоз у ту сторону, де вiйна. Свисне: на вiйну — вiйну-ну!.. Iмператор — Росiя — ура! Я поïхав на вiйну! 8 Вихором пробiгає повз мене. До Зiньки. Стукотить. З i н ь к а. Хто? Ж о р ж. Це я! Можна до тебе? З i н ь к а (виглянувши). До тебе? Ж о р ж. До вас. З i н ь к а. Чого? Ж о р ж. Я прийшов... Хiба ти... Хiба ви не знаєте? З i н ь к а. Мами шукаєш чи, може, заблудив? Ж о р ж. Я прийшов... Папа мене прислав! Грошi одiбрати! Тi, що за квартиру нам. Папа сказав — виселить тебе, якщо не заплатиш сьогоднi. З i н ь к а (перемоглася). Ну що ж... Заходь, хазяïне. 9 Сливе навшпиньках пiдходжу до заповiтних дверей. Стою. Перша хвиля свiтло-ярого аlltgro molto e con brio спадає. Вона грає далi — свiтлий роздум бунтарного духу, вiчний спiв кохання. Раптом перестає: — А-а, мiй таток: пощипанi украïнськi вуса, сивенький чубок! Б а т ь к о (врочисто читає). Учителя малювання та чистописання, украïнця запорозькоï кровi Iвана Степановича Ступай-Ступаненка лi-то-пис. В о н а (з гумором). Ой! Б а т ь к о. Березня сьомого, року на Украïнi тисяча дев'ятсот сiмнадцятого. Мiсяць тому вночi не спалось — думалось: нiч така велика, як Росiя, а Росiя, як нiч, — не видно й не чути нашоï Украïни. А нинi читаю вiдозву нашоï Центральноï ради: народе украïнський, народе селян, робiтникiв, трудящого люду... мiсяць минув, а яка одмiна! Благословляю революцiю! В о н а. I я! (В тон). Благословляю! Б а т ь к о. Березня двадцять сьомого. Читав, як у недiлю в Києвi вiдбулось велике .украïнське вiче. Сотнi, тисячi, десятки тисяч украïнцiв заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не вiдбудована буде вiльна наша Украïна. Присягаюсь i я! В о н а. I я! Не тiльки Шевченком, — тобою, твоïми вусами, твоïм сивеньким, таток, чубком. Б а т ь к о.Тридцятого. Приснився пресвiтлоï пам'ятi гетьман всiєï Украïни Iван Степанович Мазепа. В о н а. I менi! Немов ïхав автомобiлем, так? А за ним запорожцiв сила та все на велосипедах. Б а т ь к о.Тридцять першого. Бiльшовики пишуть, що державних меж взагалi не треба. Вони за Iнтернацiонал. Це значить, i Украïна без меж? Та як ïм не соромно! В о н а. Ой як ïм не соромно! Б а т ь к о. Р. S. Треба розтлумачити ïм, в чiм справа i що таке Украïна. (Дописує). Обов'язково! (Читає).Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрiбен тепер Украïнi Бог? Думаю, що коли й потрiбен, то тiльки свiй, украïнський. Iнакший зрадить або обдурить. Маринка грає цiлий вечiр якусь прекрасну рiч. Певно, украïнську, бо менi вчувається: сивоусi лицарi-запорожцi мчать кiньми вiчним степом по щастя-долю для своєï Украïни. Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспiвує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-туï (Цiлує ïï). От заграй! Вона грає. Знову здiймається вгору з бунтарних глибин до зоряних просторiв хвиля свiтло-ярливого пафосу. За нею, здається, пливе пiд напнутим вiтрилом завiси освiтлений покут кiмнати: погруддя Шевченкове, квiти, вона над клавiром, батько з лiтописом i я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблiАрго до вiчно прекрасних краïн, кожний по своє золоте руно. Б а т ь к о. Соната? М а р и н а . Патетична. Б а т ь к о. Як автора на прiзвище? М а р и н а . Бетховен. Б а т ь к о. Невже не украïнець? М а р и н а . Нiмець. Б а т ь к о. Значить, мати була украïнка. М а р и н а . Тату, ти комiк. Вiн скоро сто лiт тому, як помер, i на Украïнi нiколи не жив. Б а т ь к о. Хм... Чув десь нашу музику! Украв! Соната украïнська. Он росiяни — цiлого Глинку у нас украли та й кажуть, що ïхнiй Глiнка! Та який вiн Глiнка, коли вiн Глинка! Прiзвище украïнське! Украïнець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Нi пiвглинки, нi вуглинки! Ось пiду я зараз вулицями, пiд церкви пiду, де тiльки є люди, агiтувати й проповiдувати за вiльну нашу Украïну. Бо кожний тепер украïнець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Украïну, вкриватися мусить думками про Украïну i вставати разом з сонцем з клопотами про Украïну. Вiдбудуємо — тодi за Iнтернацiонал, Ось як, а не так, як ви пишете, товаришi бiльшовики! Бо хiба ж може бути Iнтернацiонал без Украïни, без бандури?! М а р и н а. Тату, ти комiк. (Цiлує його). Б а т ь к о. Iду! Я всовую листа мiж одвiрки й дверi i мчу до себе нагору. Виглядаю. 10 С т у п а й – С т у п а н е н к о (одчинивши дверi). О! Лист! Це тобi, Маринко. М а р и н а. Без марки й штампа? С т у п а й. Певно, той, що з неба пада украïнкам, — золотий. (Iде). М а р и н а (сама). Не золотий, а голий. (Читає, деякi слова повторює вголос)....Ця музика, певно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає краïни вiчного коханая... (З теплим, гумором). Маєш! Iще один комiк... Ну!.. (Читає).Там, у голубих вiкнах, дiвчина, самiтна... Хм! (Усмiхається, лiву брову справдi трошки ломить).Скажiть, вiтри, або ви, зорi, чи вийде дiвчина йому назустрiч?.. (Очi мрiйнi, голубi. Пауза). Скажiть, monsenieur, вiтри, шепнiть, madame зорi, як вiдповiсти цьому ще милому комiковi — нашому вiдлюдниковi?.. (Сiдає. Нотний столик. Олiвець. Лiва рука на клавiшах. Права за думками — пише).Дiвчина самiтна. Так. I жде. Кого! Не знаю, але вже давно жде! У снах, у мрiях, десь нiби в голубих вiкнах, когось iз-за Днiпра, чи то вiд трьох могил, од Жовтих Вод, чи з Сiчi ждала й жде. Кого? (Торкнувшись клавiшiв). Можливо, вас, поете милий. Напевно, вас, якщо ви на конi. Так, тiльки вас, якщо ви на конi й при зброï. Нi!.. Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай буде од душi. (Перебирає клавiшi).Жде вас, поете милий. Самiтна дiвчина. В краïнi, де на дверях два замки iржавi висять, московський i польський, жде i мрiє, що тому оддасть i душу, й тiло, хто замки тi позбиває... Нi, хай буде од душi!.. 11 М а р и н а грає. Менi здається, ще одна хвилина, ще один дотик руки — i хвиля свiтло-ярливого пафосу досягне неба, задзвенить об зорi, i тодi небо — зоряний рояль, мiсяць — срiбний рiг заграють вiчну над землею патетичну симфонiю. Менi неможливо ясно в очах, я бачу далекi зорянi простори, я нiби чую музику зiр, одного.не бачу — як до мене йде з листом М а р и н а . На сходах обганя ïï вiйськовий. Офiцер. Оглядається. Збiга захоплений до неï: — Моn Diеu! Це ви, Маrinе? Здрастуйте! Впiзнаєте вашого колишнього гiмназiального chevalier d'amour А н д р е? Три роки не бачились! Бiльше! Пам'ятаєте, я написав вам секретку на танцвечорi, сам принiс, сам познайомивсь! А як ми танцювали вальс-менует? А ви тепер ще краща стали. М а р и н а . Ви з фронту? А н д р е. Допiру. Страшенно радий. Уявiть темряву, ями, окопи, все в глинi, в багнюцi, навiть небо — i отак день за днем, мiсяцi, i сам ти нiби з глини, без женщини, себто без душi, одна лише темна хiть до неï, важка, як чорнеє живе срiбло. I от контрасти: я ïду поïздом, огнi i украïнськi зорi... М а р и н а . Ви самi ж росiянин? А н д р е. Але люблю, бо вони моï... Ïду поïздом, огнi i зорi, вокзал, i от я вiзником на гумових шинах. Чорт! А тут ще дзвони. I раптом ви, Магiпе, та ргетiеге iепаге88е. Я не можу бiльш... (Руки простяг), Ну, Христос воскрес! М а р и н а (одступила). Воiстину... А н д р е. Ну що ж... Я поцiлую вашу тiнь! (Цiлує). За цей момент, за зустрiч цю я радий зараз повернуть назад, на фронт i битись там за вас без вiдпустки цiлий вiк. За вас!.. М а р и н а . I за украïнськi зорi? А н д р е. З цiлим свiтом! М а р и н а. Спасибi. Але ви перед цим загляньте до своïх, обмийте глину, вiдпочиньте... Це вам такий наказ. А н д р е. Маrinе! М а р и н а . I завiтайте завтра! Корнет, цiлуючи ïï очима, бiжить додому. М а р и н а йде до мене. Затримує поступ. Крок вперед, крок назад. Поет, можливо, завоює твою душу, цiлий свiт, але жодного кiлометра територiï, моя Жанно д'Арк... (Вертається). 12 Чую втретеПатетичну. I раптом супровiд до allegro — стоголоса мiдь Великоднiх дзвонiв. Дивлюся у вiконце. Дзвiницi, як бiлi тополi. З найближчоï пливе спiв хорний:Христос воскрес. Кометами здiймаються ракети, червонi, голубi, зеленi. Танцює свiт. Патетичний концерт. I тiльки низько над обрiєм висить блiдий, пощерблений серп мiсяця — розп'ятий мiфiчний Христос. 13 Вернувся Ступай, зворушений, пiднесений, аж чубок подерся угору. — Грай, Маринко,Патетичну, — Украïна воскресає! Тiльки що загiтував, залучив до нашоïПросвiти аж три нових члени: учителя слобiдськоï народноï школи, сусiдського тесляра i нiчного сторожа. Грай! Так! Отак! Гех, сучоï ти мами святая Русь, гарбуз тобi тепер у твiй товстий державний зад! Слухай, як дзвонить i гра Украïна! Устають з могил сивоусi запорожцi, сiдають на коней. Цоки-цоки!., Чуєш, мчать? Сивоусi лицарi... М а р и н а (грає). Покiйними не ввоюєш. Гей, якби повстанцi! Молодi, тату! С т у п а й. Мчать по долю золоту вiчними степами Украïни. Гульк — зоря. Стали над вiками, блиснули списами. Гей! М а р и н а. Гармат би нам та кулеметiв замiсть мрiй, тату. С т у п а й. Що? М а р и н а. Нiчого. Ти, татусику, поет, кажу. Ступа й. Я — украïнець. Стривай, Маринонько, я зараз буду з ними христосуватися. (Дзвонить в телефон), Будь ласка, двадцять три нуль сiм... Директор гiмназiï? З вами хоче похристосуватись украïнець Iван Степанович С т у п а й-Ступаненко. Украïна воскресла! А ви одмовляйте: воiстину воскресла! Ха-ха! Грай, Маринко,Патетичну! (Дзвонить). Будь ласка, сiмнадцять два нулi. Од iнфантерiï генерал-майор П е р о ц ь к и й. 14 П е р о ц ь к и й бiля телефону, в унiформi: — З ким маю честь? С т у п а й. З вами волить похристосуватися на своïй землi украïнець Iван Степанович С т у п а й-Ступаненко. Украïна воскресла, ваш-дит-ство! П е р о ц ь к и й (переждем, поки йому врiвноважилось серце). Атвечаю. Смiр-но! Равнєнiє на едiную-нєдєлiмую, гаспада украïнци! С т у п а й. По-вкраïнському не так. Струнко, ваш-дит-ство! Церемонiальним маршем, на одного генерала дистанцiя, з Украïни кроком геть!.. Маринко, грайПатетичну! 16 З i н ь к а, Ж о р ж. З i н ь к а (читає).Даю цю посвiдку колишнiй нашiй покоïвцi Зiнаïдi Масюковiй на певнiсть того, що я з доручення мого папи, генерала Пероцького, одержав вiд неï сiм карбованцiв комiрного i з доручення ж папиного заплатив цi грошi за перший мiй вiзит до неï i сiм додатково за папу, що не заплатив ïй за перший вiзит свiй ще року тисяча дев'ятсот тринадцятого, теж на Великдень. Вихованець енського кадетського корпусу Ж о р ж П е р о ц ь к и й. Так. Тепер ти, Жоржику, ходи додому. Ж о р ж (навколiшках). Ну, порви... Прошу вас, порвiть. Ну хоч не показуйте. Не покажете? Нi? З i н ь к а (виводить його, зачиняє дверi. Сама). Ой Боже ж, як важко. (Бере гiтару, грає i молиться).Ой Боженьку, Боже Чом ти не поможеш? Чи, може, безплатно помогти не хочеш? Чи, може, й ти, Боже, вже хочеш того же? Так приходь! 16 У пiдвальчику, як статуя, Настя. Скаменiла — в дверi лiзе безногий солдат з георг, хрестом: — Чи впiзнаєш, Насте, чоловiка?.. Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили нижчим за всiх. Ну, нiчого! Пiду до своïх на завод, може, пiднiмуть. Здається, сказав пiду — полiзу! Другий же мiсяць, як лiзу. До тебе. Чого ж стала, Насте! Приймай ув об'ятiя героя, половину чоловiка твого! (Долiз до середини пiдвальчика i заплакав). II 1 День. Сонячне виблискує гелiкон. Я безсонний i невтомний крокую по кiмнатцi. Пiдо мною все тi ж перiодично б'ють куранти. М а р и н а грає тую ж Патетичну сонату, але сьогоднi вже не зоряне grave я чую i не свiтло-ярливе allegro molto brio, а сонячно-квiтчане adagio cantabile. Ну, а менi, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човнi Арго вона, звичайно, лiву брову трошки ломить, очi голубi, на веслах квiти i роса. I ось удруге приходить до мене мiй неромантичний друг Л у к а: — Доïхав? Я нiби не розумiю. Мовчу. (Ущипливо). До ïï ворiтець? Я мовчу. Ну, листа, звичайно, ти порвав? Я (патетично). Однiс, Луко! Ïй-бо, однiс!.. Л у к а (вражений). Ну й що? Як? Я. Одгадай: яка це дорога, що нею свiт iде тисячолiття i не знає втоми? Л у к а (зрозумiвши безнадiйнiсть мого любовного становища, рiшуче). Дорога революцiï! Я. Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якоï дороги свiт давно б уже євнухом старим бродив по пустинi життя? Л у к а. Без дороги революцiï, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Iлько! Сьогоднi манiфестацiя об одинадцятiй. Органiзатори — всi тi, хто революцiю оберта на оперетку або лiтургiю, а класову боротьбу на паради й цiлування, сказав нам петроградський товариш. I я кажу. До них пристануть, мабуть, i вашi украïнцi, — в рушничках уже, посватались! Бiльшовики органiзовують контрдемонстрацiю. Розумiєш? Нашi заводськi хлоп'ята всi за бiльшовикiв. Менi доручили роздавати лiтературу на нашiй вулицi й агiтувати проти вiйни, за восьмигодинний робочий день, за передплату Правди. Ходiмо, га?.. На вулицю!.. Поможеш роздавати лiтературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було бiльше. Я. Я пiду... але я трошки згодом. Л у к а. Чому? Я. Я... я зараз iду до неï. Не вiриш? Я вже б давно пiшов, та стерегли мене, не пускали. Луко, двi дикi звiрихи: соромливiсть i вовкуватiсть. А сьогоднi, всю нiч виходивши, я нарештi ïх втомив, проклятих, i приспав. Сплять. I я пiду! Зараз! Я вже й першi слова наготовив про наше побачення: Ви не здивуйте, що я непрошений, — скажу, — непрошено зайшли до мене ви у серце! Нi, не так. Скажу просто: Здрастуйте! I не так: Вдома? — Вдома... Нi: Я не спитавшись увiйшов, це привiлей старцiв i закоханих. Л у к а. Нi, ти вже краще так: Вдома? — Вдома. Тодi ти: Простiть, але в мене не всi дома, i я прийшов, щоб ви побачили iдiота з iконкою вiчноï любовi, з дiвчачим фартушком замiсть червоного прапора. Та якби ж iдiота! — Паскудника! Зрадника! От!.. I знай, Iльку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вiршi ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географiï, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революцiï, то я тобi не товариш i ти менi не товариш. Раз! Два! Три! (Пiшов). Я (услiд йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революцiï зразу, нiж, скажiм, вiдкритися дiвчинi вперше, що любиш... Га, Луко? Так дивись, я йду! 2 I я справдi йду. Сходами вниз. Знову одна течiя несе мене до П дверей, друга односить i гонить униз. 3 Непочута розмова. М а р и н а (перегравши). Буде! А н д р е. Маrinon! Ще i ще!.. М а р и н а . Невже i вам подобається? А н д р е (ревниво). Невже i вам! А ще кому? М а р и н а . Угадайте. А н д р е. Ну, звичайно, кому ж. Йому! М а р и н а . Угадали. Сьогоднi навiть уночi розбудив: У А н д р е очi рогом. Заграй, дочко,Патетичноï, бо вже щось не спиться. А н д р е. I я б вас розбудив, коли б було дозволено. М а р и н а. Йому все якiсь запорозькi лицарi з цiєï музики бредуться в голову, вiчнi степи, Украïна, а скажiть, що вам? А н д р е. Менi?.. Угадайте! М а р и н а . Росiя? А н д р е. Честь оддаю, але нi. М а р и н а . Революцiя? А н д р е. Вiтаю, але нi. М а р и н а . Ну, не Украïна ж? А н д р е. Украïнськi зорi, дзвони й сходи. Я iду. Раптом зустрiч. Я цiлую чиюсь тiнь. Тiнь краси! Шедевр! Менi хочеться узять ïï на руки i нести, нести... М а р и н а . Ви сказали — вiтаєте революцiю? За що? А н д р е. Нам потрiбнiший тепер трикутний капелюх, нiж Мономахова шапка. М а Р и н а. А вгадайте, що менi ввижається од музики? А н д р е. Таток? М а р и н а . Щось чудне i незрозумiле. Привид, сон, реальнiсть, усе разом. Нiби темна й дика є краïна i така ж пригноблена, що забула навiть про своє учора i не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки iржавi висять, печатi з орлами — бiлим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тiй краïнi дiвчина самiтна. Мрiє й жде. I знаєте кого? А н д р е. Кого? М а р и н а . Лицаря, що любить украïнськi зорi. А н д р е. Так? М а р и н а . День у день, нiч у нiч, щоб замки тi позбивав i дверi одчинив... А н д р е. Дiвчинi? М а р и н а . Дiвчинi й краïнi. (Зiрвала кiлька акордiв з фортепiано. Пiднесла ïх у долонях, нiби квiти). Моï любощi це — сон, може, мрiя — дiвчина стрiчає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дiвчину, зустрiч). Любий мiй, давно бажаний, милий!.. — I поведе, як гетьмана, у свою свiтлицю. Скаже: — Ой дзвонiть, софiйськi дзвони, щоб люди не чули, як я милого цiлую... А н д р е. Маrinе! Скажiть! Це лише мрiя, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?.. М а р и н а . Це лише мрiя, музичний привид химерноï дiвчини. А втiм — замiсть трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тодi це програма. На Украïнi. Ви заздалегiдь формуєте загони вiльного козацтва, я — органiзацiю. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозумiле — правда? А н д р е. Хай дiвчина жде лицаря! М а р и н а . Так? А н д р е. Лицар буде! Вiн уже на порозi. 4 Одчинивши тихо дверi, я: — Простiть!.. Я не спитавшись увiйшов, — це привiлей старцiв i закоханих... Я бачу корнетову спину. Вiн навколiшках, цiлує ïï кiнчик сукнi. Лицар прийшов. Вiн просить посвяти. Маriпоп! Мила! — чую я i, непомiтний, iду геть. 5 Я повертаюсь до себе на горище. Менi неймовiрно важко. Я не впiзнаю речей. Все змiнилося, померкло, посiрiло. Навiть сонце на небi вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на ранi. Скрiзь запалення i бiль. Шепочу: — Ну що ж... Ще хлопчиком колись гнався ти за мрiями на паличцi верхи i з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до костi, до серця?.. Як упав ти з палички-коня на смiття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрiйного коня... Який смiтник кругом! Невже ж весь свiт лише смiтник, а мрiï — випари iз його!.. Так, Луко, всi дороги в свiтi — це лише орбiти: якою б не пiшов, все одно повернешся туди, звiдки вийшов, — в яму. Рiзниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От i все. Чого ж iти! Куди iти? Кружляти по орбiтi?.. (Пiдходжу до вiконця). Кинутися вниз, чи що?.. (Дивлюся). III 1 Уявiть собi, друзi, вулицю старого губернiального мiста, со-| нячний рiг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку Марсельєзу. Сидить чистiй. Спiває: В суботу i в недiленьку, Сказать би раз у раз, По вулицi гулялисi В штиблетах господа-с. А як прийшла свободонька, Вже вулиця не та-с: Нема, нема роботоньки З суботи й до суботоньки, да-да-с. 2 Пiдходить другий. Сiдає: — Браво! Бiс! Ви спiваєте, як опера, що горить. П е р ш и й. А ти квитка купив, що сiв на цеє мiсце? Марш! Д р у г и й. Ви не подумайте, що тут вам справдi опера, а ви бiлетер. П е р ш и й. Це моє мiсце. Д р у г и й. Тепер свобода слова, совiстi i мiсця. П е р ш и й. Пишуть: Пролетарi всiх краïн, єднайтесь, — а ти що!.. Д р у г и й. Яй прийшов єднатися, ну! П е р ш и й (заспiвав i затарабанив щiтками). Ой чистю, чистю, чистю — Штиблети, як сонце... Д р у г и й. (ще голоснiше). А я й сонце вам почистю, Не то що штиблети... П е р ш и й. Дак ти справдi конкуренцiю прийшов робити? Марш, кажу! Д р у г и й. Ша! Он де конкурент... (Показує на Оврама). 3 Лiзе О в р а м з ящиком i щiтками. Д р у г и й. Дотепная є воєнна приказка: де два б'ються, третiй не лiзь. Правду я кажу, громадянине солдат? О в р а м. Я вже пiсля бою — от i лiзу. Д р у г и й.. Ви лiзете туди, де всiєï роботи не бiльше, як самому собi почистити ботинки. О в р а м. Гей, якби ж я мав таку роботу, то я б сюди нiколи не прилiз!.. 4 Я бачу, як люднiє вулиця, голоснiшає, ближчає Марсельєза. За нею нiби пливе угорi хмарка од собору. На балкон виходять старий П е р о ц ь к и й. Нижче на Ґанку М а р и н а й А н д р е. М а р и н а . Подивiться, який день! Отакий дiвчина замовить у бога день, як вийде зустрiчати лицаря (спинивши рух А н д р е до себе). Цс-с-с!.. Дивiться, таток он — вийшов агiтувати. Даваймо послухаємо! Начепив жовтоблакитну квiтку — от комiк!.. П е р ш и й (навстрiч Ступаевi). Ой чистю, чистю, чистю, Вакса, як свобода!.. Д р у г и й. Сонце, бачите, блищить, як То моя робота!.. С т у п а й (виставивши ногу першому). Будь ласка!.. Та ба! Стривайте! Ви хто? П е р ш и й. Як хто? Чистiй. Збирається натовп. С т у п а й. Та нi! Якоï нацiï? П е р ш и й. Расєйськоï держави, звичайно-с! П е р о ц ь к и й(з балкона). Браво! С т у п а й (знявши ногу, до другого). Ви якоï? Д р у г й й. А вам якоï треба? С т у п а й (до Оврама). А ви?.. (Впiзнавши). А-а! Сусiда знизу! Оврам-котляр! Свiй! Украïнець! Будь ласка!.. (Виставляє ботинки). М а р и н а (на ганку до А н д р е). Ну, не комiк? А н д р е. Це приклад нам!.. Хвалю! Д р у г и й (до першого). Ви бачили такого малахольного? П е р ш и й. Чого вiн хоче? Д р у г и й. Вiн хоче, щоб йому вже нацiя ботинки чистила. С т у п а й. Ми, С т у п а й-Ступаненки, хочемо, щоб нацiя наша чужих чобiт не чистила! Пора! Вiльними стати пора! Мусимо сiсти на конi й мчати по наших козацьких степах разом з орлами й вiтрами!.. (Йому аж почувся той тупiт в супроводi патетичного allegro molto e con brio). Цоки-цоки, цок-цок! М а р и н а . Браво, таток! Браво! А н д р е. Браво! О в р а м. Ви, може, й сядете, та нас куди посадите? С т у п а й. Кого це вас? О в р а м. Ну, мене от... безногого пролетарiя вкраïнського? (Показав на чистив). Ïх ось... З i н ь к а (вийшла з натовпу п'яненька). А мене?.. Знову, мабуть, за пiдсiдельню, за перинку, га?.. (До натовпу). Казали, як прийде свобода, то вона — як мама: не журися, мовляв, дiвко, — вискочиш iз ями. Буде свiт тодi, як цвiт, ще й милий, як сонечко. То оце я й кличу: дорогий мiй, милий!.. Г о л о с з н а т о в п у. Хто? З i н ь к а. Та хто обiзветься!.. Смiх. Хоч, кажуть, я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж думалось, до мене хоч на день — на мiй Великдень. Смiх i голос. Обiзветься мiльйон! З i н ь к а. Вас мiльйон, а його немає. Свiчку засвiтила, платтячко надiла голубе, дiвоцьке, а вiн щось не йде. То пiду, подумала, до сусiди, вiн теж безталанний. Прийшла до сусiди, а вiн листи пише. То пiду я на вулицю, крикну, погукаю: милий, дорогий! Дорогий мiй, милий!.. П е р о ц ь к и й (з балкона). От вам, панове, свобода слова! I взагалi свобода! Суть свободи! Символ! (Iде з балкона). Л у к а. Так! Це суть буржуазноï свободи! Символ! Людина кричить... (До натовпу). Товаришi! А н д р е (перебиває). Громадяни! С т у п а й (очнувшись i собi). Брати украïнцi! Я бачу, як у натовпi вирує три течiï. Кожен хоче стати поближче до свого оратора. А н д р е влаштовують овацiю. Тому вiн починає перший: — Хто не бачив, хто не зна краïни нашоï учора? Краïна наша... С т у п а й. Украïна! Л у к а. Трудящий люд, пролетарiат!.. А н д р е. Вся Росiя — це нерухомий був, гнiтючий монумент: трон, до його сходи — приступцi рабства i на приступцях ми, раби, рабом був комiр золотий, сенатор, камергер у палатах... Л у к а. Брехня, товаришi! Рабами ми жили й жиєм — робiтники, солдати, i росiяни, й iншi! С т у п а й. Злиденнiших нема рабiв у свiтi, як ми, братове украïнцi! А н д р е. Рабом, звичайно, був мужик i украïнцi. Громадяни! Краïну рабства i неволi... С т у п а й. Украïну! А в д р е. Край несвiдомостi i прози... Л у к а. Хрестiв i шибениць... А н д р е. Не мiг я бачить сам крiзь сльози (патетично}. А нинi? Патетична пауза i десь звичайний, дiловий голос чистiïв: — Почистить треба, громадянине! А н д р е. А нинi, бачим ми, далеко нам пахне вiльная дорога. Горить зоря свободи. Сiяють горизонти. Так! Нам треба сiсти на коней! I помчати на захiд i на схiд. Щоб несла краïну нашу вже не тройка, а мiльйон мiдносталевих коней, щоб, як блискавки, блищали золотiï булави, щоби прахом розпадались перед нами всякi Дарданелли, i не тiльки розступались всi народи i держави, а щоб упали нам у нозi навiть вiтри i вклонились горизонти! Оплески. Вигуки слава i гомiн. П а н н о ч к а (захоплено до матроса). Матросику! Тепер ви проб'єте Дарданелли, так? М а т р о с (вибите око, рябий, голос, як зiпсований клапан гармонiï). Вашi, панночко, хоч i зараз, а турецькi которi — хай вони он (на А н д р е) пробивають. Д а м а (затрясла войовниче пером). Ми на наших зборах, ми, слабкi жiнки, одкинули пропозицiю бiльшовикiв про припинення вiйни. Ми сказали: ми воюємо не з вiйськом нiмецького народу, а з вiйськом Вiльгельмовим. Вперед! На фронт! М а т р о с (дає дорогу. Ручкою). Будь ласка! Пiдноситься голос Луки. Трошки запинається: — Горить зоря свободи i свiтить поки що кому? У вiкна буржуазiï, бо в наших пiдвалах i вiкон нема. Далi скажу: коли буржуазiя хоче сiсти на конi, то це значить що? Що всi шляхи до всiх у свiтi Дарданелл буде вкрито нашим трупом. На сяйних ïхнiх горизонтах ждуть нас хрести i кладовище. Вiтри впадуть ïм у нозi, — це значить що? Це значить, нас вони гойдатимуть на шибеницях. Товаришi! Виходьте на iнтернацiональнi дороги, засипайте мiж собою ями, окопи, — братайсь! А всi фронти, скажу я вам, повертай на буржуазiю! Iще скажу: замiсть золотоï хай блискавкою б'є на нашiй Украïнi булава робочоï диктатури! М а т р о с. А буржуазiю, котьолки i юнкерню у трюм землi! На дно свободи! А н д р е. Наш девiз — свобода, рiвнiсть i братерство! П а н н о ч к а (ïй Оврам цим часом чистить черевик). Свобода! Рiвнiсть! Братерство! (Од захоплення затупала нiжкою). О в р а м (одкинувши раптом коробку). Десять рокiв робив я на заводi, три воював. За це, бачте, дали менi хрестика. Тепер дають свободу — свободу лiзти з хрестиком до гробу. Свобода? Я без хлiба. Рiвнiсть? Я нижчий од усiх, без нiг! Братерство? Я чистю вашi ноги!.. Дак нате вам ваш хрестик, вернiть менi моï ноги! (Зриває й кидає геть георг. хреста). Л у к а. Наш девiз: вся влада Радам! Свiтова революцiя! Соцiалiзм. На даху будинку Ж о р ж и к з нацпрапором. Без кашкета. Захоплений кричить: — Мiй девiз — Росiя! Iмператорi Ура-а-а-а!.. (Стрiляє вниз). Я бачу, як похитнувся Л у к а. Я (кричу). Луко! I щосили бiжу вниз. Вибiгши, я бачу, як натовп подався урозтiч. Вулиця порожнiє. Посерединi ранений в руку Л у к а. З i н ь к а перев'язує рану. Оврам. Далi матрос. Вiн на когось свариться: — Пождiть, пождiть!.. Прийде на вас судьба! IV 1 Уявiть собi, друзi, тую ж таки вулицю й мiсто, запiзнене в Жовтень. Вдалинi гарматний стугiн. Вiтер. Нiч. Я на тайнiй вартi бiля тайного повстанпункту, що притаïвся в Оврама в пiдвалi. 2 У пiдвалi запнуто вiконце. Свiтить каганець. Капає вода. Г а м а р пише. Вiв у шапцi. Бiля його посланець теж у шапцi, напружено жде. У кутку на полику О в р а м, бiля його тiнню Настя. Г а м а р. Ревштабовi... (Подумавши, рве написане). Нi, ти краще перекажи. Дислокацiя: партизани на станцiï, настрiй нiби бiльшовицький, наш. Бiлi по цей бiк залягли. Пiд боком у мене ïхнiй резерв — кулемети, пiхоти сот зо три. Злi. Вiшають. Молебень справляють. Нас буде так: по три, по п'ять у квартирах. Чоловiк iз сiмдесят робiтникiв. Нашi всi напоготовi. Зброï малоï На рушницю три патрони, зате настрiй вартий стам. Ентузiазм! Проте думаю, що, не зговорившись з партизанами, починати повстання небезпечно. На зговори я послав Луку. Жду на нього. Коли ж не вернеться, умовились, до сходу мiсяця самi почнем. I все. Точка. Н а с т я. Здається, хтось iде... О в р а м (ло паузi). Вiтер! Г а м а р (думаючи про своє). Що? О в р а м. Вiтер! Гамар зиркнув на годинника. Н а с т я. Сiмсот п'ята, впала, як пiшов. Шоста. Сьома, восьма... О в р а м. Цс-с... Посланець iде. З Тим часом нагорi. М а р и н а (пише). Штаб. Пероцькому. А н д р е!.. (Рве написане). Нi, ти краще (батьковi) так перекажи. С т у п а й. Може б, телефоном?.. М а р и н а . Комiк! Таких речей у телефон не кажуть. Перекажи, що комiтет... С т у п а й. Який це комiтет, Маринко?.. М а р и н а . Вiн знає... Зараз допомоги не може дати. Але вiн вдається, i зробить це негайно, до сiльських своïх вiддiлiв. Перекажи: ще день — i допомога буде. Ну, ще що?.. Що пiдвали неспокiйнi, це вiн знає. Але перекажи: можливе повстання робiтникiв — треба берегтись удару з тилу. Перекажи, таток! А головне: бiжи, мiй любий, i дiзнайсь про все: як на фронтi, що у штабi, який настрiй?.. Ну, i все. (Цiлує батька). С т у п а й. Знов бiжи! Я вже не знаю, чи я украïнець запорозькоï кровi, чи я просто кiнь. I нiчого не знаю. Якийсь комiтет. Кiш має бути, рада! — у них комiтет... Та хiба так воювали колись запорожцi!.. (Бiжить). 4 Я подаю сигнал своïм — небезпека. Ховаюсь за примурок. Вулицею проходить ворожий патруль. Двоє курять з рукава — червонiють вусики, миготить кокарда. Один спотикається: — Ч-чорт!.. (Впiвголоса). Закопали, а ноги од колiн стирчать. Д р у г и й. Вам жаль, чи що? Бiльшовицькi ж! П е р ш й й. Не жаль, заважатимуть тiкати! Т р е т i й (видно, п'яний, спинившись перед закопаним). Безподобно! Оригiнально! Мiй антипод! Вiн головою туди, я — сюди. Коли у нас день, у нього нiч, i навпаки. Хай живе географiя, i нумо мочиться на нього!.. 5 Iнодi менi вчувається, що десь грають. Ах, це, певно, з напруження галюцинує моє вухо. А коли не вухо, то це вiтер в дротах. Iнакше i бути не може. Бо ж хто iнший наважиться грати в таку нiч. Тiльки вiтер. Та ще, може, п'яна З i н ь к а на гiтарi — цiлий день гуляла з офiцерами i зараз. А що, як не вiтер, не З i н ь к а, а хтось iнший? Наприклад — вона. Он ïï покут, наприклад. Вiкно завiшене килимом. Горить, мабуть, свiчечка. Глухо, як у каютi. Глуха десь канонада. Вона неспокiйна. Дослухається. Тихо ходить. Ще тихше пробує грати (фрагменти з патетичного гопао). Так. Вона грає. Хай же пливе ïï човен, музики повен, серед цiєï тривожноï, вiтром збуреноï, вiтром розораноï, чорноï ночi! 6 Менi чудно: я на вартi, а навколо музика. Десь блимнуло жовтлявою смужечкою свiтло. М а р и н а одслоняє крайок килима у вiкнi, майнуло ясно-голубим. Його загасило вiтром i музикою з Патетичноï. Одходить i грає grave. За акордами басiв неспокiйний тупiт, цокання копит. Хтось креше вогонь. Темним степом кiнь бiжить. Ах, то ж ямчу, конем в краïну вiчного кохання! За чорним обрiєм край голубого вiкна жде вона. Он-он виглядає. М а р и н а знов одслоняє вiкно. Дивиться. Йде сходами вниз. Назустрiч виходить. Простягла до мене руки — лiву брову трошки ломить, очi усмiхаються. М а р и н а дивиться на мене сонного. Нас оповиває музика з гопгiо. Мелодiя, як срiбний серпантин. Разом з цим я чую вiтер, бачу нiч. Сонце не любить! так землi своєï, як люблю я вас, — хочу сказати я Маринi — не можу. Вона нiби одходить, одпливає. Серпантин рветься i згаслий летить за вiтром. Вона нiби на човнi. Бачу, щогла, грає парус, струнами напнулись шкот i брас, замiсть гошiо знов чую grave. М а р и н а стає пiд парус. ЦеАрго? — питаю я. Це старий козацький човен, запорозький, — каже вона. На козацьких човнах вiтрил не було, — згадую я. А хiба це вiтрило? Я вдивляюсь i бачу прапор — вiн жовто-блакитний. одпливаємо. Назустрiч нам Л у к а. Вiн, зiгнувшись, несе плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, я мiсяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник. Мене охоплює сором, неспокiй, тривога. Луко! — кричу я. Цс-с-с, — свариться Л у к а. 7 I справдi — це пригнувшись перебiгає з того боку вулицi Л у к а. Над обрiєм мiсяць. Вiн густо-червоний i од вiтру неси кiйний. Вiн справдi похожий на прапор. Я (рух до Луки}. Ну? Л у к а (задихана). Мiсяць!.. Скорiше!.. Гамар? Я. Тут! На схiдцях нас зустрiчає Гамар. Л у к а (запалено). Проскочив за кладовищем, де ярок (до мене). Пам'ятаєш — гуляли весною, де ти вiршi вчив мене писати. Ху-х!.. Кадети не помiтили, а повстанцi трохи не вбили — думали, шпигун. Нарештi ïхнiй отаман. Ху-х!.. Провiрив, розпитався, скiльки у нас сили й хто. Кажу — робiтники, бракує зброï, про все, про все сказав, ху-х!.. Переказали так: як тiльки зiйде мiсяць, щоб ми ударили, тодi й вони пiдуть в атаку, а ми щоб ударили в тил, обов'язково, ху-х!.. Це не од страху, бо бiг я що є сили, бо мiсяць уже сходить (до мене), ще й вiтер, ой же вiтер, ху-х!.. Г а м а р (пiднесено). Наш мiсяць. I вiтер наш! Пождiть же трошки — буде наш весь свiт. Хай ставлять шибеницi, хрести... Н а с т я (прислухаючись). Спiвають Отче наш... Г а м а р. Справляють хай молебнi, спiвають Отче наш, — свiт, друзi, буде наш! Iз шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капiталiзмом пронесем i поховаємо на старих кладовищах на зорi соцiалiзму. А самi рушимо вперед!.. (До мене). Вам у ревштаб! Скажiть, що починаєм (насовуючи тугiше шапку). Наш буде свiт!.. Перекажiть привiтi (До Луки). А тобi пiд час бою показувати дорогу партизанам. Ну!.. (Завагався, чи прощатися). Н а с т я. Може б, годилося сiсти. О в р а м. Менi б оце добре було встати. Ну що ж!.. Перекажiть привiт од мене всiм нашим, заводським. Всьому пролетарiатовi! (Поривна, крiзь сльози). Та шануйте, братця, ноги! Ноги! (Отямившись). А втiм (усмiхається), аби в чоловiка обидвi голови цiлi були, а про ноги... (Помiтив, що в Луки розлiзлись ботинки. До Настi). Дiстань йому моï чоботи, Насте! Хай хоч вони пiдуть тепер атакою на справжнього ворога. Н а с т я (зайшла за пiчку й скинула, щоб нiхто не бачив. Винесла Луцi). Л у к а (бере). В дорозi перезуюсь. Ми мовчки виходимо по схiдцях. У дверях зустрiчає вас вiтер. Над обрiєм мiсяць. Перед тим, як розiйтись, ми з Лукою романтично тиснем один одному руки. Я (патетично). Свiт, Луко, буде наш!.. Л у к а. Обов'язково! (Коли я пiшов, вiн до себе). От тiльки брати чоботи чи нi?.. Калюжi по дорозi, так але ж i Н а с т я без чобiт... Та ще й з убитого знiмуть. Ну ïх (на чоботи. Ставить пiд дверима i бiжить). Н а с т я (по паузi). Пiшли. Чи ж до ранку вернуться, Овраме? Оврам мовчить. Крапля — дзень! (За звичкою, машинально). Одна. Двi. Три... 8 Вертається С т у п а й. Бiля закопаного вiн спиняється, хиi головою i бiжить до себе. М а р и н а (назустрiч батьковi. Неспокiйно). Переказав? С т у п а й. Так. М а р и н а . Ну як там? Що? С т у п а й. Мiсяць сходить. М а р и н а . Боже! Вiн менi про мiсяць... С т у п а й. А вiтер, Маринко, вiтер! Чуєш? М а р и н а (iронiчно). Пiвденний чи який? С т у п а й. Пiвнiчний! М а р и н а . Жаль! Нам тепер потрiбен захiдний. Зорi свiтять? С т у п а й (вiдчувши iронiю). Прямо з фронту вiтер! Од партизанiв! (Мало не з захопленням). Кажуть, що помiж них чимало украïнцiв. (Помiтивши у Марини щиру до цього скруху). Сливе усi там украïнцi, кажуть!.. М а р и н а . А самi вони знають, що вони украïнцi? С т у п а й. Гм... (По паузi). Коли ж мiж цими зовсiм мало украïнцiв. У штабi жодного украïнського слова. Та й народ проти. Та й з п'яти повiшених, довiдався, — чотири украïнцi. Закопаний теж — по матерi украïнець. Мiж iншим, вже одного чобота знято. А про Украïну нi слова. Хай уже краще червоний замає! Га, Маринко? М а р и н а . Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане. С т у п а й зiтхнув. Ти, крiм мiсяця, ще кого бачив? С т у п а й. Бачив. М а р и н а . А крiм вiтру, що-небудь ще чув? С т у п а й. Чув. М а р и н а . Ну? С т у п а й (по паузi). Похоже на те, що не встоять. Беруться вже тiкати. М а р и н а . Так? (Схвильована. Телефонує). Штаб? Попросiть, будь ласка, корнета Пероцького!.. Раптом гасне електрика. 9 П е р о ц ь к и й (бiля телефону). А н е т держить свiчечку. Штаб? Корнета Пероцького!.. Андрiйку — ти? Чого погасла електрика? Крiм цього, Жоржик утiк з дому. Певно, на фронт. Попросив Анет начепити дукатика, що з Божою Матiр'ю, розумiєш? I карабiна взяв. Бога ради, знайди та нажени додому! Бога ради!.. Як на фронтi? Я не хвилююсь, але... менi приснився сон: немов Росiя — голе поле, снiг, посерединi нiч i Христос у повстяниках. Приходить С т у п а й i сiдає на пiч. Ти розумiєш, до чого нахабство дiйшло! (Хвилюється). Безобразiє! Ти чуєш, Андрiйку? Андрiю! А н д р е! Гарматний вистрiл, Анет упускає свiчечку. П е р о ц ь к и й в темрявi. Штаб! Штаб!.. Телефона одiрвано. Анет одслоняє вiкно. Б'є червоним мiсяць. Червоний одсвiт у свiчадi. П е р о ц ь к и й голосно. Заслонiть вiкно! 10 Н а с т я (це до вистрiлу). Десята. Одинадцята. Дванадцята. Вистрiл. О в р а м (голосно). Остання!.. Одчиняй дверi! Н а с т я. Кому? О в р а м (збуджено). Кому? Соцiальнiй революцiï! 11 С т у п а й (хоче одслонити вiкна). Вийду навстрiч ïм! М а р и н а . Тебе заб'ють. С т у п а й. Я маю зброю. М а р и н а . Яку? С т у п а й. Украïнське слово. М а р и н а . Кожне слово переконує тодi, коли за ним дзвенить зброя! С т у п а й. Вийду навстрiч i скажу, нагадаю святi й соцiальнi слова: обнiмiте, брати моï, найменшого брата!.. М а р и н а . Кому? Бiльшовикам? Бандитам? Видловi, що реве од кровi i трощить нашi найкращi iдеï? (Заслоняє вiкно). 12 Вулицею тiкають бiлi, купками й поодинцi. Хтось знову спотикається об ноги закопаного. Лається. I все ж таки вулиця лякає порожнечею. Анi огника у вiкнах, нi голосу. Десь далеко стрiлянина. Мiсяць. Вiтер. 13 Од тiнi до тiнi, огинаючись, перебiгає троє партизанiв, о д и н — м а т р о с, д р у г и й — в кошлатiй шапцi, з червоним бантом, т р е т i й в кожушку. Побачивши ноги закопаного, пiдходять i роздивляються. М а т р о с (слiпий на одне око, голос, як з попсованого клапана гармонiï). По ногах видать, що жертвою впав вiн в борьбе роковой. (По паузi). Ну раз вбив уже — закопай, хочеш одкровенно — не закопуй. Але ж чоловiк не недокурок, щоб його втикати отак в землю! Не можу дивитись на таку цивiлiзацiю! Мировая досада шкребе! (Дивиться на будинок). А як так, то пропоную зробити з цього дому труну! Хто за — iди за мною! Iдуть, тримаючи рушницi напоготовi. 14 Iз пiдвальчика лiзе О в р а м. Повстанцi аж одступились. Одноокий матрос питається в Оврама, у голосi хмурий гумор: — То часом не твоï ноги, браток? О в р а м. Моï пiшли в землю. Iмперiалiзма загнала. О д н о о к и й. Ну, а цих, видать, що буржуазiя? О в р а м. Так. О д н о о к и й. Виходить, що мiж ними рiзницi нема. О в р а м (пiдлазить до нiг, обдивляється чобота). На один лише номерок... (Никне головою i так застигає). О д н о о к и й (по паузi затряс рушницею). Пощади не давать. I всю буржуазiю в трюм землi! Iдуть утрьох по сходах. 15 Пiдходять до Ступаєвих дверей. О д н о о к и й пробує — не запертi. Одчиняє навстiж: — Збирайся на смерть. М а р и н а (спокiйно). А тато зiбрався зустрiчати вас. О д н о о к и й (обдивляється). Хто такий... тато? С т у п а й. Украïнець. О д н о о к и й. Це по формi. А в душi хто? С т у п а й. Украïнець... М а р и н а (спокiйно). Душею учитель. О д н о о к и й (похмурий виходить. До кошлатоï шапки). Iнтелiгенцiя. Дверi були незапертi. Крикни по цепi, щоб не займали! Ш а п к а (на весь голос, щоб почули на сходах i на вулицi). Перекажи там по цепi — iнтелiгенцiï покєда не займай! 16 Iдуть по сходах вище. О д н о о к и й читає на дверях Пероцьких мiдяну табличку. Читає тихо, по складах. Раптом до Шапки й Кожушка: — Стiй! Замри!.. (Пошепки). Генерал-майор Пероцький. Генеральний враг, братишки, га! (Припадає ухом до дверей). По диханiю чути — двоє. (Тихо стукотить). А н е т (одними губами). Не ходiть, Мате! П е р о ц ь к и й (тихо). А може, це Жоржик? Може, А н д р е?.. (Чуйно прислухається. Затуляє годинничка на руцi в Анет). Хто? О д н о о к и й. Судьба! Ш а п к а (не витримав, на весь голос). Судьба-кокетка! Одчиняй! О д н о о к и й цитькає на нього. А н е т. Зараз! Ось ключа знайду... (Губами до Пероцького). Тiкаймо! П е р о ц ь к и й. Куди? А н е т. В Росiю. П е р о ц ь к и й. В Росiю iз Росiï... Значить, Росiï нема! (Iде за Анет у затильнi дверi). Трошки згодом партизани вибивають дверi. О д н о о к и й. Невже ж, братишки, од Судьби утiк? (Обшукує квартиру). 17 Квартира Ступаïв. С т у п а й. Нi, я, мабуть, буду за соцiалiзм. М а р и н а (не розумiючи). Себто? С т у п а й. Принаймнi по-украïнському звернувся: Збирайся на смерть, а не Готовься к смерти. Матрос! А генерал П е р о ц ь к и й скорiш сам собi смерть заподiє, нiж промовить слово украïнське. Нi, найкращий спiльник той, хто мову нашу розумiє i по-вкраïнському говорить. М а р и н а . Найкращий спiльник той, у кого зброя по-вкраïнському говорить. С т у п а й. Одним словом, я за соцiалiзм! М а р и н а . Милий ти мiй комiк! С т у п а й. За соцiалiзм, за вiтри, нехай i пiвнiчнi, аби тiльки вони видули, аби тiльки вивiяли з наших козацьких степiв... М а р и н а . Ну, кого, наприклад? С т у п а й. Пероцьких, наприклад! Сам буду дути, вiтровi помагати, отак, отак. (Дме ротом). 18 П е р о ц ь к и й на порозi: — Вибачте, але мене шукають повстанцi. Я тiкаю. Можна? С т у п а й (сердито). Тiкайте! Давно пора! П е р о ц ь к и й. До вас. С т у п а й. До мене? Десь вдарились дверi. Брязнуло рушницею. Г о л о с О д н о о к о г о. Невже ж утiк? Генеральний ваш ворог? Шукай! На небо лiзь, пiд землю — шукай! Г о л о с Ш а п ч и н. Постав на всiх дверях до самого моря сторожу! П е р о ц ь к и й. Од смертi, од судьби можна? С т у п а й (повагавшись). Будь ласка. М а р и н а (до Пероцького). Де А н д р е? П е р о ц ь к и й. Не знаю! Все пропало! М а р и н а збирається йти. Напинається простенькою хусткою. Дивиться в люстро. 19 Бiля входу в будинок Пероцького становиться сторожа. Розкладають вогнище. Двоє пiдводять А н д р е. Вiн без шапки. К о н в о й. Тут товариш Судьба? Сторожа. Тут. А що? Конвой. Таж пардона привели. Сторожа. Прибийте до стiнки! Конвой. Каже, що втiк од бiлих i має секрет. Сторожа (оглянувши А н д р е). Гляди, громадянчику, бо Судьби не обманеш! А н д р е ведуть. 20 Грюкають у дверi до Ступаïв. Виходить М а р и н а . К о н в о й. Тут десь Судьба... Командуючий! М а р и н а . Вiн там, нагорi. У генераловiй квартирi. Та ось я вас доведу! (I веде). Командуючий шукає генерала. Генерал утiк. А ви не знаєте часом, товаришi, товариша Юги? К о н в о й. Нi! Такого щось не чули. М а р и н а . Як же! Вiн теж за бiльшовикiв. Жаль! Ну та я його розшукаю i пришлю до вас. 21 Я пiдходжу до сторожi: — Може, ви скажете, де командир переднього партизанського загону... Сторожа мовчки i пiдозрiло оглядає мене. Де можна знайти Судьбу? С т о р о ж а. Дуже любопитний. Ти хто такий? Я. Я посланець од ревштабу, вiд Г а м а ря. (Показую пакетика). Менi показують нагору. 22 Поминаю варту. Iду сходами. Раптом чую; — Вибачте! Оглядаюсь — вона. Близько. Навiть одступаюсь — так близько. Чую, як у кровi вибухає музика (з Патетичноï), колихають заграви-акорди. Стихло. Голубiють очi. Вона. Де б з квiтами назустрiч, а я, бачте, з просьбою. Можна? Я вслухаюсь в ïï голос. Мовчу. Покласти на вашу трiумфальну путь? Мою просьбу? Я вже по-дурному мовчу. Вона вас не запинить. Обминете — то пiдете, потопчете — теж пiдете. Я. А як я пiднiму ïï? В о н а. Однесiть до поета, що писав менi листа. Вiн ще живий? Я. Живий? В о н а. Скажiть, i мчить конем степами? Дороги у вiтрiв питає? Про дiвчину не забув? Я. Не забув i не забуду. Але вiн мчав на паличцi. Жив мрiями. Жив у минулому. Тепер вiн хоче жити днем прийдешнiм. Пересiдає на коня. В о н а. На якого? Я. На якого?.. На огняногривогоï У революцiï ïх багато. В о н а. Перекажiть, що на його ждала i жде бiля украïнськоï криницi самiтна украïнська дiвчина. Вiн зверне до неï хоч на годину з дороги? Приïде? Я. Так! В о н а. Перекажiть, що дiвчина самiтна жде, але не сама. З нею виглядає стара рiдна ненька. Виглядає синiв своïх iз солдатiв на вороних, на козацьких конях... Я. Цi конi вже в музеï. В о н а (спалахнула). Цi нашi конi у когось на припонi! Прикутi!. За чужим замком! Iржуть! Дороги просять!.. Невже не чуєте? Невже, скажiте, вам чужа найрiднiша i свята iдея нацiонального визволення? Я. Я за, але... В о н а. Без але! Невже для вас зотлiла свячена корогва Богдана, Дорошенка, Мазепи, Калниша i Гонти? Пауза. 23 Повз нас проходять двоє. Один хвалиться: — Я за Iнтернацiонал, Микешо! I щоб ти знав, за всi мови! Бо всi мови хочу знати i вже трошки знаю. М и к е ш а. Ану? П е р ш и й. Що ну? Гранд-отель, це тобi що? Орiєнбанк, скажи? Аргарний? А нацiоналiзацея?.. Прескурант, це тобi що? Гарнiтур? Бомонд?.. А рекви-зицея? Пролетарьят, це й ти знаєш — клас, ну а нацея? М и к е ш а. Це й буде нацея. П е р ш и й. Ну, нацея — це, правда, нацея. А панацея тодi що? Прогрес? Чи, скажiм, антракт? М и к е ш а.Ацеж що? П е р ш и й. Що?.. Крути революцiю без антракту, от що! 24 В о н а. Скажiть, ви теж за цей Iнтернацiонал? Я. Так. Я за цю iдею. Ви?.. В о н а. Я?.. Не проти. Але я знаю, що того лише iдеï переможуть, хто з ними вийде на ешафот i смертi в вiчi скаже. А вашi цi? Я (тихо). Вийдуть! В о н а. Покидьки i потолоч оця? Удар, поразка — i вони пiдуть урозтiч, iдею кинуть на дорогу разом з брудним своïм солдатським картузом i самi ж розтопчуть!.. От iнша рiч вбивати безоружних, робити ешафот у кожнiм домi, — на це у них нема антракту. Я. Проте живих у землю не закопують, — вiджитих i мертвих. В о н а. Однак, простiть, я не про це збиралась вам сказати. Ах, не про це! Нi, нi!.. Не про полiтику, про зовсiм iнше. Про щось бiльше, людське, тепле i просте. Ми всi на свiт iз вiкон датських виглядали i мрiяли, що вiн буде нам такий ясний i теплий. Як Господнiй день, такий простий i зрозумiлий, як наш дитинячий буквар. Над трупком замерзлоï пташинки плакали, а тепер? Через людськi трупи переступаючи, хто холоднiший, трупи чи ми — не знаємо, не вiдчуваємо. Любовi Де ти, любове, подiлась у свiтi? Чи гостя ти Великодня, чи просто мрiя?.. (По паузi). Скажiть, поет ще й досi вiрить у Петрарку i в вiчну любов?.. Я. Так. Як у свою мрiю. А ви? В о н а. Я?.. Я за дiвчину скажу. Вона в поета вiрила i вiрить, i перекажiть, що береже йому свою любов. Я (звичайно, музика, акорди до небес, i зорi, i голубi зiрницi). Боже! Це така просьба! Це ж радiсть! За все життя! В о н а. Ах, це не просьба! Вона не радiсна! Вона така важка — для мене, для вас!.. В о н а. Нам треба визволити Пероцького А н д р е! Темно. Тихо. Одхитуюсь. Мовчу. Я знаю. Важко. Але зрозумiйте, що на вашу дорогу впаде цей труп. I на мою до вас. Нi я, нi ви цього, звичайно, не хотiли, щоб вiн прийшов i став мiж нами. Але так вийшло. Тут правила програма. Тепер Судьба. I я не можу, я не можу, щоб вiн ще лiг мiж нами трупом. Вiн мусить одiйти од нас живий. Невже ви зможете? Я. Що? В о н а. Переступити через труп до мене? Я (хрипко). Я спробую... В о н а. Що?.. Я. Урятувати цього трупа. 25 Я йду до Пероцьких. Дверi стоять навстiж. Свiжо течуть з коридоре й вулицi струменi вiтру, рвуть i крутять пломенем трьох свiчок (одна на пiдвiконнi). Бачу спини, шапки, червонi стрiчки, рушницi й дим. Судять А н д р е. Вiн без кашкета. Обличчя спокiйно-блiде i разом кричить нiмим смертним криком. О д н о о к и й. Як звати? А н д р е. Андрiй. О д н о о к и й. На прiзвище? А н д р е. Енен. О д н о о к и й. Офiцерський ранг? А н д р е. Прапорщик запасу. О д н о о к и й. Питай далi, хлопцi, бо чую, що бреше. Не можу! Ш а п к а. Чого пiшов у кадети? А н д р е. Мобiлiзували. Ш а п к а. I я не можу! К о ж у ш о к. Шинеля своя, чи дали? А н д р е (зважуючи вiдповiдь). Дали. К о ж у ш о к. А чоботи? А н д р е. I чоботи, К о ж у ш о к. Хiба такi дають казьоннi? Не можу й я — так бреше. М и к е ш и н д р у г. Пардон! Де ж подiв погони? А н д р е. Без погонiв ходив. М и к е ш и н д р у г. По-дурному така конспирацея. Це якби ти був у погонах, то, може, й повiрили б, що ти прапорщик. А без них яка тобi вiра? А може, ти й капи-тан в душi або вищий який ранг контрреволюцiйний, А що, хлопцi, маєм з ним робити, то кажи на совiсть!., О д н о о к и й, Я скажу! (До А н д р е), Так кажеш — Андрiй? Прапорщик запасу? Силою мобiлiзували? Кажеш, що утiк? Так! А чого ти не прийшов, як писалися прикази од мамочки нашоï революцiï, а до неньки так прибiг? Чом, наприклад, Ваня Маха не пiшов на приказ контрреволюцiï, а коли впiймали, то бiдняжечка сказав: Мiрте мене найвищою мiркою i кладiть у гроб, а я не пiду! I його поклали! Не можу далi говорити. У серцi шторм i сльояи. Хто хоче ще сказати, то кажи! Ш а п к а. Я скажу! О д н о о к и й, Кажи! Ш а п к а. Пропоную поставити його пiд тую ж мiрку, пiд яку вони Ваню Маху поставили, пiд найвищую! М и к е ш а (до А н д р е). Покаж руки! (Подивившись). Без музолика. Присоєдиняюсь. К о ж у ш о к (обмацавши сукно на шинелi). Присоєдиняюсь. М и к е ш и н д р у г. А я за те, щоб демобiлiзувати. (Виждавши ефекту). Шинель зняти, чоботи скинути, йому ж припечатати червону печать — без антрактуï (Наводить рушницю). Повстанцi розступаються. О д н о о к и й. Ще не руш! Це Судьба iграет з етiм человєком, себто — голосую: хто за смерть йому? (Рахує). Хто за жизнь? Нi одного! А н д р е. Постривайте! Товаришi! Я пiшов до них, щоб робити шкоду. У в е с ь с у д. Го-го-го! Ну просто Макс Лiндер. А н д р е. Мене послано було до них. С у д ь б а. Од кого? А н д р е вагається. Ш а п к а. Од Бога? А н д р е. Вiд однiєï тайноï групи революцiонерiв. Судьба. Од якоï? Хто може посвiдчити? А н д р е знов завагався. Я (виступаю наперед). Я можу посвiдчити... Я свiдчу, що його було мобiлiзовано i послано од нас у штаб до кадетiв. Вiн мав нас повiдомляти, якi в них плани, скiльки зброï тощо... С у д ь б а. Од кого од вас було послано?.. Я. Од мiсцевого таємного ревштабу. С у д ь б а. А ти хто? Я подаю йому пакетика. (Читає). Товаришу Судьба... Посилаю до вас для зв'язку товариша Югу. Робiтничi загони, вибивши ворога з позицiй, гонять його i зараз вийшли на лiнiю... Г а м а р. (До своïх). Пустiть! 26 Я й А н д р е виходимо в коридор. Бiля Марининмх дверей я обертаюсь до нього: — Будь ласка, зайдiть сюди! 27 А н д р е входить. Його зустрiчає М а р и н а : — Звiльнили? А н д р е. Цей порятунок — чудо! Нi! Цураюсь минулого, рубаю шаблею колишнє i починаю нове життя. Нове життя! М а р и н а . Цс-с-с... (Iронiчно). Не так голосно починайте. Нiма зустрiч А н д р е з батьком. 28 Я йду сходами вниз. Менi стає холодно. Бiля вогнища спиняюсь. Сторожа грiється. Простягаю руки й я. О д и н. Вiрите, аж дивно. Така революцiя i бiй, а блохи без унiманiя. Д р у г и й. Нiч — от i гризуть. Т р е т i й. Пiвнi спiвають. П е р ш и й (недовiрливо). Це у городi?.. Т р е т i й. Чуєте? Я дослухаюсь. Справдi, десь за муром чути досвiтнє legato захриплого пiвня. Зловiсне legato, потрiйне. Менi згадується євангельський мiф про апостола Петра, коли вiн зрадив i тричi одмовився вiд Христа. Я здригаюсь i йду геть. 29 Бiжить без шапки Ж о р ж и к. З розгону наскочив на сторожу. С т о р о ж а. Стiй! Ж о р ж и к завмирає. Вiн — як статуя жаху. Ти куди? Ж о р ж и к. Т-туди. С т о р о ж а. Ти хто? Ж о р ж и к. Я?.. Ж о р жик я! С т о р о ж а. Ти тут живеш? Ж о р ж и к. Нi! Ïй-богу, нi!.. Тут моя сестра живе! С т о р о ж а. А сестра хто? Ж о р ж и к. Вона?.. З i н ь к а! Живе отам на горищi. С т о р о ж а. Хто вона? Ж о р ж и к. Вона проститутка! Вiн iде по сходах. Один iз сторожi слiдує за ним до самих Зiньчиних дверей. 30 Ж о р ж й к (стукотить) Зiньо! З i н ь к а. Хто? (Одчиняє дверi). Ж о р ж и к. Це я! Ж о р ж и к ! (Входить). З i н ь к а. Знов папа прислав? Геть! Ж о р ж и к. Нi, я сам! На хвилиночку! Я тiльки на хвилиночку! Ху-х! От був напоровся, Зiнько! На цiлий полк сторожi! Насилу одбрехавсь. Але я ïх не злякався, ïй-богу. Не вiриш? Я сьогоднi убив одного. I ти знаєш, Зiяько, як це вийшло? Зовсiм не так, як я думав, проте я не злякавсь, ïй-богу! Вiн вибiг iз-за рогу i просто на мене, у мене вистрелив карабiн. Я дивлюся — мiсяць пiдскочив, а вiн упав. У вас нема шоколаду? Хоч трошки. Мiж iншим, з цукернi Регоде вивiску зiрвано. Вiтром. А потiм вiтер стих, — це як з карабiна вистрелило. Чого ви на мене так дивитесь? З i й ь к а. Чого ти прибiг? Ховатися? Ж о р ж и к. Я? Нi! Пхе! Стану я ховатися! Ти тiльки, Зiнько, не кажи, що я тут. Мiж iншим, я сказав, що ти моя сестра. З i н ь к а. У вас таких сестер не буває. Ж о р ж и к. Так це ж я не всерйоз сказав, а так. Хоча, знаєте, в мене ж сестри ще нiколи не було. Ху, от знову мiсяць вискочив, як там. Мiж iншим, кровi я не бачив. Якось чудно все це вийшло й неприємно. Якби це була жива мамочка. Я помолюся Боговi. Можна? З i н ь к а. Помолись. Ж о р ж и к. Боже i ти, мамочко! Зробiть тепер так, щоб З i н ь к а на мене не виказала. (Рвучко повертається}. Ти не викажеш? Стукiт у дверi. Любая, не треба! Я прошу! Благаю! (Сiдає навколiшки перед Зiнькою). Я вже не буду воювати! ïй-богу! Страшно i дуже погано. З i н ь к а. Аз даху будеш стрiляти? Ж о р ж й к. Ну, то зовсiм iнша рiч. З i н ь к а йде одчиняти. Ж о р ж и к, учепивсь за сукню. Ви Богородиця! Ви тепер менi як мамочка! Не треба! З i н ь к а (вражена словом мамочка). Ану, ще скажи це слово! Ж о р ж и к. Мамочка. З i н ь к а. Мамочка. Дитя ти моє. Не плач. Хочеш, я цицi дам?, Нi!.. Не вийде вже з мене мамочка! (Злiсно) Цить! (Одчиняє дверi}. 31 С у д ь б а (мовчки обдивився всю кiмнату, навiть у вiконце подивився}. Зараз видю, де я. З i н ь к а. А де? С у д ь б а. Кажуть, вiєшся з буржуазним класом? З i н ь к а. А що менi твiй пролетарський дасть? Спускатиме штани, як i той. С у д ь б а. Не в штанях тут дiло. З i н ь к а. То чого й прийшов? С у д ь б а. Бачила ноги? Видала? Нашого брата уткнули в землю, як недокурок якийсь! I от на — упiймав генерала, а вiн утiк. Генеральний ворог утiк. (Сiдає i досадує). З i н ь к а (дає Ж о р ж и к о в i плитку шоколаду). Ти просив шоколаду? С у д ь б а. Головне ж — од Судьби утiк. З i н ь к а. На, бери сина! О д н о о к и й (рух, обдивився). Юной ще. Де твiй батько? Ж о р ж и к. Не знаю. О д н о о к и й. А батько зна, де ти? Ж о р ж и к. Не знає. О д н о о к и й. Теж скажу вам — воспiтанiє ще й поведенiє! А менi клопiт: придумай тепер дисциплiнарне покарання... (Замислюється). 32 Окремо кожний. С т у п а й i П е р о ц ь к и й ходять по кiмнатцi. З дверей другоï кiмнати впала тiнь. М а р и н а сидить. Тiнь А н д р е неспокiйно ходить. Ходять сливе навшпиньках. С т у п а й i старий П е р о ц ь к и й поволi зближаються. Шепiт: — От що наробила ваша австрiйська iдея якоïсь автономноï Украïни. — Це наслiдок вашоï єдиноï!.. — Самостiйноï!.. — Неподiльноï!.. Зiйшлись. От-от зчепляться. Але десь брязкiт зброï (то Судьба веде Ж о р ж и к а), i вони з пальцями на губах: Цс-с-с, — розходяться. Знов сходяться i знов розходяться. Тодi П е р о ц ь к и й безсило пiдходить до вiкна, одслоняє трохи килим i раптом, немов поранений холодним виблиском мiсячних шабель, глухо кричить: — Ж о р ж и к а кудись повiв той... Судьба!.. Боже мiй! А н д р е!.. Ну?.. Тодi я побiжу!.. (Бiжить по сходах вниз, машинально командує). На месте!.. Стой!.. А н д р е пiдходить до вiкна i раптом затуляє долонею очi. Вiдходить. Пiдходить М а р и н а . Дивиться. До А н д р е: — Рубайте шаблею колишнє. Цим разом вас зарубають, як колишнє. Вас i нас. Помилка була, що ви на Украïнi робили руськоє двiженiє, ïï треба виправити! А н д р е. Що там?.. За вiкном? М а р и н а . Бiльшовицька революцiя. Треба виправити! Негайно ïдьте на околишнi хутори. Там люди є i зброя. Я зараз напишу листа... А н д р е. Що з ними? М а р и н а . З ними? (Глянувши у вiкно, стає як укопана. Стоïть як статуя, що в страшному напруженнi жде смертельного удару). Заклякнув А н д р е. Ждуть на залп. (Нарештi М а р и н а здригнулась). Рушницю до ноги! Повiв далi... (Пише). Маршрут: Чорноярськi хутори — братам Закрутенкам, Бугаïвка — Дмитровi Копицi. З доручення комiтету золотоï булави посилаю корнета Пероцького... А н д р е. Киньмо краще цю булаву, Маrinе! Киньмо все i справдi на хутiр десь удвох, у зелений затишок... М а р и н а (пише). ...корнета Пероцького. Допоможiть негайно зiбрати повстанськi загони, оружно i кiнно... А н д р е. Чи не є все це моя любовна помилка? М а р и н а (дописує). Член комiтету Чайка. (До А н д р е). Гасло: Люльку запалено. Все. Iдiть! V 1 Iще уявiть, моï друзi: повна вулиця цвiту акацiй. Не проглянеш. На Ґанку в Пероцьких прапор ревкому паруском червоним повис. Сонце. Штиль. Н а с т я вишиває золотом прапора. Поряд спiває З i н ь к а: На берегу сiдiт дєвiца, Она шолками шйот платок. До них збiгає Л у к а: — Ну, як ваш прапор? Н а с т я. Подивися. (Розгортає). Л у к а. Та вiн уже готовий? Н а с т я. Ще трошки. За годину скiнчу. Л у к а (любується, читає). Пролетарi усiх краïн, єднайтесяi Серп та молот, як вилитi. УвСеРеР — Украïнська Соцiалiстична Радянська Республiка. (Захоплено). Га? Вибороли! Вийшло! Гаптуємоi.. (Аж пiшов у танець). Гоп чуки-чуки-чуки, Подивiться, буржуйчики!.. Подивися, увесь свiте, i май на увазi, що всього тебе вигаптуємо отакими республiками. Жаль, нема Iлька тепер, щоб теж подивився, як пiд Пролетарiями всiх краïн, єднайтеся! виходить УеСеРеР! А то вiн теж був плутався мiж якоюсь любов'ю та мрiєю. (До Зiньки). Ну, як вам живеться, товаришко Зiно? З i н ь к а. Дали б ви менi якусь роботу. Л у к а. Дамо! Тепер робота буде. То й не було за першого етапу революцiï, коли йшли боï та руйнування! А от за другого буде! Наприклад, тепер: коли будується нове життя, то я думаю, що й про любов можна буде подумати.. Бо любов — це не розвага та й не мрiя, як це в Iлька, а теж функцiя, от! (Показав рукою, аж м'язи випнулися). Функцiя!.. (Раптом рука розгинається). Стривайте! Зараз засiдання ревкому, i менi треба доповiсти про новий розподiл функцiй у моïх пiдсекцiях... Так сказати, що прапор за годину буде?.. Я забiжу, i тодi вже що?.. За годину я буду. (Бiжить). З i н ь к а. Заждiть на хвилиночку!.. Ви сказали, що в Iлька любов — як мрiя. Яка це мрiя? Л у к а. Тiльки й того, що грає на пiянiнах, а вiн зробив з неï мрiю. З i н ь к а. Так це та, що грає? Ви ïï бачили зблизу коли? Л у к а. Нi! Я ще забiжу! (Бiжить). З i н ь к а. Треба буде подивитися на цю мрiю... На берегу сiдiт дєвiца... 2 М а р и н а припала до вiкна. С т у п а й нишком од неï ворожить на Євангелiï. М а р и н а (схвильовано). На хвилинку, таток! Сюди! До вiкна! По той бiк пройшов мужчина, здається, з люлькою. Ти постiй i подивись, чи не повернеться вiн? А я побiжу до вiкна в столову. Там краще видно... (Вибiгла). С т у п а й (постоявши трохи бiля вiкна, одiйшов). Вигадала гратись у Нат Пiнкертона... Ну, а я поворожу ще раз, тепер уже востаннє. На євангелiю. Нi! Коли вже востаннє, то на Кобзарi. Що буде, те й буде. Востаннє, Iване! (Дiставши Кобзаря, виймає всi стрiчки-закладки, блакитнi все та жовтi. Кладе книжку на стiл. Тодi врочистий i суворий, кладе на книжку три пальцi. Питає). Буде чи не буде Украïна? М а р и н а (вигулькнула з дверей). Ти дивишся, татку? С т у п а й. Дивлюся! (По паузi, сам собi). Перший стовбик, тридцять третiй рядок. (Розгортає книжку, одшукує мiсце). Не вернуться запорожцi, не встануть гетьмани, не покриють Украïну червонi жупани... (Гiрко хитаючи головою). Цоки-цоки, цок-цок. Невже ж помилився? Невже й справдi трюхи-трюхи — тiкають старенькi з козачого степу, за обрiй на безвiк заходять? Похилили списи, як хрести? Нi! Ще раз — i тепер востаннє! Другий стовбик, сьомий рядок. М а р и н а . Дивися, татку! Здається, вiн?.. С т у п а й. А не заважай менi, Маринко! (Розгортає й вичитує). Згинеш, згинеш, Украïно, не стане й знаку на землi... (Мiстичний жах). Дак втретє ж — i тепер уже востаннє. Буде чи не буде?.. З М а р и н а (з порога другоï кiмнати. Збуджено). Буде! С т у п а й (сердиться). Не жартуй! М а р и н а . Буде, мiй сивенький ворожбите! С т у п а й.А ти що — в Пiфiю обернулась, чи що? М а р и н а . Коли хочеш, то так. Старi автори переказують, що спочатку Пiфiя — це була прекрасна молода дiвчина. Вона вiщувала в церквi на каменi Омфалос, що значить — центр землi. На брамi був напис: Пiзнай себе. I я зараз буду вiщувати. Омфалос! Украïнцю, спiзнай самого себе! Буде! (Ïï справдi охоплює якесь незвичайне пiднесення. До батька). Пiдiйди до вiкна i стань! Тiльки так стань, щоб з вулицi було непомiтно. С т у п а й. Навiщо все це? М а р и н а (удаючи з себе Пiфiю). Перше, що ти побачиш, скаже тобi — буде чи не буде... По той бiк, дивися, стоïть бiля тумби мужчина. С т у п а й (з гумором). Ну й вибрала! М а р и н а . Дивися!.. (Грає що є сили кiлька акордiв з Патетичноï). С т у п а й. Запалив люльку й пiшов. Капелюха на потилицю насунув — яка зневага! I це такий герой роману? М а р и н а . Це од героя! Наше гасло; Люльку запалено! Люльку контрповстання. Сьогоднi! (Бурхливо грає кiлька фрагментiв з Патетичноï). Цоки-цоки, цок-цок. Чуєш, таток? Моï вуса, чуєте? Сивенький чубок? Як мчать нашi лицарi з околишнiх хуторiв?.. Ми напоготовi. (Встає ще в бiльшому екстазi). Омфалос! Омфалос! Люльку запаленоï (Аж закружляла). Дми тепер, пiвнiчний, — не згасиш. Ще бiльше роздмухаєш — дуй. Щоб iскри летiли! (Ударила по клавiшах). Омфалос! Запалюйте ж вашi люльки, щоб дим iшов через усi степи вихором до неба! Курiте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог ангола спитати, як у тiй казцi: Чого ти хочеш, роде козацький, що куриш i куриш. Своєï держави я хочу (розбiглися коси по спинi) пiд прапором ось!.. (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках). Пiд цим!.. С т у п а й (захоплений од прапора). Коли це ти вишила? Стукiт у дверi. М а р и н а (складає прапора. Спокiйно). Можна! 4 З i н ь к а з прапором: — Вибачте! Чи немає у вас часом такоï заполочi? Не вистачило трошечки — на останню букву. (Розгортає прапора). Якщо є, то допоможiть, позичте чи дайте! (Оглядає Марину). С т у п а й. Гм... Написано по-украïнському. (Читає). Пролетарi усiх краïн, єднайтеся! Серп i молоток. УСРР. Що таке УСРР?.. З i н ь к а. Украïнська Соцiалiстична Радянська Республiка. Це, кажуть, наш такий новий державний герб... С т у п а й. Гм... Кому прапор? З i н ь к а. Ревкомовi. За годину мушу скiнчити. С т у п а й (ще раз читає). Гм... Без жодноï помилки. (Ще раз прочитав, подививсь на Марину). М а р и н а . Нема. З i н ь к а (оглядає Марину). Я думала, у вас очi сенi, аж вони блакитнi! Вам, певно, жовте до лиця? М а р и н а. А у вас, я думала, карi, аж вони чогось червонi! З i н ь к а. Третю нiч не сплю, от i зачервонiли. Третя нiч, як вишиваю. А може, це од прапора, од червоного, як i в вас он од блакитного. (Виходить). С т у п а й (по паузi). А може, є? М а р и н а . Що? С т у п а й. Та такая заполоч у нас? М а р и н а . Ти комiк, тату. Поïхав би ти на хутiр, нiж тут плутатися. (Йде в другу кiмнату). 5 На сходах я (iду в ревком). Повз мене проходить 3 i н ь к а. Iз дверей виходить М а р и н а . На одну мить ми спиняємось, скидаємось очима i розходимося. З i н ь к а. Мрiя? Я думала яка? А вона в панталонах i в юбцi, як i всяка. Добридень, сусiде! Я (не розумiючи Зiньчиного вислову). Добридень! 6 С т у п а й сам: — I це прапор (на Маринин), та й то ж прапорi Я вже думаю, чи не запропонувати таке: на жовто-блакитному — Хай живе радянська, хай уже буде й соцiалiстична, аби тiльки украïнська республiка. Або ж так: на червоному двi стьожечки вшити: жовту й блакитну... (Думає). 7 Уявiть i ревком у квартирi Пероцьких. В залi немов бiвуак: люди в шинелях, з рушницями й без, якийсь ч е р в о н о г в а р д i є ц ь спить. Тут же черга просителiв. На сходах невпинний рух рiзноманiтного люду. Приймає черговий член ревкому Г а м а р. Вiн бiля телефону. Бiля його я й Л у к а занотовуємо директиви. Позад його на драбинi робiтник проводить телефон. За простiнком бiля комутатора на табуретi О в р а м. Г а м а р (у телефон). Зараз! Iду! (До Луки). Щось чудно. Мене негайно викликає Слобiдський ревком. Чого — не каже. Якась нагальна справа. Телефоном, каже, не можна.,. Ти провадь прийом за мене, а я поïду... (На ходу, збираючись). Волревкомам директивну телеграму: Перше — це як можна бiльш посiяти пшеницi. (Широким рухом). Степ! Л у к а. Насiння? О в р а м i в г о л о с. Комутатор ревкому... Г а м а р. По хуторах у ямах. (Колупнув рукою i вибiг). Г о л о с з д в е р е й. Скажiть, будь ласка, де тут бiльшовицьке движенiє помiщається? О в р а м (комусь у телефон). Тут. Ви в якiй справi? Г о л о с и (думаючи, що то до них, теж пiдносять тон). Та в якiй же!.. Ходимо по землi, а самi без землi. О в р а м i в г о л о с. Сполучаю! Л у к а (голосом аж до дверей). Виходьте наперед, хто там без землiï (До мене). Напиши: Друге — зорганiзувати бiдноту. Кулакам сказати, що ïхнi хати та дворища на ямах довго не вистоять. Третє... (До робiтника). Папашо! Не там i не так. Криво ведеш провiд! (До мене). Третє: по той бiк Днiпра є поклади торфу... Хто там хропить? Г о л о с и. Товаришу, чуєш? Революцiю проспиш. Л у к а (вже на столi). Товаришi! Ревком — це що? Ревком — це не спальня i навiть не станцiя, де можна куняти. Ревком — це паровоз, помни! I коли ми... Н о в i г о л о с и з д в е р е й. Товаришу Л у к а! Витрусили зброю: сiм рушниць i три нагани. Куди ïх? Л у к а. У воєнкомат! Г о л о с. Килими, бiлизну одкопали... Л у к а. У соцзап! Г о л о с. Десять штук корсетiв. Л у к а. Закопайте! (До мене). Тобi треба школи оглянути. Мета — ремонт... (На робiтника). Та не так, папашо! Ось дай-но я! (Вилазить на драбину, звично й акуратно кiнчає проводку). О в р а м i в г о л о с. Комутатор. Що?.. Яка кавалерiя? То ви спите i по вас плигають блохи... Л у к а (злазить. До мене). Друге — це букварiв украïнських надрукувати. З букваря почнем. (Щось собi нотує). Хто там по землю? (Нотує. До мене). Ба i ще про вчителiв... (До дверей). Пiдходьте. (Нотує й дивиться на годинника разом). О в р а м (зовсiм iншим голосом). В нашивках?.. Хвилинку!.. Л у к а (до мене). Треба зiбрати вiдомостi, скiльки учителiв, що знають украïнську мову... (До черги). Хто П е р ш и й на черзi? Раптом тривожний, запалений г о л о с у дверях: — Товаришi! На город наскочила якась банда! Кавалерiя! В нашивках!.. I немов на доказ цьому десь розложисте б'є гармата. Трiщить телефон. Пауза i тиша. Л у к а. Першою не черзi знов стала хто? Здається, буржуазiя. Г о л о с О в р а м i в. Сполучаю. Трiщить телефон. Л у к а (бере трубку). Г а м а р я нема. Ви ж його викликали. Як не кликали?.. (Аж хитнувся). Не вдавайтесь у панiку! Що?.. У монастирi дзвонять?.. Що?.. Кавалерiя? Спинiть! Зараз висилаю з ревкому загiн! (До дверей). Одкопану зброю однесли чи ще? Г о л о с. Ще. Л у к а. Занось сюди! (Вилазить на стiл. До черги, до всiх). Товаришi! Як чуєте, що? Першою на черзi стала буржуазiя. Вона силою вдерлася. Вона хоче що?.. Ще раз заступити нам дорогу до соцiалiзму. Хто хоче боронити своє мiсце в черзi по землю, по хлiб, по машини, по букварi, по культуру — становись у чергу по що?.. По зброю! Хто перший — пiдходь! Хтось пiдходить перший. За ним хочу стати я, але мене одтискує якась шинеля. Я даю ïй мiсце, потiм другому, третьому. Нарештi, пiсля п'ятого, я хапаюсь за рушницю — дехто стає неохоче. Дехто тiкає, одверто або крадькома. Л у к а. Становись! Ми шикуємось. О в р а м. Становись, хто має ноги, хто ж не має — лiзь! Л у к а. Телефон? О в р а м. Не працює. Л у к а. Значить, бiля його хтось працює. Товаришi! Май на увазi що? Наш фронт на всi чотири сторони. Ворог на класових позицiях, себто де? Скрiзь. Напрямок наш — соцiалiзм, вiзьми втямки! Революцiйним кроком... Ми йдем за Лукою, сходами, на вулицю. 8 С т у п а й сам: — Дак втретє ж i тепер востаннє. Чуєш, Т а р а се? Востаннєi Яка ж вона буде? Д р у г и й гарматний вистрiл. (С т у п а й у розпачi). От не дадуть, не дадуть доворожити. (Розгортає книжку, читає). Поховайте та вставайтеï (Бiжить без шапки, пiднявши щитом книжку). 9 Став С т у п а й на перехрестi. Вагається: — Ну от... Добре тобi було писати — повстаньте, а | як менi повстати? Куди йти, на чию руч стати — ïй-1 богу, не знаю! (Думає). Оце справдi — нi сюди, Микито, нi туди, Микито. Iшли ляхи на три шляхи, а козаки на три поля. Пiти на червоне, хоча нi. У запорожцiв на бiлих корогвах тiлько червонi хрести, — писав Кулiш. Пiти пiд жовто-голубий — знов-таки у запорожцiв не було. А запропонувати червоний i стьожечки. Хiба ж зараз послухають!.. Пострiл. Падає збитий кулею цвiт. С т у п а й пiднiмає його. ' Що ви робите? Отак i на мойому хуторi, ïй-богу, позбивають увесь цвiт. Кулями поклюють землю, пшеницю, повибивають соняшники. Пострiл. Ще вб'ють. Пiду краще на третє поле, як наказувала М а р и н а . До себе на хутiр. Сховаюся i пересиджу цю революцiю, а там видно буде, до кого кристати. (Тiкає). 10 О в р а м (повзе). От менi б тепер ноги... Пробiгає кiлька червоногвардiйцiв. Один кричить; Хтось у тил нам б'є! Тiкай! Далi смертi не втечеш! Стiйте! Набiгають контрповстанцi. Оврам сидить. Бiля нього спиняється А н д р е. А н д р е (гукає). Заберiть! (Показує на Оврама). Контрповстанець (на Оврама). Ану, ти! Вставай! О в р а м. Не дiждете, щоб я встав... 11 З Ґанку Пероцьких тихо падає додолу червоний прапор. Хто його скинув — не видно. Натомiсть звисає жовто-блакитний. Хто його чiпляє — не видно. 12 Назустрiч А н д р е виходить М а р и н а з букетом квiтiв. Почувши дзвона: — Нiби Великдень. Кажуть, що коли вас зустрiв монастир, ви там виголосили: Хай живе Iванова дзвiниця, а над нею Пiвнiчна зоря. Це значить Росiя? А н д р е (серйозно i твердо). Так. М а р и н а . Ну, а за Украïну чом лицар промовчав? А н д р е. Обминемо! М а р и н а (iде i гостро, допитливо дивиться йому в очi — жартує чи нi). Украïну?.. 13 З Ґанку Пероцьких падає додолу жовто-блакитний. Хто його скинув — не видно. Натомiсть має трикольоровий. Хто його чiпляє — не видно. VI 1 На вулицi Пероцьких рух. Бiля дому збирається публiка. Святочний гомiн, вiтання — найбiльше дами. Цвiтуть парасольки. Од церков пливуть урочистi дзвони. Д а м а. Варваро Михайлiвно! Здрастуйте, милая! Друга. Не здрастуйте, а Христос воскрес! Перша. Аж тепер я зрозумiла, як вiн, бiдненький, зрадiв, коли воскрес! Ч о л о в i к д р у г о ï (Зiньчин гiсть). I все ж таки, рiвняючи до бiльшовикiв, його мучили люди! П е р ш а. Ах, не кажiть! Я сама була цi три днi немов у домовинi. Д р у г а. Милаяi Я була труп! Ч о л о в i к п е р ш о ï (теж Зiньчин гiсть). Так! Вони загнали нас у льохи, вони хотiли зробити з нас трупи, а з наших домiв — домовини, але дуже дивно, що ïх за це думають судити, як людей! Д р у г а. Хiба ще мають судити? З i н ь ч и н г i с т ь. Уявiть собi — перед тим, як розстрiляти, думають iще судити. П р о ф е с о р. Знов лiбералiзм! Знов реформи! 2 Четверо несуть на носилках О в р а м а. Побачивши натовп, вiн командує на носiïв: — Ножку, носiï! Мене зустрiчають парадом. Ать-два! Лєвой! Запевай пєсню!.. Не хочете? Ну так я сам... (Спiває приспiв з вiдомоï солдатськоï пiснi). Ой люлi, ой люлi да — Я вам песєнку спою. Смир-но! Одвiчай, як пролетарiатовi! Здорово, буржуазiя! Дякую за царську зустрiч! В и г у к и. Який цинiзм! Яке нахабство! О в р а м. А тепер виносьте мене на престолi В и г у к и. Як вiн смiє! — Заткнiть йому рота! Одна дама хоче штрикнути його в очi парасолькою. Не попадає. О в р а м. Ах ти ж... Какєтка! Друга намагається. Киш, чорне вороння! Я ще не труп. Складiть вашi парасольки. Чи, може, думаєте ревбурю пiд ними перестояти? З Несуть його в зал. Там жде на нього суд. Голова каже до публiки промову. — Панове! Сьогоднi ми судимо тайного чекiста. Вiн нас судив по пiдвалах, здебiльшого вночi, без свiдкiв, ми його виносимо на денне свiтло i на вашi очi. Цей суд ми робимо публiчним, навiть широко народним. Бiльше — ми, позвавши сьогоднi на суд бiльшовизм, даємо йому можливiсть захищати своï кривавi доктрини публiчно. Ще бiльше — ми даємо кожному в цiм залi право сказати своє слово за чи проти злочинця. Статую Фемiди, символ загальнолюдського суду, що ïï закопав був бiльшовизм, ми знову одкопуємо i ставимо на цей стiл. (До Оврама). Пiдсудний! Ваше iм'я? О в р а м. Оврам чи Якiв — не все одно? Вам же не iм'я розстрiлювати! О в р а м. Ваша професiя до ЧК? Оврам. Лазив по тiй землi, по якiй ви ïздили. Голова.Ав ЧК? Оврам. Та, яку ви визначите. Голова. Скiльки вам рокiв? Оврам. Вiд народження тридцять, до смертi — ви краще знаєте, хоча й я не гiрше знаю. Голова. Ви бiльшовик? Оврам. Половина. Голова. Себто? О в р а м показує на себе. Ноги не мають значення. Ви бiльшовик. Тепер скажiть, чому ви не вiдступили разом з бiльшовиками, а залишились тут? О в р а м. Раз ноги не мають значення, то й питання не має значення. Г о л о в а. Ви хочете скласти провину на ноги! О в р а м. Навiщо, коли виннi вашi голови. Г о л о в а (шляхетно розводить руками). Ми? О в р а м. Якби не заварили вiйни, де одбито менi ноги, я б оце одступив з бiльшовиками. Г о м i н. Яке нахабство! — Цинiзмi Г о л о в а. А от нам вiдомо, що ви зостались тут на тайнi вивiдки, за шпигуна. Що ви на це скажете? О в р а м. А яку ще можна найти роботу за вашого панування? Не стану ж я вiшати або вiшатися! Г о л о в а. Але ви не вiд того, щоб вiшати нас... (Викликає). Свiдок генерал П е р о ц ь к и й! П е р о ц ь к и й встає. Ваше превосходительство, ви маєте слово. П е р о ц ь к и й. От у це вiкно я побачив, як прийшов той — О д н о о к и й i ще двоє, — один у кудлатiй шапцi. Цей безногий стирчав бiля нiг, — i показав, де я живу i де, певно, заховався Ж о р ж и к. Потiм я стояв бiля чужого вiкна i бачив, як О д н о о к и й вiв Ж о р ж и к а. Мiй хлопчик, панове, плакав. Ловив у нього руку, щоб поцiлувати, а вiн Ж о р ж и к а одштовхнув. Я не мiг бiльш бути в iнкогнiто. Я скомандував: на мєстє!.. Мерзавець, стой! Вiн нацiлився в мене. Ви розумiєте?.. Але набiгли другi, не дали й повели мене в ïхнiй штаб. Г о л о в а. Що ви бачили в ïхньому штабi? П е р о ц ь к и й. Кошмар! Уночi до мене в камеру всадили монаха, i вiн цiлу нiч молився. По-вкраïнському. Ви розумiєте, панове! Вiн не давав менi спати. Мiж iншим, цей монах менi сказав, що безногий iнквiзитор забиває гвiздки в погони i за це бере великi грошi. Вiн себе на все життя забезпечив. Г о л о в а. Ти забивав гвiздки в погони? О в р а м. Нащо в погони, коли краще в такi лоби забивати! П е р о ц ь к и й. Вiн себе забезпечив! О в р а м. Так точно. Я себе забезпечив так, що скоро вже не буду безногим жити. Мене до самiсiнькоï смертi на руках нестимуть. Г о л о в а. Ви виказали на Жоржика? Як це вийшло? Десь з публiки виткнулась 3 i н ь к а: — Я скажу! Я можу посвiдчити — можна? (Показавши на Оврама). Я буду проти нього свiдчити, ïй-богу! Дозвольте? Ще суд не похватився, як вона вже почала. Боже! Виказати на Ж о р жика, на неповинного анголика — це злочин, якому мiри нема! Як тiльки (на Оврама) мiг вiн це зробити! Жоржика, милого хлопчика, що любив шоколадки. Богу молитися, голубiв стрiляти, навiть мене любив... Пам'ятаєте, вiн пiд час манiфестацiï з даху вистрелив? То вiн у голуба стрiляв, та випадково попав у чоловiка. В залi похвальний гомiн. Анголик у голубка вцiляв. Я знаю про це так, як i про те, як на нього виказано... Г о л о в а Будь ласка, пiдiйдiть ближче до столу. З i н ь к а. З фронту Ж о р ж прибiг до мене, сердешненький хлопчик. Вiн убив одного бiльшовика, то за ним гналися, панове. Вiн так просив, щоб я казала повстанцям, що вiн мiй братик або ж моє дитя, га? У мене серце плакало, ïй-богу! Вiн попросив у мене шоколадку, але прийшов той, що О д н о о к и й. Вiн шукав ïх превосходительство i дуже журився, що вони втекли. Тодi я дала Жоржиковi шоколадку i сказала одноокому: бери сина! Спочатку вiн не повiрив, що Жоржик син... Г о л о в а. Чий син? З i н ь к а. Але я прочитала от цюю посвiдку. (Читає). Даю цю посвiдку колишнiй нашiй покоiвцi Зiнаïдi Масюковiii на певнiсть того, що я з доручення мого папи генерала Пероцького... (Читає/сю посвiдку). Коли кiнчає, в залi буря. Голова дає знак сторожi, щоб вона забрала Зiньку, по тому звертається до Оврама: — Тобi ми даруєм, якщо ти викажеш бiльшовика, що лишились у городi. Скажеш?.. Оврам мовчить. Нi?.. Однесiть i розстрiляйте! На сходах Оврам раптом спиняє конвоïрiв: — Стiйте! Я скажу... щось. (Коли конвой спиняється, додає). Але перед тим, як сказати, я хочу покурити. За папiросу скажу... Йому дають папiросу. Вiн затягується димом. Натягає картузик — Несiть! 4 Тим часом в подвальчику Н а с т я. Стоïть. Жде. Рахує краплi, ïй уже здаєткя, що це намистини i вона ïх ниже на нитку: — Сiмсота... Сiмсот перша... Сiмсот третя... VII 1 Знов у Пероцьких. Нiч. Л у к а телефонує: — Штаб? Покличте до телефону комгрупи. Товариш Г а м а р? Говорить начавангарду Л у к а. Банду розбито. Мiсто наше. Я в ревкомi. Здобув цiкавi документи: рейд-авантюра Пероцького, очевидно, пiдтримана якоюсь мiсцевою тайною органiзацiєю. Скiльки жертв? Чимало. Слухаю... Так... Розумiю... 2 У цей час вертаюсь з фронту я. Iду до Луки. Рух радостi. Пiднесення. Воiстину патетична зустрiч. Л у к а. Здрастуй, брате! Я. Брате, здрастуй! Л у к а. Ти де ж подiвся? Пiсля бою? Гасив десь, мабуть, зорi? Я. Гасив старi. Засвiдчую тепер новi, червонi, брате! Л у к а. З перемогою? А знаєш, хто зорганiзував цей рейд, хто в йому вiв перед?.. П е р о ц ь к и й, брате! Пiдскочила свiчка, i зсунулись речi. У вбитого гайдамаки знайдено листа. Цiкавий документ. Ось вiн. (Читає). Маршрут: Чорноярськi хутори — братам Закрутенкам, Бугаïвка — Дмитровi Копицi i т. д. З доручення комiтету золотоï булави посилаю до вас корнета Пероцького. Допоможiть оружно i кiнно, — цiла iнструкцiя, братеï Пiдпис: член комiтету Чайка. Тепер зрозумiло, чому стiльки жертв. Мiж iншим, сусiдку твою, Зiньку, закатовано. Оврама вивезли за город i в глинищах — розстрiляли, де падло i рiзний непотрiб. Кажуть, коли посадили — над ямою, вiн... На мене пливе щось беззвучне i темне. Свiчка тане. Голос Лучин десь далеко нiби смертний менi, напiвмертвому, присуд вичитує. — Луко, зажди! (Хапаюсь я). Л у к а. А що? Я. Свiчку треба поправити... Л у к а. Свiчку? Я. Нагорiла ж, чи що... Л у к а. Вiн нiби сказав: Спасибi за похорон! Дав би на чай, та нiчого не маю. Та не лайтесь, — каже, — вам за це заплатить пролетарський клас... А Н а с т я, брате, сестра — збожеволiла... Та ти що? Вже йдеш? Я. Я?.. Нi!.. Хоча так. Я йду. Я пiду... Л у к а. До себе? Я. Так. Я пiду до себе... 3 Я на сходах. Iду несвiдомо. Iду машинально. Куди?.. Та ба! Я маю йти до себе. Так. Я пiду до себе. Я пiду тепер сам до себе, щоб допитати себе про все це. Має бути розмова iз самим собою. Так! Мусить бути ще раз розмова людини з самим собою про зраду i про смерть. Перша — про зраду... Стою. Перебираю Луки iнформацiю, пригадую подробицi зради. Раптом бачу, що я бiля Ступаєвих дверей. Вони прочиненi. Чую хропiння. Заглядаю. Захриплий голос: —Хто? Я. Скажiть, будь ласка, тут жили С т у п а й-Ступаненки?.. Г о л о с. Це панночка? Виселено в пiдвал. А тут тепер зв'язкова команда. 4 I нарештi, моï друзi, фiнал. Я пiд дверима в пiдвальчик Прислухаюсь. Мiй слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути й чую, як течуть у просторах час i зорi. Я чую, як за дверима в пiдвальчику капнула крапля. Але ï ï не чути. Спить?.. Стукаю. Дверi одчиняються. Свiчечка. В о н а: — Ви? Я. Я... В о н а. Я по стукоту вiдчула, що прийшов хтось iнший, хтось не такий, як (жест угору) тi, хтось тихий, свiйс.с Я. Так. Прийшов iменно, що хтось. Хтось, на жаль, не такий, як тi, не ваш i сам не свiй... В о н а. Прийшов поет, милий, щирий. Я така рада. Адже ж я ждала вас! Простiть, що не вийшла назустрiч, не одчинила дверей (жест нагору) в мою краïну, але, як бачите, провина не моя. Мою краïну в мене одiбрали. Я. Нiчого. Ми з вами скоро дiйдемо до 'дного краю. В о н а. Це, звичайно, натяк на ваше поетичне горище? (Лiву брову зломила). Спасибi. Але я й тут ось (жест навколо), на вас ждучи, вже виростила цiлий сад кохання. Дивiться! Ось мармуровi схiдцi. Правда, чудовi? Ось (жест на краплi й патьоки) фонтан i водяний годинник разом. Тут, коли перебудеш нiч, то враження таке, нiби вiчнiсть вибиває такт... Я. Тут, кажуть, жив недавно робiтник i жiнка. Був на вiйнi. Жiнка ждала. Рахувала оцi краплi не одну нiч i не двi... В о н а (неспокiйно). Так, так... Ось (жест на ослончик) садовая лавочка. (Вiдблиск гумору). Спецiально для поетiв. Сiдайте, гостю милий! Ви, певно, втомились? Нi? Тодi чим менi ще вас вiтати? Я б оце заграла вам, якби не розлучили мене з моïм пiанiно. Навiщо воно ïм? Хто з них умiє грати? Скажiть, хто гратиме? Я. Не турбуйтесь ними! Заграють! В о н а. I Патетичноï? Я. З цього й почнуть... В о н а. Так? (З сумом). Ой якби я оце заграла! Сонату про юнака, що мчить конем степами, дороги у вiтрiв питається. Пам'ятаєте? Великодню нiч? (Навiть руками повела, нiби по клавiрi). Я тодi листа вам писала. Хочете, покажу? Зберегла! Ждала. Я довго ждала вас! Давно! (Лiва рука нiби на клавiшах. Права за думками нiби пише). У снах. У мрiях. Десь нiби в голубих вiках лiтала й виглядала. Я справдi чую музику. (Rondo). Що це? Розстрiл? Галюцинацiя? Гiпноз?... Треба кiнчати! Пора!.. — Скажiть (питаю), ви й тодi чайкою лiтали? Вона (руки впали. Зiбгалась. Як дiвчинка, що палась на шкодi i не стямиться, що сказати). Нi! Нi!.. Я так лiтала. Я просто лiтала... Я. Мошкою? В о н а (iнстинктом жiночим вiдчувши, що справила хирне враження, раптом випросталась). Нi!.. Нi!.. (Визивно). Так!.. Я чайкою лiтала!.. (Перемоглася. Проникливе). Скажiть... а ви тепер прийшли оспiвати ïï чи забрати? Я. Я прийшов ïï спитати... Просто! Без алегорiй! Скажiть, чи пiшли б ви зараз зо мною туди, нагору, вкупi й разом, щоб розказати, щоб ми розказали про все це? В о н а. Про що? Я. Про що? Ну, про таке, наприклад, як був собi в пiдвалi безногий робiтник, а нагорi поет жив i недалеко його дiвчина одна, як у неï все життя була музика, у поета мри од тiєï музики, в робiтника ж — водяний годинник, як годинник пробив час повстання пiдвалам та як дiвчина обдурила поета, почала грати золотою булавою, як, загравши вона чики-чики, напустила офiцерчикiв — поет допомiг, як понесли безногого i вбили... Я йду сказати, що я зрадник, ви скажете, що ви — Чайка! В о н а. Значить, там iще про це... не знають? Я. Якби там знали, то, думаю, нам годi було б туди йти — вони б давно до нас прийшли i нагадали, що той лише борець за iдеï, що того лише iдеï переможуть, хто з ними вийде й на ешафот i смертi в вiчi скаже. Ви скажете? В о н а (знов зiбгалася, як дiвчинка, в руках тремтить дiвочий фартушок). Я?.. Я. Оврам безногий донiс своï iдеï до найдальшоï ями — в глинищах i смертi в вiчi кинув, Зiнька теж. З i н ь к а! А ви, ви донесете своï хоча б до першого реєстрацiйного столу? Ви скажете?.. В о н а (руки кинули фартушок). Я скажу!.. (Знов тремтить вiн у руках). Я вам скажу... Я краще вам скажу... Я. Тодi доведеться менi за вас сказати. Дозволите? В о н а (перемоглася). За це зменшать вам кару, так? Я. Та не про це я... не про це! Ще тодi, як визволив Пероцького, я по степу ходив. Усю нiч виходив. Була перша в людини розмова в степу з самим собою про зраду i про смерть, i висновок: самому вбитися — це ще не кара. А карою буде та, що дасть менi Л у к а, суспiльство, клас. Пiду й скажу. Але я не пiшов, бо ще носив у душi ваш вiдблиск милий, бо ще не знав, що в яснiй теплинi своïх очей ви носите чорний холод змови... В о н а (визивно). Я сама про це скажу! Я йду й скажу... Так, я Чайка!.. Скажу: я тая Чайка, що лiтала над Жовтими Водами, об дороги чумацькiï билась (притишуючись), що лiта i б'ється в кожному козацькому серцевi... Я скажу, що я... (Знов дiвчинкою). Менi треба перевдягтися, так? Я. Краще йдiть так. Вона. Так?.. Нi, я передягнуся!.. Я зараз!.. Скажiть, у що лучче менi вдягтися? Я. У щирiсть i мужнiсть... Вона (не збагнувши зразу моєï думки). Так?.. Тодi я зараз... Пiдождiть! Я зараз... (Зрозумiла). Ах, ви он у вiщо сказали!.. Я. Ходiмо! В о н а. Ходiмо... (Йде за мною). Я, бачте, вас любила i люблю. Не од програми — вiд душi. (На порозi вона стає). Може б, нам туди не йти, а краще так: пiти зовсiм звiдси, геть далеко, зректись всього, тiльки не життя. Милий! Пiти, щоб просто жити, га? У хатi! За хатою криниця буде й жито, Я вийду з хати безсонна од бажання — дiвка з вiдрами. Ви бiля криницi. Поведу вас у жито... (Вона, немов справдi жито, розгортає руками i веде мене уявного). А в житi волошки голубiють, стелеться бiленька березка. Бачили? Боже! Як пахне любов! Я (йду сходами, бурмочу). Все це старих пiсень перелицьований сантимент... В о н а (за мною). Я, бачте, приховала своє перше кохання, а воно тепер i реве. Пiдождiть хвилинку, я його, може, присплю... Цить, моє кохання, а я тобi дудочку вкраïнську куплю... (Захиталась, заколихалась). А-а, люлечки, Шовковiï вiрвечки, Золотiï бильця, Срiбнi колокiльця, Мальована колисочка. Засни, моя дитиночка! Я беру ïï за руку. Куди ви мене ведете? На страстi? Так?.. Пустiть мене! милий! Не можу... Я (пускаю ïï руку, бiльш переконую себе, нiж ïï). Бачте, тут жила i та... Теж молилась: милий, дорогий... Справдi, на страстях стояла. Л у к а каже, що ïï... В о н а. А хто ж скаже моïй неньцi, як я в церковцi була, на страстях стояла, як додому свiчечку несла (немов справдi несучи свiчку), а ви, вiтер, милий вiтер (затуляє од мене долонею i йде вниз), пху-пху, хочете загасити свiчечку мого життя. Я (почуваю, що ще один момент, i я здамся). Луко! (Кричу). Луко! (Побачивши на сходах Луку, я вiдчуваю, як бiльшає в менi сили. Хапаю ïï за руку i виводжу нагору. до Луки). От я i моя мрiя — Чайка, Луко!.. В о н а. Нi!.. Я. Так! Пам'ятаєш перше повстання? Вiтер, мiсяць? Тодi до рук Судьби попавсь корнет П е р о ц ь к и й. Судьба не знав, хто вiн, хоча iнстинктом чув i брався вже до стiнки прибити. Та нагодився я. Г а м а р послав. По дорозi, отут на сходах, вона зустрiла: Спасiть!.. I я спас. Де ж пак! Моя мрiя, що до неï я сливе два роки мчав, iз мрiй коня, зробивши, дорогу у вiтрiв, у зiрок питавсь, хоч до ïï дверей сiм метрiв од мого було порога, сама назустрiч вийшла i просила спасти того, кого я мав за супротивника. Як же тут було не проявити благородного чуття, романтичноï, вiдданоï любовi, та ще од кого! Од мене, що вiдiрвавшись маси, десь загубившись на горищi, мiж небом i землею, думав високо (у павутиннi мрiй), що його покликання — це бути за зведеника мiж небом i землею! Мiж натовпом та iдеалом, мiж нацiєю й ïï майбутнiм — звичайний тип химерного мрiйника. Результат тобi вiдомий: наскок, руïна, кров i смерть товаришiв — мертва пауза у творчому змаганнi революцiï i автор цiєï паузи — я. Луко!.. Л у к а. Скажи менi одне: ти знав, що вона Чайка? Я. Нi! В о н а. Знав... Я йому казала... Л у к а (подзвонивши в зв'язкову команду, жестом показує червоноармiйцям одвести Марину. Виждавши, поки ïï одвели, знов до мене). Скажи, як друговi, Iлько, — знав? Я. Нi!.. Але я знав, хто такий П е р о ц ь к и й. Л у к а (замислився глибоко. Говорить бiльш до себе). Треба перш за все сказати що? Що наскок цей трапився б i поза тим, чи спас би ти Пероцького, чи нi. Знайшли б другого, не Пероцького. Але Пероцького визволив ти, i це зрада. Я Зрада, Луко! Та яка! Куди не пiду, скрiзь за мною бiгтиме од вiку, через усi свiти тiнь щєi зради Л у к а. Несвiдома. I добре, що вже трапилась, бо що?.. Бо неминуща була, бо ж результат вона отих горищних мрiй... (Вже до мене). Поклади й собi за знак i попередження надалi, бо гей ще скiльки жде на нас спокус, хитань i зрад у далеких походах.що через усi свiти, до далекоï мети!.. А тепер iди я тебе запру, постережу i завтра в ревтриб, бо що?.. Бо судити тебе треба, а я твiй друг i взагалi ще молодий... Ти ще, мабуть, i не ïв? Принесу... Заводить мене в кiмнату Пероцьких. Тиснем один одному руки Л у к а виходить i замикає дверi. Чую таке щире, товариське, зворушливе. На добранiч, Iльку! Я. Нi, Луко, — добридень! Дивись, уже свiтає... Менi стає легко. Вiкно, як огняний прапор. Мене охоплює надзвичайне пiднесення. Менi вчувається, що весь свiт починає грати спочатку на гелiконах, баритонах, тромбонах патетичноï симфонiï, що згодом-переходить на кларнети, флейти, скрипки. Я знаю. Л у к а теж зараз дивиться в вiкно i чує цю симфонiю.
ПАТЕТИЧНА СОНАТА