НАРОДНИЙ МАЛАХIЙ



Категории Микола Кулiш ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ТРАГЕДIЙНЕ ПЕРША ДIЯ 1 Заплакала, затужила у своєму домi (на Мiщанськiй вулицi, № 37) мадам С т а х а н ч и х а Т а р а с о в н а: — Ой, хто скаже, хто ж розкаже, чи ти, доню, чи ти, пташко, а чи ти. Матiнко Божа, куди вiн, у яку сторононьку тiкає та на кого ж мене, бiдну, покида-а-є?. Похнюпилась канарка в клiтцi. Посмутнiв образ Божоï Матерi. Мовчать. Тiльки д о ч к а с е р е ду л ь ш а бiля матерi впада: — Мамонько! — Не перебивай! — Випийте, люба... — Що це? — Валер'яновi краплi. — Геть, одчепися! Хiба можна таку драму в серцi та валер'янкою впинити... Дай менi отрути! — Сiли б ви краще од вiкна, абощо. — А то що? — Люди ж проходять повз вiкон... — Товченого скла дай, я втруюся!.. — Сусiди ж он бачать i чують. — Хай бачать! Хай чують! Як друзi, — хай пожалiють, а вороги, — хай iзрадiють, що драма така в нас у домi, що муж мiй законний тiка-а-є... 2 Увiйшла с т а р ш а д о ч к а. С е р е д у л ь ш а до неï: — Покликала хрещеного? — Iдуть. Т а р а с о в н а (так i скинулась) — Де вiн, далеко? — Зараз увiйдуть. — Де, питаю? — Та кажу ж вам, мамонько, зараз... Заскочили в одне мiсце, заслабли на шлунок... Т а р а с о в н а (утерлась) — А господи, так би й сказала вiдразу. Та чи прибрано ж там? — Я мила учора. С е р е д у л ь ш а (до старшоï) — Ти ж сказала хрещеному, що папонька побiг вже по пашпорт? — Аякже. — А вiн що? — Сказали, що вже знають про це. Т а р а с о в н а — А басiв iз церкви покликала? — Любуня ж побiгла. — А горiлки басам? — Вона й горiлки купить. — Пiди ж, моя доню, та нарiж цибулi дрiбненько, редьки, олiйкою помасти на закуску людям. С т а р ш а (так i пирснула) — Все я, та я! I по хрещеного, i по басiв, i цибулю криши. А вона он стоïть, iзгорнувши ручки... С е р е д у л ь ш а — А хто квiти полив, як не я? А хто з валер'янкою, як не я? Повилазило? Ущипнули одна одну, щоб М а т и не бачила. — Ой! — Ой-ой! Т а р а с о в н а — Ой помру я i ще раз помру з такими доченьками, що вже темно в очах i сонце зробилося чорним, а вони ж того горя ще додають. Дайте менi карти! Ще раз кину на його... Ще раз, та й годi. (Кинула на карти, Глянула. За серце взялася) — Ой, знову дорога кладеться!.. Д о ч к и — Та невже ж, невже, мамонько мила? — Хiба повилазило? Червоная шiстка? А в Тарасовни жах в очах глибокий, мiстичний: — Ворожу, ворожу — i все оця карта... А тут iще й сон; дорога у полi й мiсяць щербатий, що вже смутний, а що блiдий... Немов би тiка, покотився за землю. А я стою при дорозi, як тiнь та самотня. Це ж батько наш, мiсяць отой, чує душенька — втече вiн, поко-о-титься, загине в доро-о-зi... Д о ч к и — Мамонько, цитьте!.. — Сусiди йдуть. Т а р а с о в н а — Годi мовчати, бо вже ж намовчалась! I критися годi! Хай знають усi, яка в домi й у серцi драма... З Увiйшли с у с i д и, тихо й поважно, як i годиться заходити про такий случай. Стали. То д о ч к и обидвi, як тi ластiвки до матерi: — Може, вам, мамонько, компреса накласти? — Може б, ви, мамонько, лягли та спочили? С у с i д и (Зiтхнули. Покивали головами. I як годиться про такий случай, сказали фiлософiчно) — А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачi (на кладовищi). — Отам уже виспимось вволю. — Здрастуйте, Тарасовно! Т а р а с о в н а (Ледве, через силу пiдвелась. Привiталася) — Сiдайте, сусiдоньки. Хоч i хвора я, хоч i драма в домi, а просю — сiдайте. (Дала середульшiй хусточку). Дай менi другу хусточку! С е р е д у л ь ш а — Мокра ж, як хлющ... Хiба ж отак можна плакати, мамонько? С у с i д и (на таке питання всмiхнулись, примовивши) — Гм... А чому й нi? — Питає. — Сказано — молоде, зелене... Т а р а с о в н а — Не так себе жалько, як ïх, моïх дiток; що 'дне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня, як тiнь, бiля мене всю нiч вистоює... А батьковi байдуже: тiка-а-є... С у с i д и — Та невже М а л а х i й Минович, сказать би, вже при лiтах, та на таке дiло пустився? Просто не вiриться. Т а р а с о в н а — Вже у дорогу склався, ось: цiпочок, торбина а сухарями. С т а р ш а — Самi й сушили. Т а р а с о в н а — Потайки сушив... Оце побiг до виконкому совiцького пашпорта брати... Сьогоднi й така. С у с i д и — Та куди, хоч i не годиться закудикувати, куди, Тарасовно! — Не питайте! С т а р ш а — Не кажуть. Т а р а с о в н а — Не каже, сусiдоньки милi. Вже й кум питав, вже й на молебень давала, вже й п'яним напували — не каже... С у с i д и (ще бiльше здивувались) — Гм... Воно справдi — цiпочок. I торбина. Це так, як на прощу йдуть... А може, вiн говiти налагодився, до iкони якоï, абощо? Т а р а с о в н а — Де вже йому до iкони, коли сюрприз такий викинув, що паски заборонив був пекти... — Та що ви кажете? — Свиням... Крашанок накрасила сито, дак вiн сви-и-ням... Семий годок отак — нема в домi порадоньки, супокою, семий заступає, а вiн ще й з дому тiка-а-є... (Та й заголосила). Д о ч к и — Ой, ой, мамонько, ой!.. С у с i д и — Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хiба ж так можна? Т а р а с о в н а — Не можу, сусiдоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб я його на той свiт виряджала, як оце вiн тiка не знать i куди... Бо до мертвого хоч порадитися пiдеш, на хрест той похилишся та й виплачеш горе, а як втече вiн, куди менi йти? Де його шукати? По яких свiтах, у яких дорогах... Нi мертвого, нi живого не ви-и-дно... С у с i д и (Вже й ïх пройняло. У хустки та в фартухи сякаючись) — Така ж драма, така драма, що й кiна не треба!.. (По паузi). Хоч скажiть, коли це сталося з ним, з чого й як? Д о ч к и (так i сипнули) — Ще з тоï пори, як салдати паркан наш спалили... — Неправда! Як куля ударила в сiни... — Я розкажу! — Я! Т а р а с о в н а (впинила дочок) — Про мужа нiхто краще не розкаже, як законная жона, — тiльки я... Ластiвкою, ластiвкою, сусiдоньки, хутенько, бо сьогоднi ж будень... Ще як почалась ота революцiя, як почалась, як почалася... Д о ч к и — Салдати... — Не перебивай, iдiйотко! — ...паркан наш спалили. С у с i д и — У нас тодi свиней покололи красноголовi македони. Т а р а с о в н а й д о ч к и (наввипередки) — З тоï пори й почалось, сусiдоньки. Попервах Маласик пив воду нишком... — У папоньки аж цокотiли... — Не перебивай, бо 'дна я бачила... Три дочки, три дiвулi в домi, а нiхто, прiч мене, не бачив, як пив воду мiй Маласик i як в його цокотiли зуби... — ...I в мене цокотiли, мамонько... — Брешеш! Ти й в революцiю спала. То Любуня своï зубки зцiплювала, бiдна, щоб не заплакати од революцiï... — ...Ми всi зцiплювали. — Мовчи!.. А вночi перед свiтом, сусiдоньки, як уже й революцiя засинала, ми, збившись докупки, плакали, плакали й плакали... С у с i д и (розтривожились) — Ударила революцiя, всiх чисто ж вона вдарила! Т а р а с о в н а — А найдужче мене i за що? За вiщо? Д о ч к и (як горохом) — Отодi як... — Не перебивай. — ...було вбито начальника пошти... Т а р а с о в н а — Мовчи! Отодi, як було вбито начальника пошти, Маласик затрусивсь, затремтiв i замурувавсь у чуланi... С у с i д и — Га? Що? Д о ч к и — Папонька... — Замурувавсь... — ...а дверi замазали. Т а р а с о в н а — Два роки висидiв. С у с i д и (аж повставали) — Та що ви кажете! — Два роки в чуланi? Т а р а с о в н а — Тож подумайте, яка мука була мовчати... Мовчала я й вони мовчали, мов у рот води понабирали. С у с i д и (скинулись очима) — То виходить, що М а л а х i й Минович i не ïздив, як казали, на село до брата? — Нi, нi... Аж тепер одкриюсь, сусiдоньки, аж тепер усю правду скажу... — I не служив там? — Нi й ще раз нi! Тiльки Бог знав, що Маласик замурований сидить, тiльки Бог, та ще я, та ще дiвоньки, та ще кум... С у с i д и (досадно стало, що як же це вони не дiзналися про це) — Ну, хто пойме вiри!.. От драма... Тож нам чулося вночi... Та куди ж вiн, простiть на словi, до вiтру ходив? С е р е д у л ь ш а — У вiконечко. Т а р а с о в н а — Цить!.. У потайне вiконечко, в горiлочок... С у с i д и — Це в той, що полуплений? Т а р а с о в н а — У той саме... Ще як Любунею ходила, то купила. С у с i д и (звели плечима) — Хм... То ж щоранку дивишся... — Горщок на парканi... А й не туди, що то ж М а л а х i й Минович у чуланi замурований... — Сидить... Т а р а с о в н а — Вже як зайшла непа... Пам'ятаєте, сусiдоньки, кумовi дозволили торгувать iконами? — Аякжеi Вперше за всю революцiю ладану купили... С е р е д у л ь ш а — Аж тодi папочка розмурувався... Т а р а с о в н а — Цить!.. I краще б вiн замурований довiку сидiв, як тепер, книжок большовицьких начитавшись, iз дому тiка-а-а... 4 Тут убiгла Л ю б у н я, молодша дочка. Кошика додолу, руки до серця: — Ви тут плачете, ви тут тужите, а не знаєте, що вже папонька з виконкому вийшли. Йокнула Т а р а с о в н а. Мене поцiлували, а самi радi та веселi... Т а р а с о в н а — Пашпорта узяв? — Не знаю... Пiшли до начраймила. А я в церкву заскочила, мамонько, навколiшки впала, помолилася: Боже, кажу. Боже, не дай менi щастя-долi, тiльки дай, щоб папонька вдома зосталися! Пiдлогу поцiлувала (а сама плаче та показує, як вона це робила). Чи гаразд, що я так зробила, мамонько? Т а р а с о в н а — Гаразд, моя доню... А баси? Баси? — Зараз прийдуть. С у с i д и — Молебня найняли, чи що? Л ю б у н я — Нi, це хрещений казали покликати баса й тенора з хору, щоб папоньку спiвами впинити... Ой, я й забула!.. Мамонько! Мокiй Якович сказав, що найбiльш любить папонька не милость мира, а вскую мя отринув еси.„. Т а р а с о в н а (заметушилась) — Так про це ж зараз треба хрещеному... (До старшоï). Бiжи нагукай! С т а р ш а — Та як же ïх нагукаєш, коли вони... заскочили! 5 Та й прикусила язика, бо повагом увiходив к у м. Знесилений. Т а р а с о в н а (як до Бога) — Хiба ж можна так довго... коли таке горе, таке горе, куме! К у м (не пускаючи руки з живота) — Спокiйно!., На крилах прилетiв би, кумо, коли ж чуєте. (I по паузi, як всi дослухатися стали, додав). Чуєте, як булькотить?.. Ху... Так, каєте, тiка? Т а р а с о в н а — Вже вийшов з виконкому. К у м (авторитетно) — Знаю. Л ю б у н я — Мене поцiлували, а самi радi та веселi. К у м (авторитетнiше ) — I про це знаю. Т а р а с о в н а — Подавсь до начраймила. К у м (непереможно авторитетно) — I це менi не секрет. Т а р а с о в н а — То за що ж, куме, така менi драма? За вiщо? К у м (глибокодумно показав угору пальцем) — Тiлько Той знає. С у с i д и (примовились) — А правда, правда... Тiльки Той знає, за вiщо. К у м (до сусiд) — Здоровенькi були! С у с i д и — Здрастуйте й вам! К у м — От яких мук зазнаєм. Тiка од нас кум, а куди — то й сам, ма'ть, не зна. Т а р а с о в н а — Карти в одну душу — дорога. К у м — Знаю й про це i кажу: хай вже на гробки дорога йому ляже, тiльки не туди... Т а р а с о в н а, д о ч к и й с у с i д и — Господи, куди? Куди, хрещений? Куди? К у м (до клiтки. Журно похитав головою) — Здрастуй, пташонько! Сумуєш? Печалуешся й ти, що тiка твiй хазяïн? (Обернувся до сусiд). Не дурно ж у пiснi спiвається: канареєчка так жалiбно пойоть... (Тодi став драматичний весь i возговорив). Слухайте, кумо, i ви, хрещеницi, й ви, с у с i д и! Довiдався оце я, що виконком не в силах заборонити кумовi нашому тiкати... Т а р а с о в н а (хитнулась. Тодi до кума, до всiх) — Дзвенить... в ухах... тонюсiнько ж отак дзвенить... К у м (побачив, що Л ю б у н я якось чудно дивиться, не рухається — до неï) — А ти ще держишся, хрещенице? Л ю б у н я — Як була революцiя, хрещений, то всi пили воду й цокотiли зубами... Одна я отак стояла i всю революцiю як страстi вистояла. Тiльки отут (показала на щелепи) болiло... А тепер тут болить (на щелепи), i тут болить (взялася за серце), i в колiнках болить, болить... К у м — I навiть начраймил сказав менi, еге... Нема, ка, в Радянськоï влади такого закону, щоб забороняв тiкати з дому, тим паче, ка, немалолiтньому вашому кумовi. Т а р а с о в н а, д о ч к и, с у с i д и — Куме! Що ж тепер робити? — Хрещений, порадьте! — Така ж драма, така драма! К у м — Спокiйно!.. От тепер ви вповнi зрозумiли, од чого живiт, нерви i все чисто в свiтi... Через кума!.. Басiв покликали? Л ю б у н я — Зараз, сказали. К у м — Слухайте ж ще раз!.. Спокiйно — себто, не плакати, тим паче в непритомiє не падати, аж поки не скажу — це раз... С у с i д и — Слухайте! Слухайте! К у м — Канарку сюди! Ближче до столу!.. Отак... Засвiтiть лампадика! Т а р а с о в н а й д о ч к и — Розiб'є, куме! — Папонька вже не вiрять у лампадик. К у м — А я кажу — засвiтiть!.. Ладан є? Т а р а с о в н а — Є... Отам достань, доню, отам на божницi!.. К у м — Накадiть, щоб на нерви йому вдарило. То дарма, що сьогоднi вiн проти релiгiï. 27 год людина любила канарок, щоб ладаном пахло, у спiвах церковних кохалась — i щоб даром оце все минулось йому? Це — два... С у с i д и (хитали, вихитували головами) — А так, так! — Авжеж, так! К у м — От що, — которую курку найбiльш любив кум? Т а р а с о в н а — Жовтяву, золотий чубок. К у м — Убийте жовтяву! Т а р а с о в н а — Та що ви, куме! Таку курку!... К у м — Убить, кажу! I хай прибiжить котора з дiвчат... Ну, от ти, Любуню!.. Нi, ти гратимеш на фiсгармонiï... Ти, Вiруню!.. Прибiжи з куркою й кричи, що немов сусiда Тухля убив курку кийком по головi... Т а р а с о в н а — Це ж курка — нема цiни, куме. К у м — Отут-то й воно! Убить кiлком, щоб око вискочило, щоб розтривожився вiн!.. Може, бог дасть, почне позиватись за курку, як колись до вiйни позивавсь вiн три роки за пiвня... С у с i д и — А справдi — це спосiб розумний... Бiжи котора. Т а р а с о в н а — Вiрунько, бiжи! Всi (разом на Вiруню i сама вона на себе) — Бiжи, бiжи! (Побiгла). К у м — Це — тiльки три... Чотири, спокiйно, — я оце йшов i на природу дивився... I знаєте, що я помiтив (по паузi). Помiтив, що вже й природа не та, що за старого режиму була (по паузi). А чого так?.. А того, що попсували комунiсти й природу... Отак запитаннями самими заплутаю кума — не втече... Недавно в райсельбудi центральний оратор виступав, дак я його запитаннями, немов камiннями отак... От i б а си. 6 Тiльки х о р и с т и у дверi, а вже кожне ïм дорогу дає. Т е н о р, заïка, привiтавшись, як почав: — Чу-чу-чув, що... Та, спасибi, б а с пiдхопив: — Тiкають М а л а х i й Минович? К у м — Не так тяжко було б, якби вiн помер добровiльно, навiть сьогоднi. Сорок сiм рокiв, подумайте, сiм'я, честь честю, i тут тобi наï — тiка. Т е н о р i б а с (здивувалися) — А ку-ку-ку... — Куди, iнтересно, тiка? К у м — Iду, каже, куме. Куди, питаюся? Послi, ка, одкриюся. Т е н о р i б а с — Чу-чу-чудно! — Чудно! К у м — Заболiло, защемiло менi серце, немов кропивою вiн ударив. Все життя приятелювали, сказать би, в серцi одне в одного ночували, i от тобi наï — тiка, i от тобi на! — сьогоднi тiка. Т е н о р — А чи-чи не краще на його подiє — ра-ра... (заспiвав). Разбойника благоразумного во єдинiм часе... К у м — Нi, нi Тiльки милость мира Дехтярьова! Милость мира найбiльш вiн вподобав. Рибу, було, ловимо, а вiн милость мира тихенько спiва. Сам казав — умлiваю, ка, видiння божественнi бачу, як зачую цей спiв... 7 С т а р ш а (на дверях) — Папонька!.. Папонька йдуть! Знялася тривога. Зарухались всi: — Далеко? — До двору доходять. — Куме! Як же тепер? — Може, починати? (б а с). — До-соль-мi-до! (Т е н о р). До кума всi обернулись. А вiн рукою, як булавою: — Спокiйно! Я тодi знак покажу... Курку ж убийте! Кадильницю винесiть!.. 8 Увiйшов М а л а х i й. Став на порозi. Тиша. Тiльки шелест очей. К у м — Чого, куме, став у порога?.. Хiба не впiзнав? Це ж друзi твоï посходились, зачувши, що ти сьогоднi тiкаєш. М а л а х i й (очi замрiянi, з порога зiйшов) — Не тiкаю, а йду. К у м — Це все одно — тiкаєш. М а л а х i й — Ой, як ми не втямимо, навiть ще не бачимо, — яких прав, яких прав надавала революцiя людинi! Iстинно потрiбнi оновленi очi, щоб бачити Ïх. — Це ж до чого, куме, хоч i знаю я? — Хотiв заборонити менi йти у подорож... А ще начраймил. Вiн, як i ти, куме, не втямить, що право на велику подорож дала менi революцiя... — Так ти, значить, йдеш? — Iду, куме! Iду, друзi моï! — Куди? — Куди?.. У голубую даль. С у с i д и (як очерет од вiтру — ш-ш-ш) — Куди вiн сказав? Куди? Як? К у м (ударив Малахiя очима) — Не шуткуючи скажи, куди? Т а р а с о в н а — Люди ж прийшли на проводи, хоч ïм скажи — куди? М а л а х i й (повiнь мрiйна в очах) — Ах, куме, i ви, друзi! Якби ви знали — немов музику чую i справдi бачу голубую даль. Який восторг! Iду!.. Мiж iншим, погасiть лампадик! К у м — Невже лампадик заважа тобi тiкати. М а л а х i й — Не менi, а вам заважа вiн втiкати з полону релiгiйного. Погасiть!.. Скоро вже мiсяць стане непотрiбний — електрика ж! А ви з лампадиком... К у м — Запитання! М а л а х i й I ладаном пахне... Як посмiли кадити! Одчинiть вiкно! Зворухнулась була Т а р а с о в н а, та кум ïï поглядом спинив. Помiтивши це, М а л а х i й сам одчинив вiкно, погасив лампадика. К у м — Спокiйно! Запитання маю... М а л а х i й — Будь ласка, — Тiльки спокiйно! Ти, куме, за соцiалiзм? — Так. — I навiть за кооперацiю? — А ти за лампадик? — Спокiйно! Раз я питаю, то просю одповiсти. — Будь ласка, питай! — Як ти можеш за соцiалiзм, тим паче за кооперацiю стати, коли вся вона до останнього Ґудзика фальшива? — Себто? — Спокiйно! Чому я набрав в єпi радянськоï матерiï й мiсяць не поносив, як вона полиняла, розлiзлась, i це факт, як двiчi два? С у с i д и — А правда! Голубого набереш на косинку чи там на прапор, гульк — а воно вже полиняло, аж бiле. М а л а х i й (усмiхнувся) — Далi! К у м — Чому жiнка купила радянського гребiнця, нарочито з найкращого сорту, i хоч би сама чесалася, а то ж... (повернувся до всiх, як до свiдкiв). Нiнонька, дитя неповинне, ще й волоссячко, як льон (закивали всi головами — мовляв, знаєм). То чому, я питаю, з гребiнця зразу аж три зубцi випало, i це теж факт? — Три зубцi. Далi! — Чому нитки гнилi, а панчохи на Т р е т i й день рвуться, чом у банi не так чисто, як колись було? i лiкаря не докличешся, хоч тричi помирай? — Панчохи i баня. Далi! К у м (голосом гучним, як трибун) — I чому вже Т р е т i й рiк, як весни нема, а все якесь недоумiння в природi: холодно, навiть снiг, i раптом — трах, бах, як у банi на вишнiй полицi!.. I це хiба не факт, скажеш? Б а с i Т е н о р — Факт! — Факт! С у с i д и — А факт! — Авжеж, факт. М а л а х i й — Все? К у м — Нехай буде все, хоч таких запитань маю я мiльйон. М а л а х i й (повiнь в очах) — Скажiть менi, чому я, ти, куме, всi ми до революцiï дуМ а т и боялись, а тепер я думаю про все, про все? К у м (одiйшов до канарки) — Далi! М а л а х i й — Скажи, чому я мрiяти боявся, хоч i мануло взяти торбинку, цiпок i пойти, пойти отак в далечiнь, — я гнав тiï мрiï, е тепер... вiльно беру цiпочок в руки, сухарiв у торбу i йду й.. К у м (ущипливо) — Тiкаєш. Далi! М а л а х i й — Скажи, чому я трепетав начальства, на службi, вдома навшпиньках ходив (заходив навшпиньках). — Отак, отак... Мухам дорогу давав, а тепер (глянув чудно якось на всiх) пишу листи до раднаркомiв Украïни i маю вiдповiдь (вийняв листа, урочисто пiднiс голос). Просю встати! (Прочитав). УеСеРеР, Управлiння Ради Народних Комiсарiв, Харкiв, дата, нумер. На ваш: запитання канцелярiя РНК повiдомляє, що вашi проекти та листи одержано й передано до НКО та НКОЗ... Який восторг! РНК Украïни, Олiмп пролетарськоï мудростi й сили, сповiщає мене, колишнього поштальйона, що моï проекти одержано... (Трошки велично). Моï проєктиi От куди я йду. А на всi твоï запитання, куме, є вiдповiдь у моïх проектах. Як тiльки ïх буде розглянуто й ухвалено, тодi ти, куме, i всi ви, всi одержите всяку вiдповiдь негайно. Негайно, кажу, i зараз рушаю. Любуню! Дай менi в дорогу сорочку й пiдштаники! К у м — Куме! Не ходи! М а л а х i й — Невже ж ти не зрозумiв? Проекти передано на попереднiй розгляд... Невкоснительно треба поспiша-тись, боюсь-бо, що дещо в проектах наркоми не зрозумiють i потрiбнi будуть пояснення... Сорочку й пiдштаники! (Та й вийшов у другу кiмнатку). Принишкли всi. Т а р а с о в н а (зашепотiла помертвiлими губами) — Матiнко Божа! Куме! Сусiдоньки! Рятуйте!.. Просю вас — рятуйте!.. Не пускайте, благаю!.. К у м — Спокiйно!.. Одкрився... Так ось воно що! Тож вiн цiлiсiнький рiк щось писав уночi й на марки у мене позичав... Л ю б у н я (вхопилась за матiр) — Ой, мамонько! Хрещений! Страшно! Сьогоднi, у церквi молившись, вiдчула — немов духом холодним подуло на мене... Глянула — в Божих очах сум i тiнь неминущого... Тiнь неминущого. Т а р а с о в н а — Скинулось серце! Чую i я, що на смертну путь iде вiн... К у м — Спокiйно! До ВеЦеКа, до РеНеКа возноситься. Вже гордiсть у голову вдарила, а ми раби i немов дурнi... I це наш кум! Нi! Не пустюi Не я буду. Богом присягаюсь, як не поверну його назад. З дороги верну. Сам до ВеЦеКа вдарюся!.. От що: зараз, як вийде, я промову скажу, а ви, Мокiй Яковичу, почнiть Милость мира... Т е н о р (так i кинувся) — До-до, соль, мi, до-до. Любо Малахiєвно! На-ду-ду-ню! Ставайте до фiсгармонiï... К у м (рукою, знов як булавою) — Спокiйно! Не зразу, кажу! Порядок даю: перше — я промову скажу, далi канарка, Милость мира, сльози i курка. Глядiть лишень не збийтесь! Я знак покажу. Кожне пошепки собi повторило: — Промова, канарка, Милость мира, сльози i курка. 9 Увiйшов М а л а х i й, готовий в путь. Кум заступив йому дорогу: — Ти справдi йдеш, куме? — Iду, куме. К у м (глянув на всiх. Тихо) — Промова. (Голосно). Слухай, Малахiє, — не тiльки ти, а всi, хто в домi сему сущi! Гадалося нам, що доживеш ти безмалахольно свого вiку i сконання життя вчиниш на руках у нас, у друзiв, i ми за труною твоєю пiдемо, спiваючи: Святий Боже, Безсмертний, помилуй нас... Дайте води! (Випив, тяжко зiтхнув). Спокiйно! Гадалося, що цю промову скажу я над труною твоєю, або ти над моєю, бо це ж однаково, а вийшло не так. Не ту путь ти собi iзбрав i зрадив релiгiю, закон, жону, i дiток, i нас, друзiв та кумiв твоïх... I куди ото ти взагалi йдеш, подумай тiльки!.. Випийте води, Тарасовно! Т а р а с о в н а (випила води. Ледве вимовила) — Я ж не виживу сама, помру я, Маласику... Iще хтось хотiв випити води, та кум, строго зиркнувши, графина заткнув. К у м — Та не вiрю я, не вiрю, що пiдеш ти на темну путь, бо хто ж, як не ти, найвiрнiший християнин був i на клиросi 27 год виспiвав, а що вже святоє письмо, то до буковки знаєш! Не йдиi Тебе просить церковна громада, обрати на голову хочуть, i це факт... Б а с, Т е н о р, с у с i д и — Фактично так, бо в недiлю й збори! К у м — Як iдеш, то оглянься, подивись, як сумує жона твоя та й доньки похилились, немов вербиноньки над ставом у степу... Ти глянь, канарка — i та засумувала! М а л а х i й (пiдiйшов до клiтки. Замисливсь. Затаïли всi дух. Зняв клiтку) — Отак i я сидiв, отак у клiтцi життя свого найкращi роки (до вiкна та й пустив канарку). Лети, пташко, i ти в голубую даль. (Повернувся до всiх). Прощавайте! К у м (показавши знак Теноровi, до Малахiя) — Куме, не ходи, бо загинеш! М а л а х i й — Хай i загину! — Заради чого, куме? — Заради вищоï мети. Л ю б у н я забрала на фiсгармонiю, Т е н о р руками, як крилами, махнув i залунало: Милость мира жертву хваленiй (Дехтярьова). М а л а х i й спинився, хотiв щось промовити, та б а с не дав: покрив усi голоси й фiсгармонiю, аж жили на шиi набрякли — вивiв: Iмами ко Господу. М а л а х i й (болiсна усмiхнувшись, до кума) — От i повимiтав з душi павутиння релiгiï, а не знаю, чого мене спiв цей так чудно тривожить... Хор далi: Достойно i праведно єсть поклонятися Отцу, i Сину, i Святому Духу, Тройце єдиносущней i нераздельней... М а л а х i й — Ще малим, пам'ятаю, на зеленi у церквi святки, як спiвали це, уздрiлось менi, немов за нашим мiстечком Бог зiйшов на землю, в царинi ходить i кадить... Такий собi дiдок сивенький у бiлiй одежi, а очi сумнi... Кадить на жито, на квiти, на всю Украïну. (До сусiд, до кума). Чуєте, бринить кадило i спiвають жайворонки. К у м — У недiлю, куме, в церквi спiватимуть оцеМилость мира хiба так! Зоставайся з нами! (Узяв Ма-лахiя за руку, налагодивсь вже торбину з нього зняти). М а л а х i й (раптом зчувся) — Пусти!.. Геть спiв цей отруйний! Замовчiть! К у м (рукою) — Спiвайте! М а л а х i й — А-а, це ти вмисне хористiв церковних накликав, Iцоб мене спiвом оцим та ладаном знов отруïти. Так не вдасться тобi це зробити! Бо дивiться — пiдходить до старенького Бога хтось в червоному, лиця не видно i кила гранату. Хор гримнув:Свят, свят, свят Господь Саваоф iсполнь небо i земля слави твоєя„. Чуєте грiм? Огонь i грiм на квiтчастих степах украïнських... Кришиться, дивiться, пала розбитеє небо, он сорок мученикiв сторч головою, Христос i Маго-мет, Адам i Апокалiпсис раком летять... I сузiр'я Рака й Козерога в пух i прах... (Заспiвав щосили).Чуєш, сурми заграли... Сурми революцiï чую. Бачу даль голубого соцiалiзму. Iду! (До жiнки). Будь здорова i щаслива, старенька... Т а р а с о в н а (заридала) — Не йди, Маласику, бо вмру я отут!.. Прийде, прийде журба горбата та й сядеть в головах вночi... Засушить, задавить... 10 Раптом ускочила с т а р ш а дочка з убитою куркою: — Мамонько! Папонько! Курку нашу вбитоï Тиша нависла. К у м —Яку? — Жовтяву ось, золотий чубок. М а л а х i й (взяв курку. Обдивився) — Хто вбив? Д о ч к а — Тухля Василь Iванович. Кийком у толову влучив... К у м (до Малахiя) — Що, куме! Ще й з двору не вийшов, а вже вороги твоï дибки пiшли. То я б, тобою бувши, не подарував цього Тухлi довiку. Зараз би по мiлiцiю i на суд.. о С у с i д и — Авжеж, на суд треба! Т а р а с о в н а — Це ж золото, а не курка. Пам'ятаєш, Маласику, як ти й' ще курчатком пшоняною кашкою годував, а воно попоïсть та на плечi хур-хур. К у м (побачив, що М а л а х i й замислився) — Кличте мiлiцiю! Я за свiдка буду. Люди добрi! Подивiться, яке варварство! Вбито неповинну курку, i за що? М а л а х i й — Так. Це варварство. К у м — То клич мiлiцiю протокола писати! М а л а х i й — Нi, не треба... Протоколами зла не зруйнуєш i соцiалiзму не збудуєш. Цей злочин ще раз переконує мене, щоб я негайно поспiшив до раднаркомiв, щоб прискорити ухвалу моïх проектiв... Бо головне ж тепер — реформа людини, i саме про це проекти я склав... Iду! К у м (уже й вiн розгубився) — Куме, не йди! Пам'ятаєш, як ще школярами крашанки ми ïли у страсну п'ятницю. М а л а х i й картузика на голову натяг. Не йди, бо вдарю!.. Л ю б у н я впала перед батьком навколiшки. Очима самими просила. М а л а х i й — Зворушили мене розхвилювали.,,. Та не можу, доню, не можу, куме, зостатися бо в сто крат дужче зворушений i потрясений я од революцiï. 11 Т а р а с о в н а (тим часом примчала iз кухнi солодку бабку) — Маласику! Ось я бабку тобi улюблену спекла... Не йди, Маласику! Така вже ж вийшла пуховита, запашна I зiрка, ось глянь, п'ятикутна з озюминок... Ще тричi хитнувшись, пiшов М а л а х i й. Через силу ступав, немов видирався з болота. За порогом хода його стала вiльнiша. Випала бабка. Шдогнулись ноги в Тарасовни. Припала вона до розбитоï миски. С у с i д и — I миска розбилась... Т а р а с о в н а — Не миска, сусiдоньки, — це жисть моя розбилася... Заплакала тихо i тяжко. Доньки помлiли. Любуня, мов статуя та, — скаменiла. Нум, одчинивши дверi, дивився услiд. I, як очерет той вечiрньоï пори, шелестiли с у с i д и: — От уже драма! От вже коли виплакатись можна уволю!.. ДРУГА ДIЯ Задзвонили телефони в РНК УеСеРеР — то жалiлись к о м е н д а н т и, що ïм клопiт робить М а л а х i й С т а к а н ч и к: — Черговий секретар РНК? Дзвонить Комендатура. Просимо директиви, товаришу, що ж робити з Ма-лахiєм Стаканчиком? Та з отим божевiльним, що проекти пише. Т р е т i й тиждень ходить, день у день. I нехай би сам, а то ж узявсь других водити. Кого? Та, наприклад, хтось побивсь iз жiнкою, вiн того привiв, хтось когось налаяв, вiн обох притяг, п'яний десь мочивсь в провулку, вiн i того ублагав прийти. Вимагав i негайноï на них реформи... Слухаю! Так. Так. Так. А як не послухається, то що тодi? (Кинув трубку). Оце директива! I Д р у г и й — Що сказав? П е р ш и й —Тактовно й обережно порадьте, каже, старому, щоб вернувсь додому. До ОВК написано, щоб було дано йому посаду... Не поможе бабi й кадило, коли бабу сказило! Д р у г и й — Ти думаєш — вiн божевiльний? П е р ш и й — Коли вiн не божевiльний, то тодi ти або я божевiльний, iнакше не може бути. Д р у г и й — Ет... просто чудiй! П е р ш и й — А його проекти? Д р у г и й — I божевiльного мало. Я чув, казали в РНК — просто наколотив чоловiчок гороху з капустою, оливи з мухами, намiшав Бiблiï з Марксом, акафiста аАнти-Дюрiнгом... П е р ш и й — Ну, коли так просто, будь ласка, — тактовно й обережно порадь йому, щоб вернувся додому. Он вiн iде. Д р у г и й — Сам? П е р ш и й — Просто не сам. Зараз наколотить тобi оливи а мухами— i ти мусиш все це тактовно й обережно з'ïсти. Почувся Малахiïв голос: — О люди, люди!... П е р ш и й (ухопився за голову) — Чуєш?.. Починається! 2 Увiйшов М а л а х i й з цiпочком. За ним розгубленi, аж наляканi, протовпились: дiдок у дармовисi, з парасолькою, колишнiй воєнний в галiфе, лiтня Д а м а в брилику з тремтячим рожевим пером, покрашена панночка, блiда дiвчина, застарений парубок. М а л а х i й (пропустивши ïх) — О люди, люди! — сказав Тарас (до к о м е н д а н т iв). I це у столицi! — додам i я. Д р у г и й (пiд тон йому) — Що трапилося, скажiте? М а л а х i й — Що? Перше, — перекажiть од мене привiт на пролетарський Олiмп. Бiльш точно: наркомам i головi. Шановнi соцiальнi батьки! Ждучи на ухвалу моïх проєктiв (вже Т р е т i й тиждень), вiншую вас з днем мого еiнгола. Чим розважете мене ви в цей наречений i свя-тий день? Питаюсь, — чим, бо тiнь журби украïнськоï цпала i менi на плечi: мiсяць пропав, пшениця погорiла, хазяйка вигнала з кватирi... Знявся гомiн: — Пшениця? — Яка хазяйка? — При чому ж тут ми? — За вiщо ж нас?.. — (Перебив хтось). Навiщо нас?.. — (Разом двоє). Приведено? М а л а х i й — А хiба я мало питань та проблем розплутав, розв'язав? Примiтка: проблеми — це пломби, що ними запечатано дверi в майбутнє. 1) Про негайну реформу Людини i в Першу чергу украïнського роду, бо в станi дядькiв та перекладачiв на тiм свiтi зайцiв будем пасти; 2) про реформу украïнськоï мови з погляду повного соцiалiзму, а не так, як на телеграфi, що за слово уночi Оравлять, як за двi словi — у, ночi; 3) додаток: схема перебудови Украïни з центром у Києвi, бо Харкiв здається менi на контору. Соцiальнi батьки! Ще раз нагадую: поспiшiть з моïми проектами, найпаче з проектом негайноï реформи людини. Наочнi доводи негайностi — ось вони (показав пальцем на всiх, кого привiв). Один, два, три, чотири, п'ять, шiсть, сiм!.. Учора п'ять було, завчора три... П е р ш и й (до всiх) — Що скоïлось? За що вiн вас привiв? Знявся ще гучнiший гомiн. — Ми самi не знаємо... — Стояли бiля церкви, гомонiли про се, про те, i раптом... (Заметушився дiдок). — Пардон! Цiй дiвчинi млосно стало в церквi, отож я заскочила туди i вивела ïï на свiже повiтря. Самi анаєте, який на Тройцю у церквi пiкантний дух: березка, трава, квiти... (Тремтiла рожевим пером дама). Вивела ïï у холодочок, i раптом пiдходять вони (на Малахiя):Я вас веду в Раднарком. —Мене? —Вас... —Будь ласка, — од церкви, кажу, не одiйду, але в Раднарком, будь ласка! — Я стояв. Прийшла оця Б а б а ... гражданка... Про щось мене спитала... I раптом; iдiть в Раднарком!. Дозвольте, — я член дiтей, авiохему, житлкоопу i мене в Раднарком? За що? (Вигукував, немов вигавкував, той, що в галiфе). За вiщо? М а л а х i й — За що?.. О лю-ди! Ще зречено було в староiндiйських книгах Рид-Вегах; не вдар женщини навiть квiткою, а ви що зробили? (На галiфе й дiдка). Ви напередоднi соцiалiзму одштовхнули женщину, вдаривши ïï зневажливим словом!.. Т о й, щ о в г а л i ф е — Я? Ударив? М а л а х i й — Ви ж (на даму й парубка) ще гiршеє вчинили, — ви бiля церкви полювали на дiвчину (показав на блiду дiвчину). О люди! Д а м а — Я? Я, навпаки... Я ж сама женщина! Т о й, щ о в г а л i ф е (розтривожено) — Дозвольте, мс'йо! Я ударив? Кого? М а л а х i й — Кого? (До баби-прочанки). Об чiм ви, гражданко, хотiли в ïх спитати? Я бачу, ви iз села прийшли. Б а б а — Еге... Прибилась, голубе. Люди сказали, що дорогу до Єрусалиму вже розгороджено... М а л а х i й — Вибачте i дозвольте перебити на словi: об чiм ви в ïх спитали? Б а б а — Чи не знають, е тепер дорога до Єрусалиму, — спиталась. М а л а х i й (до дiдка й галiфе) — А ви... ви що ïй одповiли? Д i д о к — Ми? Г а л i ф е — Дозвольте — я? М а л а х i й — Такi Ви!.. Де б сказати ïй, що не до гробу тепер єрусалимського нам треба йти, а до Ленiнового Мавзолею, до нового Єрусалиму плюс до новоï Мекки, — до Москви, ви сказали: проходь, проходь, матiнко, — зневажливо, прикро, — i кому, питаю? Женщииi, селянцi! Г а л i ф е — Жодного прикрого словаï Навпаки, я з дитячих лiт воєнний. Ввiчливiсть — моя стихiя! Iдеал! М а л а х i й (на дiдка) — А ви... Замiсть доказати ïй i ствердити все вищесказане, що скоро, скоро, скоро прийде час, коли всесвiт заспiва Москвi: святися, святися, новий Iеруса-лиме, слава-бо революцiï на тобi возсiя — а ви сказали: одчепись! На бiржу!.. Д i д о к — Я ж не знав, що таких на Москву треба справляти. М а л а х i й (ще з бiльшим пiднесенням) — Ага! Вiн не знав!.. Наочнi доводи кажу й показую далi (до блiдоï дiвчини). Скажiть, будь ласка, i простiть на словi, — чим надили, на якеє ремесло спокушали вас (показав на даму й панночку) вони сьогоднi там, бiля церкви? Дiвчина мовчала. Не казали вам: тринцять карбованцiв на мiсяць, харчi добрi, навiть солодке, бiлизна, вбрання? Д а м а (затремтiла рожевим пером) — Пар-дон, i як вам не соромно! (До дiвчини). Скажiть, милонько, (до панночки) ти, Матильдонько, скажи, що я сказала, про що говорила, як вивели ми ïï, сердешную, з церкви. Дитя моє! — сказала... Матильдо, скажи, як я сказала? П а н н о ч к а — Дитя моє, — сказали ви, мадам Аполiнаро... (сама закурила, затяглася димом). Дитя моє! Ви не з машинiсточок, часом? Мадам А п о л i н а р а (до дiвчини) — А ви як менi одповiли, милонько... Ну? Ну?.. (побачила, що дiвчина мовчатиме, сама одповiла за ню, змiнивши голос на молодий i скорботний). Нi, санiтарка я, — сказала вона, дитя моє. Я тяжко, важко зiтхнула i спитала... М а т ильдо, скажи, про що я спитала? П а н н о ч к а — У якiй лiкарнi? Скiльки заробiтку? — спитали ви. А п о л i н а р а (за дiвчину) — У Сабуровцi, вiсiмнадцять на мiсяць, — сказало дитя... То М а т ильдонька аж ойкнула... (До М а т и л ь д и). Скажи, як ти ойкнула? М а т и л ь д а — Ойi Та там же збожеволiти можна... А п о л i н а р а — Ойкнула Матильдонька, а я додала: сердешнеє дитя моє!.. Колись i я отак сирiткою бiдненькою, дiвонькою блiденькою служила, служила, плакала, плакала, — аж поки.. о не виплакала собi долi... (До Малахiя), Що, може, не так я сказала? Не така була ваша розмова?.. Пардон, i будь ласка! Я знаю, що я казала i що iще казатиму... М а л а х i й (пильнуючи кожного ïi слова, раптом, рукою впинив) — Бiльш точно:Служила, служила, плакала, плакала, аж поки не плюнула отак... пху та й пiшла до одноï мадамочки, — сказали ви.Ось i Матильдонька так, а подивiться — ви й вона, вона й ви, — сказали, ще й показали ви, о женщино! А п о л i н а р а — Я? М а л а х i й — I надили, i спокушали велехитро, що е у вас ïсти й пити, хорошенько походити, мило духовите, гiгiєна, шоколад... А п о л i н а р а — Матильдонько, скажи, чи ж я таке казала, душенько? М а т и л ь д а — Навпаки i нiчого подiбного! П а р у б о к — Я при тому був. Нiчого такого i подiбного не говорила ця гражданка мадам... Навпаки, хоть я ïхнього соцiального походження й не знаю, проте скажу, що поводження ïхнєє було з Олею, не треба вам Восьмого березня. М а л а х i й — Проповiдують i пишуть — нема нiчого поза класами, а я кажу — ось вам, ось вам позакласова солiдарнiсть злих (до парубка). Та хто ж, як не ви перший, приступив з помаранчами до неï, як змiй-спокуситель спокушав й пiд деревом бiля церкви, щоб забула вона про Кирюшика i полюбила б вас, i хто, як не Оля, заплакавши гiрко, розсипали вашi помаранчi та й побiгла в церкву губити свiдомiсть? П а р у б о к — Виходить, я ïï призвiв до церкви? Ха-ха... Та я всю антирелiгiйну агiтацiю напам'ять знаю i навпаки весь час ïй агiтував, щоб вона кинула все i не боялася Бога... А п о л i н а р а — А я ïï з церкви вивела. П е р ш и й к о м е н д а н т (пiдiйшов до Олi — серйозно, чутливо) — Скажiть, будь ласка, товаришко, вас справдi вмовляли, улещували, щоб ви кинули радянську роботу i пiшли... ну... на iншу роботу, чи що? О л я (по паузi) —Нi. Д р у г и й к о м е н д а н т (звiв брови) — Нi?.. Так, може, хто-небудь нав'язливий був, образив вас словом, нечемно поводивсь?.. Скажiть по щиростi, не бiйтесь, за це, я запевняю, неприємностi вам анiхто не зробить. О л я — Я й не боюся. Кажу — нi! (Заметаливсь гнiвом голос). I коли вже хочете знати, то найбiльш менi упiкся (на Малахiя) та. Цiлий ранок простежив за мною. Ну як мара та (до Малахiя, гнiвно). Скажiть, чого ви стежили за мною? Навiщо? М а л а х i й — Не стежив, а стерiг од тих, хто iменно стежив i полював на вас. О л я (зло й насмiшкувато) — Ви часом не були в божевiльнi? М а л а х i й — Двадцять сiм год. Рух. Захвилювалися всi. О л я (два кроки до Малахiя). — Що?.. Де саме? М а л а х i й — У своïй сiм'ï. О л я — А я подумала — справдi... М а л а х i й — Справдi, Олю, бо ж сучасна сiм'я — божевiльня. Перший ступiнь божевiльнi. Божевiльний куток. Скорочено — божкуток. О л я — А любов? М а л а х i й — Це — мара! Голубая мара, себто — мрiя... Бо хiба ж не вона, нездiйсненна, привела вас сьогоднi до церкви?.. Оля поникла. М а л а х i й два кроки до неï. I хiба ж не вони (на парубка й Аполiнару показав), скориставшися з вашого стану, спокушали i надили вас вийти на розпуття жiноче, щоб грати на струнах унiверсального кохання? О л я (звела голову) — Нi! (Рвучко повернулась i пiшла). П а р у б о к (до Малахiя) — Га? А п о л i н а р а (кинулась була за Олею) — Дитя моєï Олю! (Та Оля так глянула на неï, що А п о л i н а р а прикусила язика. Тодi обернулась та до Малахiя). Будь ласка, ведiть ïï тепер ви! Будь ласка! Я маю собi заробiток... (До комендантiв). Нарештi, я просю защити од таких i подiбних натякiв, та ще де — у Раднаркомi, Матильдо! (Демонстративно одiйшла). М а т ильда — Я теж! (Одiйшла). П а р у б о к — Це ж наклеп! Провокацiя! (Одiйшов). Д i д о к — Ну да ж... (Подибав i собi). Г а л i ф е — I за що?.. (Одiйшов). З А вже входив у комендатуру кум, небритий, суворий. За ним боязно ступала з дорожнiм клуночком Л ю б у н я. К у м — Спокiйно! Вiн тут! (Не хапаючись, мовчки дiйшов до Малахiя, став, подивився на його. поминув, повер нувся. знов пiдiйшов). П е р ш и й к о м е н д а н т — Ви в якiй справi, товаришу прийшли? До кого? К у м (Суворо глянув на к о м е н д а н т а, одiйшов од Малахiя, постояв, пождав, чи не озоветься вiн, чи не усмiхнеться вiн, тодi втретє пiдiйшов) — Хоч здрастуй, куме, коли мовчиш, i я мовчу! (До к о м е н д а н т i в i до всiх). Га?.. Трохи пiд машину не попали, i за це така стрiча! Л ю б у н я (боязно наблизилась) — Папонько! Мамонька... (Затремтiли губи, не могла далi вимовитись). К у м — Спокiйно!.. Ну що ж, кумеï.. Кланялась тобi жона твоя, а моя кума... Л ю б у н я (перемоглася) проклену, Любуньо, як без папоньки — Казали вернешся... К у м — Спокiйно! Кланялась, ридала, ще й переказала, що має три доньки: Вiру, Надiю, Любов (до всiх), моï хрещеницi. (До Малахiя). Вiру та Надiю вдома залишає, а Любов до тебе посилає. М а л а х i й — Тiнi минущого, гетьте з очей! Гетьте а очей! Л ю б у н я — Папонько! (Хотiла щось сказати, та кум, води ïй подавши, перебив). К у м — Випий, Любонькоï Випий, хрещенице, бо вода, хоч i холодна, проте теплiша за серце i кров твого батька... (До Аполiнари). Можна подуМ а т и, що вiн ïй рiдний папаша? А п о л i н а р а (тихо) — Я спочуваю... Скажiть, вiн за кого тут служить? У якому чинi? К у м — Вiн?.. Нiде вiн не служить. Навпаки, — хоч i повнолiтнiй, — безпризорний вiн правопорушник. Три тижнi, як iз дому втiк. А п о л i н а р а — Ага-а!.. Так он вiн хто!.. (До свсiiх). Вiн нiхто — ви розумiєте? Г а л i ф е —Як? А п о л i н а р а — Вiн з дому втiк, а дочка шукає... П а р у б о к — Ага-а... З полюбовницею? А п о л i н а р а — Тiльки так! Забрав грошi, усе чисто, а донька оце ось i догнала, ви розумiєте? Нiякого права вiн не має, щоб водити нас по раднаркомах, тим паче допитувати... Нiякого права, i жодноï хвилинки я тут не лишаюся. М а т ильдо! Альон додому!.. (До к о м е н д а н т а). Оревуар! (Пiшла). М а т и л ь д а — Я теж!.. (Пiшла). П а р у б о к — Я й подавно! (Пiшов). Д i д о к — Хе-хе... Я теж (i собi подибав). Г а л i ф е — За що? (I пiшов). М а л а х i й — Усе це, плюс попереднє, плюс — що втекли — ще дужче переконує мене, як потрiбна негайна i тiльки за моïми проектами реформа людини... (До к о м е н д а н т i в). Де моï проекти?.. Пiвтора року носив я ïх в головi, пiвроку писав i переписав калiграфiчне, — де вони?.. Д р у г и й к о м е н д а н т — Я вам уже сказав... М а л а х i й — Негайно подайте ïх на розгляд РНК1 Щоб сьогоднi подали! Чуєте? Нi, зараз подайтеï Зараз! Чого ж ви стоïте? Хiба можна сiюгоднi стояти, коли ж ви самi бачили й чули, — отакеє з людьми робиться, дарма, що навколо у радiо грають, пасуться трамваï, б а сує авто! Д р у г и й — Ось слухайте, дорогий мiй! Ви витратили на писання двох прекрасних, скажу, надзвичайно серйозних проектiв два роки? М а л а х i й —Так. — I ви хочете, щоб такi проекти та було розглянуто й вивчено (а ïх треба серйозно й всебiчно вивчити) за якихось два тижнi? — Це ж ви до чого? — Бачте, треба бiльшого часу, щоб, примiром, держплан вивчив вашi проекти. То я б радив вам посiсти яку-небудь посаду (мiж iншим, є директива Овиковi дати вам посаду), ждати на ухвалу проектiв, а тим часом, може, написати iще пару нових... М а л а х i й (подумав, тихо собi усмiхнувся) — Гаразд! Я згоджуюсь. К о м е н д а н т и (зрадiли) —Так? — От i чудесно! До речi, ось i доня ваша по вас приïхала... К у м — Не тiльки хрещениця, i я, його кум! Д р у г и й — I кум. От разом всi й повернетесь на вашу округу... К у м — I я тебе, куме, як вернемось, ой i поздоровлю ж з днем твого ангола! (До к о м е н д а н т i в). Це йому сьогоднi сорок сiм годочкiв вийшло. (До Любунi). А як там, подумай, вдома з приводу цього, як там сусiдам i людям, що день ангола є, а самого чоловiка нема! М а л а х i й — Згоджуюсь — з умовою: посаду менi тут, в столицi, в РНК. Хоть за швейцара, аби тут. К о м е н д а н т — От тобi й на! Та що ви, голубчику! В РНК всi посади обсаджено, i швейцарська тоже. Звiльнити ж когось, щоб вас посадити — ви ж самi розумiєте — нiяково, живi ж люди сидять... М а л а х i й — Я стоятиму... Дайте менi посаду стояти, коли всi сидять! Iнакше Симеоном Стовпником стану отут i стоятиму, аж поки РНК не розгляне моïх проектiв. Крiм того, просю вас не курити! Д р у г и й — Вибачте! М а л а х i й — За цей плакатик боляче, — кричить, кричить, i нiхто його не слухає. А це ж РНК... П е р ш и й — Тiльки ви не кричiть! К у м — Спокiйно! М а л а х i й — Мiльйони дивляться з молiнням на цю свою найвищу установу, на гору цю — Преображення Украïни, на нову Фавор, а ви ходите тут пiд плакатом i ламаєте першу найважнiшу заповiдь соцiалiзму — не кури!.. Нi, ще раз переконуюсь, що без моєï негайноï реформи людини всi плакати — це тiльки латки на старiй одежi... Де моï проекти? Я зараз саморучно подам ïх головi РНК. Вiн зрозумiє, бо вiн бачить i чує, як шкодять революцiï люди, люди i люди. К у м — Наприклад, ти в першу чергу, бо куме, куме, хто ж, як не ти прийшов до товаришiв, которi спецiальнi люди, в революцiï напрактикувалися, а ти ïм заважаєш? М а л а х i й (жодноï на це уваги) — Негайно потрiбна реформа, найнегайнiше, кажу, бо бачите, що робиться з людиною, бачите? (Показав на бабу-прочанку, що закуняла на стiльцi i тихенько хропла). Бачите? Чуєте? Тiльки що ввiйшла у свiй раднар-ком — i вже заснулаï Наочний приклад до негайностi реформи — ось... Покличте сюди голову РНК1 Тiльки, будь ласка, мерщiй. Це буде цiкаве й повчающе видовище: найкращий син народу, голова РНК, розбудить у себе в комендатурi найтемнiший елемент з того ж народу, в присутностi реформатора з того ж таки народу... О друзi! Голову мерщiй! До речi, й фотографа покличте!.. (Замрiяно). Увiйде голова, торкнеться ïï... Мiж iншим, скажiть, щоб не забув вiн булаву взяти, бо до голови треба й булави... Увiйде, торкнеться булавою й спита: хто ти, громадянко, що прийшла й заснула? Б а б а (прочулася) — А г а п i я Савчиха я! Пiдбилася, голубе, — йду в Єрусалим. — Куди? — перепита голова. — А Єрусалим або на Ахон-гору. — Темна ж ваша путь, громадянко, й непрогресивна! — скаже голова. — А темна, голубе! Така вже темна, що йдеш i не знаєш, чи є туди путь, чи нема — i нiхто не зна. Казали на селi у нас люди, що буцiмто совiцька вдасть у туркiв гроб Господнiй вторгувала i дорогу говiльникам розгородила, та чи так же воно?.. — О люди, люди! — скаже голова i додасть вельми ввiчливо: не до Єрусалиму тепер треба йти, а до новоï мети. — До якоï ж, голубе? — До якоï? До вищезазначеноï, великоï, № 666006003, голубоï мети... Тодi вернеться громадянка назад, на своє село, i, йдучи, проповiдуватиме слово нове й благокрасне. А г а п i я — Нi, я в Єрусалим обрiкалася. Хату спродала i все чисто спродала, щоб тiльки доставитись туди або на Ахон-гору, намальовану бачила — сяйво i Божую Матiр на хмароньках — та щоб ото вернулась я? М а л а х i й (напiвмрiйно) — Ой, вернися, громадянко, — скаже голова. А г а п i я — Ой, не вернуся. М а л а х i й — Ой, вернися, — додам вже я. А г а п i я — Ой, нi! М а л а х i й (гнiвливо) — Вернися! А г а п i я (теж з серцем) —Нi! М а л а х i й (з сприском) — Раба ти! А г а п i я (зрадiла) — У лаврi манахи колись так взивали; раба Божа А г а п i я М а л а х i й (одiйшовши) — Ой, раби ж!. Як поночi в сливи, так вона в той соцiалiзм дивиться. Жаль, що не маю булави... К у м — Запитання!.. М а л а х i й обернувся. Тепер вже не до тебе, куме! (До к о м е н д а н т i в). Запитання! Руба! Д р у г и й — Будь ласка! Руба! К у м — Та невже ж раднаркоми не мають сили погнати кума додому, хоча б етапним шляхом? Д р у г и й (здвигнув плечима) — Нема за що. К у м — Як, нема за що?.. Адже ж чоловiк утiк iз дому, у жiнки (у куми) удар за ударом в самiсiньке серце, д о ч к и в непритомiï. (До Любунi). Я вже думаю, хрещенице, чи не подохли там кури, бо хто ж за ними тепер нагляне, припустiм — сьогоднi, коли така спека i взагалi незручно в природi. (Втерся хусткою, до к о м е н д а н т i в). До того ж усi с у с i д и, увесь народ у мiстечку зворушився, ходить отак i сам себе питається:Яка ж це вдасть, що пiд нею батьки тiкають з дому? Д р у г и й — Подайте на його в суд. К у м — На такi вашi бюрократичнi слова дозвольте сказати, що я невдоволений з Радянськоï влади! Д р у г и й — Що ж поробиш... К у м — Спокiйно!.. Незадоволений i маю на це юридичне право. А втiм, я не про це прийшов сказати раднар-комам. Д р у г и й — А про що? К у м — Ось писане прохання. Просю, прочитайте зараз i вголос при йому, при менi й при хрещеницi. Д р у г и й к о м е н д а н т почав читати тихо. То перший пiдiйшов i дочитав уголос: —...на пiдставi програми Комунiстичноï партiï про дарове державне лiкування, з одного боку, i на пiдставi немовби слабого на голову отця нашого й кума, з другого, я й хрещена донька моя колективно клопочемось у раднаркомiв, аби одiслати отця й кума нашого до божевiльного дому на пробу, i якщо хоч трошки розуму в йому вбавилось, то... К у м — Про що далi пишеться, то довоєнний аблакат сказав, що раднаркоми не мають права одкинути не тiльки моєï, а й хрещеницi просьби. Л ю б у н я —Тiльки це не насправжки. К у м (перебив) Спокiйно! П е р ш и й (дочитав) — Гаразд! Подумаєм... К у м — Подумайтеï.. Тiльки просю вас недовго думайте. М а л а х i й (до кума) — Меве до божевiльного дому? Мене? Та як ви смiєте! Мене народ послав. К у м — Брешеш, кумеï Всi с у с i д и, увесь народ мене сюди послав, щоб звернути тебе додому... М а л а х i й — Бiльш як сто сiл, хуторiв, мiстечок я пiшки пройшов, йдучи до Харкова, столицi УеСеРеР, на ногах моïх ще й нинi порох степових шляхiв, iз ста криниць та колодязiв, спочивавши, пив я воду i з народом гомонiв... Я делегат! К у м — Брешешi Ти з дому втiк! М а л а х i й — Я всеукраïнський делегат, куме! К у м — Навпаки, хоч скоро вся Украïна делегатами стане, ти ж i я — нiколи в свiтiï Отож ходiм краще додому, кажу. М а л а х i й (до к о м е н д а н т i в) — Вимагаю: вигоньте його — це разi i негайно покличте сюди голову РНК i всiх наркомiв — два. Я сам беруся, зараз отут на Агапiï покажу вам, як треба робити негайну реформу людини. Ну?.. Чого ж ви стали? К у м — I я вимагаю! Не тiльки я, хрещениця ось, кума там, а за сусiд, за народ я вже говорив, як вiн ходить i вимага... Негайно пошлiть його туди! М а л а х i й (ображено, велично) — Мене? Реформатора? (Пiдiйшов до телефону). Станцiя? Перекажiть там головi РНК i всiм наркомам, хай попричеплюють значки до петельок i йдуть в комендатуру на раду — негайно. Чуєте?.. Порядок денний: доповiдь реформатора Малахiя про негайну реформу людини з наочним показом на Агапiï — така даль голубая сьогоднi, а вона стоïть та соняшник лускає... Не перебивайте! Хто там перебиває? П е р ш и й — Товаришу реформаторе! Прошу до порядку! Тiльки одвiв Малахiя, кум за телефон. К у м — Товаришi раднаркоми! На слухайте його! Не слухайте, кажу, бо хiба ж не бачите, що вiн несповна розуму став. Младенцi в головi... Та не перебивайте ж!.. П е р ш и й (одiбрав телефона, подзвонив) —Алло... Трапилась маленька трагiкомедiя... Це тi самi, що з Учорашнього прийшли... та нi, з мiстечка Вчорашнього... Нi, не п'янi... Трошки згодом все це виясниться... Увiйшов к у р' є р П е р ш и й (до Малахiя) — Зараз дзвонили сюди з РНК, просили, щоб ви прийшли до заступника голови. М а л а х i й (зрадiв) — А що, куме!.. (Велично). Подзвонiть i перекажiть йому — iду. Нi, краще пустiть мене до телефону, я сам подзвоню. Однинi мiж мною й урядом жодного посередника. Годi! П е р ш и й — Вiн одiйшов уже од телефону. Мiж iншим, просили, щоб ви прийшли негайно. Вас ждуть на дачi РНК. М а л а х i й — Який восторг! Iду!.. Мiж iншим, збирайтесь i ви, Аташе. Я появлю вас заступниковi голови РНК як наочний довiд до моïх проектiв... А г а п i я — Може, вiн скаже, чи є тепер дорога до Єрусалиму? П е р ш и й — Просили конфiденцiяльно. Розумiєте? М а л а х i й — Ага! То тодi ви. Аташе, зостаньтеся поки що тут... Я скоро вернуся... А куди ж iти? Куди? Перший (написавши пакета, дав його кур'єровi) — Ось вас оцей товариш проводить... (До кур'єра). Будь ласка, одведiть товариша реформатора на Сабурову Дачу. М а л а х i й — Дякую! (Пiшов за кур'єром, показавши кумовi дулю). К у м — Куди ж ви його? П е р ш и й — Як ви просили — психiатрам на освiдчення. А г а п i я (наблизилась до телефону, боязливо взяла трубку та нишком) — Товаришi! Просю ж я вас, як би менi до Єрусалиму доставитись. ТРЕТЯ ДIЯ Закрякали, закружляли над Малахiєму саду в Сабуровцi грайворони дзюбатi. Загомонiли, закричали кругом його хворi: — Гей, чорнiï Помовчiть!.. Тож не встиг ще Бог свiт сотворити, як вони небо вкрили i поклювали першу золоту зорю, iз сонця решето зробили... Темно менi й холодно!.. (Сумно кричав на грайворонiв один i звертався до Малахiя). Реформуй сонце! М а л а х i й (рухом голови й рук своïх показав) — Реформую! Д р у г и й (весь час напружено до всього прислухаючись, таємниче шепотiв) — Тихо, благаю вас. 2 Пiдiйшла санiтарка О л я, а за нею застарений парубок — с а н i т а р. с а н i т а р. — Олю Манойловно! О л я — Я вже сказала... — Олю! — Одчепiться! — Вiн же вас увiв у неславу, а я зовсiм другу любов маю на мислях... Прийдiть, а то я до вас прийду. О л я (одiйшла) — Я мiсцькомовi скажу... П е р ш и й х в о р и й (до Малахiя) — Це професор напустив навмисне ïх у сад, щоб вони клювали менi голову... Ось глянь, як уже поклювали... (Став навколiшки). Вижени ïх! М а л а х i й (одним рухом) — Вижену! 3 Пiдiйшов Т р е т i й. Вiн увесь час змiтав щось бiля себе. Т р е т i й — Позамiтайте крихти! Дивiться — накришили... 4 Прибiг Ч е т в е р т и й з жовтою квiткою. Ч е т в е р т и й — Бачили Олю! Вона сьогоднi чарiвна. Вона — прекрасна. У неï така нiжна й запашна полова залоза (понюхав квiтку). Такоï я ще не бачив, хоч i мав любов... П е р ш и й — Вони й залозу поклюють! Т р е т i й — Хай клюють, аби не топтали... Д р у г и й (трепетно) — Тихо!.. Почують. Ч е т в е р т и й — Мав любов з дiвчатами, жiнками, бабами... Пригадую, де це було. Вперше у кухнi, потiм в коморцi, на кладовищi, в церковнiй оградi — росяна трава i дзвони, ще й досi дзвони, бiлий фартушок, гострий молодик з правого боку... Т р е т i й — Це на крихтах, на хлiбовi!.. Ч е т в е р т и й — Заждiть! Разом сто сiм жiнок за п'ятнадцять рокiв, чотирнадцять тисяч, п'ятсот тридцять... тридцять... П е р ш и й — Поможiть ïх розiгнати! У-у-у-... Закричавши тужно, став бiгати й пiдстрибувати. За ним побiгли другi, кожен iз своïм рухом, вигуком або пiснею. 5 Пiдiйшов санiтар. Ч е т в е р т и й до нього: — Ви бачили Олю? С а н i т а р — Он туди йди! Вона там... (Показав у другий од Олi бiк). Ч е т в е р т и й — У неï прекрасна й запашна, як троянда, полова залоза — я бачив... С а н i т а р — Де ти... бачив? — Я сидiв отам в кущах... А вона пiдiйшла... — Ну? — Рвала квiти... — Ну? — Нахилилась... — Ну-ну? — Я й побачив... На нозi, бiля колiна. А вночi вона прийшла до мене i, якби не кiшка... — Яка кiшка? — Та, що й цiєï ночi знов привела менi троє котят... Скажiть, яке має право та кiшка нявкати всiм, що ко тята од мене... — Ну, вже поблудив... Отуди йди, до всiх... Ч е т в е р т и й (одiйшовши) — Що прокинусь уночi, а вона вже з кетягами i нявкає, нявкає всiм: няв-няв-няв... 6 Пiдiйшла О л я, щоб заспокоïти четвертого. С а н i т а р заступив ïй дорогу: — Iнтелiгентик оцей каже, що ви приходили до його вночi. О л я — Щодня йому гiршає. — А може, цьому й правда? — Що?.. Боже мiй! Трохиме Йвановичу! — Я не винний, бо ще й не такий на вас поговiр може вийти. — Поговiр? — Знаю я про все, Олю, — як i де гулялося вам, i як морозивом Кирюшика годувала, та як постiль квiточками посипала, сорочечку бiлую скидала... О л я (хитнулась) — Неправда! — Неправда? Та я про любов про вашу все чисто знаю i навiть можу сказати, якого числа уночi ви прив'язали Кирюху до себе косою i такечки спали... — Як же це... ви дознались! Боже мiй! Хто вам про це сказав? — Хто, питаєте? — Скажiть!.. — А гарнесенька ви зараз. Цей сором вам дуже личить, ïй-богу. Очата, як двi небеснi планети, i так далi... О л я (самими губами) —Хто? — Про морозиво пташка розповiла, бо на деревi сидiла i все чисто бачила, про постiль та квiти нетля-метелик, ну а про косу — муха-ха-ха. Ну, ну... Я шуткую, бо що таке му-ха? Дурна комаха-ха-ха... — Що ж тепер менi робити?.. — Не що iнше, як плюнути на Кирюшика, бо все одно з другою вже крутить любов. — На любов свою хiба можна плюнути? — Як не плюнете — пiде поговiр... — Трохиме Йвановичу! Невже ж ви хочете мене перед усiм свiтом на поглум виставити, щоб згорiло в менi серце. Що я вам зробила? — Нiчого. Проте я хочу, щоб ви зробили менi любов, бо я вже знемiгся без неï... Чуєте?.. Пора вже подумати й про мене. О л я (заломила руки) — Скажiть, як ви дозналися? — Про що? — Ну... про морозиво, постiль, квiти?., — Я ж уже сказав: пташка, метелик, муха... — Трохиме Йвановичу! Скажiть! — А попросiть! — Трохиме Йвановичу... — Попроси! — Ну, милий! Скажiть! С а н i т а р ïï за руки притяг до себе. О л я — Пустiть! — Ну-ну... Не норовися! — Не давiть менi руки! 7 Тяжко зiгнувшись та мiцно стиснувши руки, наблизивсь п' я т и й х в о р и й: — Поможiть! С а н i т а р (до Олi) — Оцьому ввижається, немов носить вiн на плечах величезного удава, що хвiст його волочиться десь по той бiк свiту... А любов моя без взаємностi ще гiрш за того удава, бо давить не руки, а серце... Отак! Отак! О л я (скрикнула) Не мучте! П ' я т и й — Не можуï Знемiгсяi Зараз впустю. Зараз буде катастрофа. Поможiть! С а н i т а р — Вiн сказав... Кирюха. О л я — Вiн!.. П ' я т и й (до Малахiя) — Не можу задавити... Це ж удав — всесвiтнє зло. I тiльки я впустю його — вiн задавить увесь свiт... Поможiть! М а л а х i й (рухом руки) — Поможу! О л я — Невже вiн? С а н i т а р — Ще не вiрите?.. У вас тут (показав на спину) родинка. Так? (Показав на груди}. А лiва трошки бiльша за праву... Так? А ви любите, щоб усе (зашепотiв про щось в ухо). О л я — А вiн не казав вам, що тепер у мене тут... од його дитина? С а н i т а р — Дурниця! Подвiйний аборт: Кирюху iз серця, дитину iз черева — от i вся проблема. О л я — А про свою хворобу не казав? С а н i т а р — Про яку хворобу?.. Та ви шуткуєте, Олю Манойловно! О л я — Хочете пересвiдчитись? С а н i т а р — Ну-ну... Це вiн на зло менi, за тi грошi... От же паскудник, гаï А ви чого зразу про це не сказали... Хiба так можна гратися!.. (Пiшов). Оля упала i тяжко заплакала. П ' я т и й — Зараз буде катастрофа! Пускаю! Поможiть! М а л а х i й (непомiтно стеживши за санiтаром та Олею, заходив, захвилювавсь, як ще нiколи) — Негайно... Негайно потрiбна реформа людини!.. Зараз, кажу, або вже нiколи! Разом з цим пересвiдчуюсь, що нiхто, опрiч мене, такоï реформи не зробить... Так. От тiльки не знаю, з чого почати... Вихор думок, голубих, зелених, жовтих, червоних. Як ïх багатоï Цiла метелиця! А найбiльш голубих, i вони, по-моєму, найкращi та иайпридатнiшi будуть на мою реформу. Треба ловити ïх... Ось одна! Ось друга! Ось третя. Немов метелики, а дивiться, що з них виходить! У хворiй його уявi з'явилися, розквiтнули дивовижнi проекти, реформи, цiлi картини. Спочатку з голубих коливань i метеликiв збiглися, закрутилися якiсь голубi кола з жовтогарячими центрами, забринiв спiвМилость мира Дехтярьова, перемiшаний з Iнтернацiоналом, брязкотом кадила та з трелями жайворонкiв, по тому вималювалось таке: десь у голубiй РНК голубi наркоми сидять i слухають його доповiдь про негайну реформу людини. Плещуть в долонi, схва-i люють i вiтають його, вiн далi показує наркомам наочно, як треба реформувати людей. По черзi до нього пiдходять: дiдок у дармовисi, колишнiй воєнний в галiфе, дама, Агапiя, санiтар, божевiльнi. Вiн накриває кожного голубим покривалом, повчає, переконує, потiм робить магiчний рух рукою, i тодi з-пiд голубого покривала виходить оновлена людина, страшенно ввiчлива, надзвичайно добра, ангелоподiбна. Далi цi люди, багато людей i вiн на чолi ïх, з червоними маками та з жовтими нагiдками йдуть у голубу даль. По дорозi бачать — стоïть гора Фавор, Оля несе яблука святити, люди спiвають ïйосанна, тiльки якось по-новому. По тому в голубому маревi маячить якийсь новий Єрусалим, далi голубi долини, голубi гори, знов долини, голубi дощi, зливи i нарештi голубе нiщо. 8 Очувся М а л а х i й. Олi вже не було. Навколо ходили й кружляли хворi. М а л а х i й — Ага. На пiдставi вищепобаченого (взяв пучку землi, поплював, розтер i помазав собi лоба) помазаюся народним наркомом (гучно). Сповнилось! Слухайте всi, всi, всi!.. В iм'я голубоï революцiï я помазавсь народним наркомом... Д р у г и й — Тихо! Я бачив, у травi верблюжi вуха ростуть. М а л а х i й — Хай ростуть! — Вони ж слухають. — Прекрасно! — I переказують! — Кому? — Всiм... М а л а х i й (звiв голову) — Прекрасно! Гей, верблюжi вуха! Перекажiть всiм, всiм мiй п е р ш и й декрет. Х в о р i (помiж себе) — Всiм, всiм, всiм. М а л а х i й — З ласки великоï матерi нашоï революцiï я помазався народним наркомом. Анкета моя: цiпок i торбина сухарiв; родинного стану я зрiкся, пiшки пройшов увесь стаж попереднiй, воду я пив iз ста семи криниць; нарком без портфеля; зовнiшнi ознаки та клейноди моï: червона лента через лiве плече, цiпочок i сурма, для украïнцiв бриль i на великi свята корона з соняшника в руцi. Народний нарком М а л а х i й. Нi, не так... Народний Малахiв, в дужках — нарком. Скорочено — Нармах... Нi, Нармахнар. Х в о р i — Народний нарком. Нармахнар появився. Х т о с ь (став навколiна) — Виведи нас звiдси! Х т о с ь (захвилювався) — Вiн самозванець, не вiрте! Т р е т i й — Коли ти велике начальство, — прикажи, щоб хлiба святого не кришили. Хай крихти позбирають. Отож од таких i голод. Думка була весiлля справляти, коли гульк — i молода, i М а т и весiльна на баштанi посохли... А замiсть кавунiв дитячi голови посходили. Що крику, що плачу, кажуть... М а л а х i й — Прикажу! Виведу! Всi-бо вашi просьби, заяви у серце кладу. До речi — мiй другий декрет... Всiм, всiм, всiм... Негайно скасувати всi портфелi й теки. Коли ж урядовцi спитають, куди ïм складати заяви та скарги, вiдповiдь дайте: однинi всi скарги народнi, заяви i просьби носiте: 1) в головi; 2) в передсердечних сумках — нiже нi в портфелях, нi в теках. Народний М а л а х i й, нарком. Скорочено — Нармахнар. Харкiв. Вiлла Сабурова. Х в о р i — Виведи нас, Нармахнаре! М а л а х i й — Виведу й поведуi Поведу туди, де зорiє небо й голубiє земля, де за обрiєм спiвають на золотих сiдалках голубi будимирi соцiалiстичнi пiвнi... Х в о р i — Нас не пустять! — Не вiрте йому! — Сторожа не пустить. — Небеснi два сторожi й квочка не пустять. М а л а х i й — Я вам скажу таке слово, що пустять, — пароль такий, що й мур розваля... Пiдходьте по пароль! Хворi — По пароль! — По пароль! — По пароль! М а л а х i й (кожному тихо) — Голубi мрiï... Х в о р i (повторивши той пароль, кинулись до муру) — Так виводь нас! Веди! М а л а х i й — Лiзьте! Хтось з хворих — А як пiймають? М а л а х i й — Не впiймають!.. На сторожi коло вас сам нарком народний. Лiзьте, кажу! Подерлися, перелiзли хворi через мур. М а л а х i й переждав останнього, тодi поплював на руки: — В iм'я соцiальноï матерi нашоï революцiï (полiз i собi). 9 О л я (прибiгла) — Стiйте! Куди ви? М а л а х i й (з муру) — Не закудикуйте! Хiба ще й досi не зрозумiли? Обiйти треба кожну хату, межу i завод, щоб кожному преподати голубiï мрiï... — I вам не сором перелазити через мур! Злiзьте! — Народний нарком має право перелазити через всi тини на Украïнi, через всi мури й паркани. Це моя прерогатива. — Прощу й благаю вас — злiзьте. М а л а х i й — Гм... Вона просить (злiз з муру). Коли хто-небудь з бiдних i покривджених попросить, щоб народний нарком повiсився, вiн мусить i це негайно зробити... Бачте, Олю, народний нарком уважив вашу просьбу, тепер уважте ви мою. Пустiть мене туди. — Куди? — Туди, до всiх, а перш — до гегемонiв. — Побудьте ще трошки у нас, вiдпочиньте, а тодi й пiдете собi... — Олю! Невже ви маєте мене за божевiльного. — Ну, от ще... Та нiхто, нiхто не має вас за божевiльного. М а л а х i й (проникливо) — Олю! У вас очi такi чистi й прозорi, що навiть тiнь легенькоï неправди я бачу на днi ïх i читаю — авжеж, божевiльний. — Та нi! То вам так здається. — Щоб знали ви, Олю, — я не божевiльний. Вийшла, як це трапляється, малюсiнька помилка. Угадайте, яка? — Не знаю... Скажiть! — Малюлюнiчка. Провожатий помилився — де б вести мене на вiллу РНК, а вiн на Сабурову вiллу одвiв. От i все. А Оля повинна помилку цю залагодити, пустивши мене... — Нi-нiï Я не можуï Попросiть професора. Вiн розумний i добрий, вiн вас огляне... I взагалi вас скоро випустять. Я чула, вас тiльки на освiдчення прислали... Та хiба вам погано тут? Дивiться — зелено як, квiти, повiтря яке!.. — Не голубе! Ах, Олю! Од вас тепер залежить, щоб оновилася людина i земля у просторах блакитних, як лебiдь бiла на тихих ставах, музично i вiльно попливла... Десь за садом загув лунко заводський гудок. М а л а х i й так i скинувсь: — Чуєте?.. Туди, туди, — до гегемонiв!.. I божевiльним справдi буду, коли спiзнюсь i не поведу ïх за собою... О л я — Ой Боже! Гудок у заводi — дванадцять годин. Зараз на снiданок... А де ж другi... Де вони? М а л а х i й — Вони вже пiшли. О л я — Справдi? Пiшли снiдати? М а л а х i й — Так. На голубе снiдання пiшли. О л я — Так ходiмо ж i ми. Мерщiй! (Пiшла). М а л а х i й пiшов був за нею. Скоро вернувся — сам. Взявся лiзти знов на мур. Завагався: — Нi... Вона мене просила. 10 О л я (повернулась) — Наркоме! М а л а х i й — Не бiйтесь! Я ж вiдступивсь i здавсь на вашу просьбу. Проте я маю вас переконати, Олю. Я мушу першiй вам преподати голубiï мрiï, тим паче, що в очах у вас вони ще не зiв'яли, бринять, а як коли, так ïх там цiла повiнь. Я з вас почну... — А я покличу санiтара. — Олю, я навколiна стану, ось... До нiг вклонюсь, молитиму, пустiть... — У вас температура, наркоме. Вам треба лягти. — Навпаки, менi треба встати. Олю, хвилинку... Ви тiльки зважте, що дадуть моï проекти вам особисто. Бо хто-хто, а ви колишете завжди голубiï мрiï. Не пустите ж мене — доведеться, чорний очiпок надiвши, однести ïх на гробки. — Гукають. — А пустите — вiн вернеться. — Хто? — Кирюшик. — Не вернеться. — Згiдно з проектами моïми — вернеться. Невкоснительно. Уночi зимою... — Гм... А чом не весною? — Зимою. Ви, Олю, засвiтивши каганець самотностi, прястимете нитку жiночого смутку. А колиска рип-рип, а в колисцi дитя хлип-хлип, — Мати Оля горювальниця пiсню спiватиме, оту саму, як й'... (заспiвав):Ой спи, дитя, без сповиття. Поки Мати з поля прийде та принесе три квiтоньки: одна буде дрiмливая, друга буде сонливая, а третя — щасливая... (Нахилився до Олi) у Олi сльози?.. О л я (крiзь сльози) — Ну, а далi що? М а л а х i й — Зимою вночi. Метелиця буде по всiх степах, по всiх свiтах: гу-гу-у. Конi в степу тупу, тупу, — то з походу революцiйного ïхатиме вiн... — Хто? — Згiдно з проектами — Кирюшик. — Так? — Невкоснительно. У вiконця стане, тихенько постукотить:Одчини, дружино Олю, товаришу вiрний... (До Олi). Оля? О л я (тихо) — Одчине... М а л а х i й — Заснiжений, заметений у порога стане; —Драстуй, — скаже. Тодi Оля у вiдповiдь (заспiвав з вiдомоï солдатськоï пiснi, одмiнивши трохи слова).Драстуй, драстуй, милий мiй, пожалуй у хату... Тодi скаже милий;Олю, оновлений пiсля реформи людини, спокутавши грiхи своï перед тобою в походах i боях за голубосяйнi мрiï, я вернувсь до тебе, прости мене... Оля скаже... О л я (замрiяно) — Прощаю! Прощаю! М а л а х i й — Тодi милий посадовить свою Олю коло колиски... Отак (посадив Олю на пнi). То на неï любо гляне, то на милеє дитя, то к серцю пригорне, то в очi загляне, то ноги цiлує святi у чашечки похололi... Оля плаче? О л я — Нi... це я так, дурненька (замрiяно). Ох, як же я нагорювалася, тебе ждучи, милий! М а л а х i й — Це все вiдбудеться згiдно з моïми проектами... Я маю поспiшати, Олю. Я йду. О л я (замрiяно) — Iдiтьi Iдiть! М а л а х i й (вилiз на мур, сiв) — Ходiмо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад моєï негайноï реформи... Близько почувся санiтарiв голос:Олю Манойловно! О л я — Кличуть!.. Тiкайте! М а л ах i й — Не тiкаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято оновлення нашого украïнського роду, що вiдбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по старому ж на Спаса. Подробицi: бой конфеттi, серпантин i тощо у моïх декретах... (Скочив — i за мур, потупотiв десь). 11 С а н i т а р (прибiг) — Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичi (подивився кругом). Та де ж вiн? О л я (заступила те мiсце, де перелiз М а л а х i й) — Не знаю. С а н i т а р (пiдозрiло) — Як так не знаєте? Та я черговому лiкарю рапорта напишу, як i хто гУ л яє з хворими в кущах, а тодi — не знаю... (Оля мовчала). Ви набрехали на Кирюху: нiякоï хвороби, каже вiн... (Оля мовчала). Де Стаканчик?.. А хворi всi де?.. Може, повтiкали? О л я (очутилась) — Хворi? Вони он... — Де? — Пiшли снiдати, i Стаканчик. — Нiчого подiбного, там ïх нема. — Та он вони, хiба не бачите, за рiг зайшли... С а н i т а р побiг. Десь близько почулися тривожнi голоси: Хтось випустив хворих! Хворi втекли! Оля перелiзла через мур. 12 Бiля канцелярiï стояли, ждали кум i Л ю б у н я. Хвилювалися. Л ю б у н я — Аж не вiриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем його додому... Боже! Що вже находилися, що напросилися, а що наговорилися... Невже, хрещений? К у м — Спокiйно! Хоч i сам я ой хвилююсь... Ось приклади, хрещенице, руку iк серцю... — Ой! — Та нi... До мого серця. Л ю б у н я приклала руку до кумового серця. — Як? — Ой же б'ється! — Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп, гуп-гуп. Сильно хвилююся я (по паузi). Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибогина гребля, шу-шу — очерет... Кум сидить — i я сидю, кум вудить — i я вудю. У природi й бiля неï тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цiм-м... Куме, комарi А кум: га-га? Ляп себе по лобi... Л ю б у н я — У папоньки завжди пiсля рибальства увесь лоб у Ґулях. 13 Вийшов санiтар: — Це ви прийшли по хворого Стаканчика? К у м — Не тiльки ми, а й дочка його ось... С а н i т а р — Його у нас вже нема. — Як так, нема? — Вiн утiк. Кум остовпiв. Любуню спазми взяли: — Ой...ой...ой... К у м — Не кричи, бо я вже нiчого не чую (до санiтара). Скажiть, ви мене вдарили? С а н i т а р — Я?.. нiчого подiбного. К у м — А чого ж менi в головi загуло? Л ю б у н я (знов узяло ïï на спазми) — Утiк... К у м — Не кажи! — Утiк... — Не кажи цього слова! Л ю б у н я (заплакала) — Утi-i-к... К у м (до санiтара) — Запитання! — Будь ласка. — Коли утiк? — П'ятнадцять хвилин тому... Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонили до мiлiцiï, зараз його вловлять... — Спасибi, — тепер уже не вловлять. — Ви так думаєте? — Не вловлять. Як судився за пiвня з сусiдою, то три роки, аж поки не висудив... — До чого ж тут пiвень? — А до того, молодий чоловiче, що характер у кума така. Раз уже почав тiкати — до смертi тiкатиме. Розумiєте? — Нiчого не розумiю. — Як не розумiєте! Вiн у вас тiкає, а ви не розумiєте! А як я подам у суд i навiть на раднаркомiв, що не встерегли кума, що вiн утiк i може чорзна-що наробити... Бюрократи ви всi пiсля цього!.. А втiм, ви тепер нам не потрiбний, молодий чоловiче... I взагалi лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймовоï гармти в самiсiньке моє серце, нiж прийшли з таким повiдомленням... Iдiть, бо не можу на вас дивитися! С а н i т а р — А я кажу — мiлiцiя вловить. Навiдайтесь завтра (пiшов). К у м — Сяду тепер та посумую... Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме, куме! Любив тебе, шанував, як брата рiдненького, у серцi носив i доносивсь — до му-золiв... (По паузi). А посумувавши, скажу: шабаш! Додому, Любонько, i навiть негайно! Л ю б у н я — Без папоньки? — Не тiльки без папоньки, — без кума. — Хрещений!.. — Додому! — Хрещений!.. — Шабаш! — Хрещений! Як же ми без папоньки на очi появимось? — Прийдем уночi. — Мамонька ж прокленуть мене... А вам до церкви як, на базар? Скрiзь питатимуть, чом без кума вернувся? — Не пiду я до церкви... А втiм, чого я хвилююсь, коли я постановив: прийти, захворiти i вмерти... — Не можна без папоньки. — Можна — не можна, годi, кажу! — З ким же тепер рибу ловитимете? — Сам! — А не можна, не можна без папоньки... Хто в дамок сяде з вами, хто про полiтику? — Сам! — А з кимсади моï зелененькi заспiваєте?.. А як же на Рiздво, на Великдень?.. — Сам! Сам заспiваю, сам занедужаю, сам i помру! Сам! — Хрещений! Згадайте, як на вашi йменини ви папоньку додому вели та й заблудились на своïй же вулицi, й якби не Полкан наш, то б i не знайшли ворiт... — Не згадуй, бо хiба я кажу, що кум поганий чоловiк? Кажу я так? Кажу? — Нi. — Музолi у серцi од любовi й досади. Хто ми, кум i я? Хто? Хлопчики-пiйонерчики, що наввипередки побiгли, чи до гробу вже пiдходимо?.. (По паузi). Вiн буде по наркомосах усяких бiгати, до Вецека скакатиме, а я буду останнiх поросят продавати, щоб його завертати додому?.. Годi! Додому! — Я не поïду, хрещений. — Що? — Я сам шукатиму. Знайду, приведу — щастя, не знайду... — Загинеш! — Не знайду — загину... Сама собi смерть заподiю. — А як твоя мамонька, а моя кума, хрещенице, та вже хвора лежить i навiть помирає... од тифу? — Мамонька, як благословляли мене в дорогу, да руки менi цiлували, сльозами поливали, просили, молили, кляли, щоб я без папоньки не верталась. — А як твоï сестри Вiруня й Надюня i собi лежать, на малярiю заслабли, нiхто води не подасть i нiкому компреса на нещасний лоб накласти? — Не можу! Тодi ще, як у церкву заскочила та молилась, тодi ще вiдчула, що доля нас розлучить. — А як там без тебе всi квiти на вiкнах посохли i в палiсаднику посохли? — Сон менi щоночi, хрещений: одна я немов, один на степу плету вiнок з василькiв та нагiдок, а вони сухi немов, сухi — як ото мертвому в голови кладуть... Доля вiщує, ïï не обiйдеш, хрещений. — I курчата без води заливаються, а квочка не зна, що далi робити, де води шукати. —Хрещений!.. — I пiсля цього не йдеш? — Нi! — Ага! Так ти хочеш показати, що в тебе папонькина характер... Дак знай же, знай, що й я ве абищо i маю характер, твердiшую втричi за кумову й твою. Прощавай! (Одiйшов. Посварився). Одумайся! Загинеш! (Л ю б у н я мовчала. К у м насунув капелюха). Загинеш, кажу! ЧЕТВЕРТА ДIЯ Здивувались робiтники на заводiСерп i молот, як побачили, що через мур до них перелазив якийсь чоловiчок у брилi. П е р ш и й — Ти дивись — перелазить хтось... Гей гражданине! Д р у г и й — Цс-с-с... Це, мабуть, шпигун або злодiй до нас хоче вдертися... П е р ш и й — Так заарештувати треба!.. Т р е т i й (поважно, спокiйно) — Путнє тепер до нас через мур не полiзе — це факт, проте не гарячiться, хлопцi... П е р ш и й мовчок та пара очок краще за язичок — отак i вивiдаємо, хто воно й яке на масть. Припали до роботи, не звертаючи на гостя особливоï уваги: лiзе, мовляв, нехай лiзе. М а л а х i й (з муру) — Вiтаю гегемонiв! (Робiтники мовчки й скупо поздоровкались. М а л а х i й це помiтив, ущипливо). Вiтаю i разом питаю: невже i гегемонiв загороджено мурами, та ще якими? (Показав на заводськi мури). Тодi, будь ласка, скажiть, що рiзнить вас з тими, що сидять по бупрах та по божевiльнях? Там мури i тут мури... Т р е т i й — Там вони обмежують, тут вони захищають права, бо кругом ворогiв ще багато. М а л а х i й — Розгородитись пора, гегемони, зруйнувати мури оцi треба негайно, бо вона заступають дорогу до вас... Т р е т i й — Кому? М а л а х i й — Друзям вашим, о гегемони, — скажу я. Т р е т i й (до своïх) — Для друзiв, здається, у нас є ворота i дверi... М а л а х i й — Мене не пустили в ворота. Т р е т i й — Не розпiзнали, чи як? М а л а х i й — Не розпiзнали й не визнали, дарма що я показав ознаки й клейноди своï, що про них оповiстив у першiм декретi i що по них мене мусить впiзнати всяк сущий на Украïнi (показав на цiпочок, на бриль, подививсь на робiтникiв)^ Невже i ви не розпiзнали? (Пов'язавсь через лiве плече червоною стрiчкою). I тепер не впiзнаєте? От що виходить, коли не читають декретiв. Слухайте ще раз: з ласки великоï матерi нашоï революцiï, нас помазано народним наркомом Малахiєм... Д р у г и й — Ну й що з того? П е р ш и й (до третього) — Вiн п'яний. Т р е т i й — Нi, нi. П е р ш и й — Та як же нi? Дивись... Хай би до зеленого змiя, а то ж до наркома допився... Т р е т i й — Уважнiше слухай! М а л а х i й (тим часом злiз з муру. Пiдiйшов до робiтникiв) — Що це ви робите? Т р е т i й — Хiба не бачите?.. Форми. М а л а х i й — А я прийшов до вас робити реформи. Т р е т i й — Якi? М а л а х i й — Голубi. Бiльш точно — негайну реформу людини, бо сьогоднi, знаєте, до чого вже дiйшло? ЗҐвалтовано двох старих бабiв — газетярi кричать, кричать... П е р ш и й — То ж охота на когось напала. М а л а х i й (не зрозумiв iронiï) — I це напередоднi соцiалiзму, в краïнi, де про кохання народ утворив найкращу в свiтi пiсню про зелений барвiнок, про зорю з мiсяцем, червону калину, де нарештi сам народний нарком стереже вночi голубiï мрiï, — зҐвалтовано двох старих бабiв, о люди, люди! За муром почувся дзвiнкий, бадьорий хлопчачий голос: — Р-р-радiо! Ужасноє iзнасiлованiє двох нещасних старух, которая старшая шестьдесят сєм лет iмеєт. М а л а х i й — Чуєте? П е р ш и й (iронiчно) — Поласували бабусi. М а л а х i й — Я певен, що коли б роздати увечерi на вулицях людям анкети — метелики з одним запитанням, хто про що тодi думає, то як ви гадаєте, про що здебiльшого були б думки? Т р е т i й — Не скажу. Всячина бредеться в голову людям. М а л а х i й — А я скажу. Т р е т i й — Ану? М а л а х i й — Не про голубi реформи, а про форми жiночих нiг думають i мрiють, зовсiм не звертаючи уваги на те, що внаслiдок таким мрiям любов обмежується ногами, в очах не цвiте, в серцi не спiває, — отож i зҐвалтовано двох старих бабiв... Нi, далi я ждати не можу. Пора починати (засурмив в кулак, немов у сурму, вiйськовий сигналвставай). Тру-тру-ту-ру-ру-ту-ру-ру, тро-тро-то-то-то-то-тро-то-то-то, тру-ту. Ревуть сирени по заводах, гудуть гудки й дроти, спiва Украïна за могилами в долинi, та сурма золота народного наркома над усе: про даль голубу та про голубi мрiï сурмить вона вам, гегемони... 2 Поприходили ще робiтники: — Хто цей оратор? Од кого? Про що? — Од наркомiв до нас... — Та нi!.. Сам наркомом назвався. — По-моєму, клоун з цирку прийшов... — Попав пальцемi.. Це артист з украïнськоï трупи. П е р ш и й (до третього) — Бачу-таки, — помiшав горiлку з пивом. Т р е т i й — Ти думаєш? П е р ш и й —Факт! Т р е т i й (усмiхнувся) — Уважнiше слухай, кажу! М а л а х i й — Негайну реформу людини прийшов я робити до вас, гегемони. Слухайте мене, а бiльш нiкого... Хтось свиснув. Хто там свистить на промову народного наркома. Хто заважа нам, питаю? Х т о с ь — А хто вам заважає в роботi? М а л а х i й — I так багато свисту на Украïнi: свистять вiтри-суховiï, свистять юнаки на дiвчат, свистить мiлiцiя внощi, на вулицях мочаться, зҐвалтовано бабiв... Негайну реформу людини прийшов я зробити i в першу чергу реформу украïнського роду, бо в станi дядькiв та перекладачiв... Гомiн пiшов помiж робiтникiв: — Це божевiльний... — Прикидається. — До адмiнiстрацiï йогоï — Хай старий виголоситься. Т р е т i й (спокiйно) — Уважнiше слухайте, товаришi М а л а х i й — Слухайте мене, гегемони, i я виведу вас з цих закурених мурiв. Провулками, закавулками повз заводи й фабрики, межами та стежками, ген-ген за могили, у голубу даль поведу. Тру-ту, тру-ту! Уставайте, люди, бо несу на вас реформу, не форму, а реформуi Тру-ту, труту! Збирайтеся до новоï Фавор-гори дванадцятого серпня, по-старому — шостого, несiть мак червоний, нагiдки, а найбiльш приносьте голубеньких мрiй. Там будемо святитися, святитися — повитися... Заодно приносьте й мову украïнську. Чи знаєте, мiж iншим, чого наша мова у порога вiки вистояла? Бог про неï забув, як мiшав язики на вавiлонськiй баштi. Крiм того, дух святий зiйшов на апостоли всiма мовами, забув тiльки про нашу украïнську. На це РНК звернув уже свою увагу, та тiльки без мене навряд, щоб що вийшло... Т р е т i й (голосно, могутньо) — Виходить, i вийде!!! Товаришi... (Виступив наперед до Малахiя). Ви селянин? М ал а х i й —Нi. Т р е т i й (навпорно) — I не робiтник? М а л а х i й — Я народний М а л а х i й. Т р е т i й — Iз проулкiв та заулкiв, крученими стежечками, навiть через мури оцi пролазять до нас отакiï Малахiï. А хто вони? Ще добре, як просто собi меланхоли-мрiйники, бо таких чимало i помiж нашим братом, на превеликий жаль, водиться — очi, як в iсусiв, голубий дим в головi, грiхи все збирають та на тому й ïздять — добре, кажу, як ще такi iсусики на осликах... М а л а х i й — Осанна ïм! Вони чистять свiт. Т р е т i й — Хочеш чистити, пересядь з ослика... Х т о с ь (втулив збоку) — На асенiзацiйну бочку. Вибухнув смiх. Т р е т i й — А хоча б i на бочку, бо лучче бути бочкарем, нiж таким iсусиком, як цей. То добре, кажу, коли ще iсуси-ки вони, бо це ще пiвлиха. А от коли вчуваєш в ïхнiх благеньких проповiдях десь в одному, в двох словах зовсiм другу музику... М а л а х i й — Голубую музику... Т р е т i й — Не нашоï кляси музику, тодi нам треба сказати — товаришi! За голубими ïхнiми словами ховаються буржуазнi шовiнiстичнi жальця. За голубим отим туманом чигають на нас супротивники, в голубих реформах закутано ïхнi мiрочки i форми — стережiться! М а л а х i й — Негайну реформу людини виголошую я, гегемони, i беруся зробити ïï. Т р е т i й (пальцем покивав) — Ой, зробив, дядя, на себе глядя — знаємо вас... Нi, зробимо ïï краще ми, по образу й по подобiю пролетарському. М а л а х i й — Тру-ту... А реформу украïнського роду ви зробите?.. Ген-ген сидить бiля вiконця в хатi, морщить постоли та вигляда, чи не везе йому старий бозя дощу на пшеницю, чи не видно синiв iз солдатiв, iз наймiв дочок. I день iде, i нiч iде, бозi нема — i дощ не йде, б'ють пороги, мiсяць сходить, як i перше сходив, нема Сiчi... Очерети у Днiпра питають... Вихопились голоси — Стара пiсня. М а л а х i й — Де-то нашi дiти дiлись, де вони гуляють? Т р е т i й — Завтра там, де б'ють пороги, вже не мiсяць зiйде. Завтра зiйдуть електричнi, можна сказать, сонця i засяють на весь степ козачий, на всю нашу Украïну, аж до моря... М а л а х i й — Запитання: до якого моря? Т р е т i й — Завтра там, де скиглила чайка лiтаючи, заспiвають сирени, можна сказать, морських пароплавiв, залунають гудки нових фабрик, заводiв. Вже сьогоднi Днiпрельстан розбива динамо-моторами очеретяний той сум i дике, хай воно сказиться, тужiння порогiв, бо чув я його на екскурсiï... М а л а х i й — Киньте ваш Днiпрельстан! Тут ось, чуєте, кричать — iзнасiлованiє двох старух, о гегемони! Не поможе! Т р е т i й — Поможе! Отам починаєм ми нашу реформу всього украïнського роду, отам, i тут, i скрiзь, де тiльки е рука робiтника... З Пiдбiг р о б i т н и к , мокрий весь од поту: — Готовi форми? Робiтники напружились: — Готовi! Мокрий р о б i т н и к — Випускаємо чавун!.. (Крикнув туди, де знiмалися заграва). Готово!.. Дайош!.. Полилася рiвчаками та жолобами огненна рiдина, освiтила огняно-червоним, аж гарячим, свiтлом увесь цех ливарний, загравами подихнула, одсвiтилась на обличчях i в очах у кожного. Знявся рух. Перескакуючи через рiвчаки, припадаючи до форм, повели робiтники за собою лопатами огняну лаву у форми. Несли у ковшах. Гукали на Малахiя: — З дороги, старик! — Бережись там, гей! — Станьте осторонь, гей, як вас!.. М а л а х i й!.. — Та покажiть йому, куди вийти, бо ще розтопиться. А вiн в димi та в загравi метався мiж огненних рiчечок, аж поки хтось не вивiв його до дверей, сказавши: — Клопiт з такими реформаторами... Отямившись, вiн глянув на огнi, на дим, на заграви i сказав: — У них своï, червонi мрiï. Яка трагедiяi Закрив очi й пiшов. Услiд йому гримiла симфонiя труда. П'ЯТА ДIЯ Турбувалась мадам А п о л i н а р а, щоб, бува, не накрила ïi установу мiлiцiя, а найбiльше вночi побивалась: — Гляди, Агапiє, часом наскочить мiлiцiя, кажи: це моï онуки Оленька i Любонька, допiру приïхали... говiти абощо. А г а п i я (на все годилася) — А Господи! Так i скажу, аби тiльки подорожну ви менi до Єрусалиму виклопотали... — Виклопочу! — Чи скоро ж?.. — Завжди! — Коли ж мiсяць жду... (Шепотiла). Нi грошей, нi Єрусалиму. I як на зло Аполiнарi в цю нiч десь недалеко зривались тривожнi свистки. 2 Вискочив з якогось чуланчика знервований гiсть. Г i с т ь — Свистять!.. Ах, мадам Аполiнаро, скiльки я вам радив знайти безпечнiшу квартиру, щоб подалi — далi од Радянськоï влади... (Докiрливо, сердито глянув на мадам Аполiнару i побiг по схiдцях через заднi дверi. Забув застебнути пiдтяжки). А п о л i н а р а (йому вслiд заломила руки) — Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелегальнi! Iз того ж чуланчика вийшла Л ю б у ня: — Нудно... Хай грають. А п о л i н а р а — Не треба, Миронько! Чуєш — свистки? Л ю б у н я — Втечу! А п о л i н а р а (до музики) — Ну, грайте! Тiльки, благаю, — пiяно, пiяно... Л ю б у н я (пiдiйшла до Агапiï) — А що, як папонька вдома? А г а п i я — То Бог святий один знає... Л ю б у н я — Я оце подумала, i весь свiт менi почорнiв. А що, як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голоснiше! 4 Увiйшли, по схiдцях захиталися двi дiвчини з гостями й М а т и л ь д а. — Ось... Прийшли. П е р ш а — Котики, ви не пожалiєте. Г i с т ь —Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как с белих яблонь дим... Д р у г а — Браво! Г i с т ь —Ув'яданья золотом охвачений... М а д а м А п о л i н а р а (до дiвчат) — Прийшли, моï дiтунi... А Оля ж де? М а т и л ь д а — Вина! А тодi про Олю... Д р у г а (до гостя) — Можна грушу? Г i с т ь — Будь ласка...Я не буду больше молодим... Чого душенька ваша хоче, те й берiть!.. Д i в ч а т а — Ой, який добренький! Г i с т ь (злякався своєï доброти) — Тiльки з умовою. Д i в ч а т а — З якою? — На вибiр дається пiвхвилини (вийняв годинника). Пiвхвилини що завгодно. Пiвхвилини! Раз, два!.. Д i в ч а т а — Шоколади! Вина! Пундикiв! Г i с т ь — Якоï саме шоколади? Якого вина? Д i в ч а т а — Червоного солодкого! Нi, бiлого! Г i с т ь — Та якого ж, кажiть? Д р у г а д i в ч и н а — Цукерок! Рахат-лукуму! Г i с т ь — Що бiльш вам до смаку? Д р у г а — Цукерки! Г i с т ь — Сто грам? Двiстi грам? Триста грам? Пiвхвилини минуло. П е р ш а — Так скоро? Г i с т ь Жiзнь моя, iль ти приснiлась мне... П е р ш а — Я ж шоколади хотiла. Г i с т ь Точно я весеннєй гулкой ранью проскакал на розо-вом коне... Нi, годi (сiв на стiл). Д р у г а — Постривайте ж1 Ми вам теж скажемо: що завгодно, тiльки пiвхвилинки... Ха-ха-ха. Уявляю! Пiвхвилинки... А п о л i н а р а — Ах, Мусю, Мусю! Хiба ж так можна жартувати. Гостi й справдi подумають — пiвхвилиноньки... Розлила вино по чарках. Гостi взялись частувати дiвчат. А г а п i я (до Любунi) — От якби тобi, доню, папоньку знайти, а менi дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?.. — Не знаю. Не з ваших краïв я, бабуню. — Я й забула, що ти десь iз степiв... Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимi... — Болить, бабуню, серце, подобно я умру... — А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла а Єрусалиму i на т р е т i й день померла... Д i в ч а т а (схопились з-за столу) — Мадам Аполiнаро! Мамочко! Гостi просять потанцювати. Можна? А п о л i н а р а — Тiльки благаю вас, дiвоньки, пiяно! Пiянiсимо! Музика заграв фокстрота. Майнули тiнi по стiнах, по стелi — гостi й дiвчата пiшли у танок. Л ю б у н я — Ось грають, танцюють, а менi млини чогось ввижаються, що край нашого мiстечка. А що, як папонька до млинiв уже доходять, а я тут? А г а п i я — Немов заснула: лице таке ясне та бiле, ïй-бо, не брешу. А в труну ïй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали i кипарисовий хрестик... Дай, Боже, тобi, доню, менi й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Л ю б у н я пiшла в чуланчик. А г а п i я доказувала своє}. Хiба прошення написати? Товаришi, отак i отак Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повiрите, товаришi, аж сниться вже. Iду, немов пливу в повiтрi повз море тепле, i стежечка в червоних квiтах, а десь за морем сяйво до неба, як ото зоря улiтку бува... А знаєте, товаришi, як не вдасться до Єрусалиму, так я вже... (Закуняла). 5 О л я привела М а л а х i я. Ще з порога гукнула: — I я з гостем, та ще з яким!.. Дiвчата й гостi привiтали Олю оплесками, вигукамиура. Музика вдарив туш. М а л а х i й (ставши на сходах) — Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився). Вiтаємо наших вiрноподаних!.. А п о л i н а р а (до Олi) — Це, здається, Мирин, Любчин... О л я — Батько. А п о л i н а р а — Навiщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навiщо драма! О л я — Де вона? А п о л i н а р а — Ша! Ïй голова заболiла. Спить. О л я (заглянула в кабiнетик) — Миро, ти спиш?.. Спить! (Пiдiйшла до Малахiя). Що дорожче, наркоме, батько чи сон? М а л а х i й — Сон, якщо вiн по роботi. О л я (криво всмiхнулась) — Ну да ж, по роботi. Вибачте, я пiду передягнуся, а то змокла (до всiх). Дощ надворi. 6 З розгону ввiйшов iще гiсть: — Здорово, контрреволюцiє! А п о л i н а р а (зрадiла i разом занепокоïлась) — Боже мiй! Дiвоньки! Дивiться, хто прийшов... Дiвчата (до нового гостя) — А-а! О-о!.. Нашенiколи прийшло. Г i с т ь (подивився на годинника) — Ото! П'ятнадцять за першу. Поïзд о другiй. Ще треба телеграму вдарити... Так! Пляшку пива менi, двi пляшки вина i цукерок дiвчаткам — мерщiй! А п о л i н а р а — Може б, повечеряли б, милий... Г i с т ь — Нiколи! Нiколи! Де Мира? Д i в ч а т а — Миро! Миро! До тебенiколи прийшов. А п о л i н а р а (ще гiрш занепокоïлась) — Ша! Пiяно, дiвоньки... (До гостя благально). Може б, ви сьогоднi другу собi подруженьку вибрали. Г i с т ь — Нiколи, контрреволюцiє! Я на п'ять хвилин. А п о л i н а р а — Вона хвора. — На що саме? — Ïй голова болить. — Дурницi! А п о л i н а р а — Милий, драма буде... Г i с т ь — Нiколи!.. Миро! Можна? (Пiшов у чуланчик). М а л а х i й (до Аполiнари) — Хто вiн такий? А п о л i н а р а — Знакомий наш... Що веселий, а добрий... М а л а х i й — До кого пiшов? А п о л i н а р а — Я й сама не знаю... Бачте, я харчую ïх, себто — приходять ïсти, тут i спочивають, а котора, то й з гостем... Хiба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту... Може, горiлоньки з дощу або пива? М а л а х i й — Я вам забороняю продавати любов у коробках! — Яку любов? — У коробках, кажу! Хiба не бачу — нагородили коробок на кохання, немов клозетикiв. Де мiсяць? Де зорi, питаю? Де квiти? (Вийняв з кишенi якусь саморобну дудку, задудiв). Всiм, всiм, всiм декретi Однинi забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев'яних, тим паче у фанерних коробках любов... Нi, не так. Щоб не зламати принципiв нашоï економполiтики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тiльки не в коробках, не законсервовану, а при мiсяцю, при зорях вночi, на травi, на квiтах. Коли ж закортить кому вдень, то здебiльшого там, де дзвонить у розгонах сонце i гудуть золотi бджiлки, вдак: дз-з-з... Нармахнар. (Подумав). Перший. 7 Убiгла Л ю б у н я. За нею гiсть Г i с т ь — Куди ти? Менi ж нiколи. Мирко! Л ю б у н я — Папонькин голосi Пустiть!.. Папонька милий мiй, любий, дорогий, золотий!.. (Поцiлувала йому руки). Насилу, насилу я вас знайшла. 8 Ускочила О л я, набiгли дiвчата, пiдiйшли. хитаючись, гостi. О л я — Це а тобi його знайшла. А г а п i я — А менi приснилось: ангол у сопiлку золотую грає... Коли гульк — аж це Любонькин батенько. Д i в ч а т а — Справдi, батько? — Миро! Це твiй батько? М а л а х i й — Я не батько. Я народний М а л а х i й. Та невже ж не читали першого декрету? Зрiкся родинного стану... Гiсть подивився на годинника, махнув рукою й побiг. Л ю б у н я — Папонька любий! Ви не дивiться, що я така, що я в таких нарядах... М а л а х i й — Зрiкся родинного стану, кажу. — Простiть мене, папонько! Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копiйку заробляла... А г а п i я — Простiть ïï за блуд, i Бог вам ще не такi грiхи вiдпустить... Оля не спускала з Малахiя очей. Л ю б у н я — Зараз приïде Ванько, ми сядемо, папонько, i до вокзалу... У мене є грошi, аж п'ятдесят три рублi. Квитки я куплю з плацкартами, ситра в дорогу, пома-ранчiв. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мiй, а вже сивенький... М а л а х i й (одiйшовши) — Кажу, нема папоньки!.. I кума нема! Є народний М а л а х i й нарком! Нармахнар! П е р ш и й! Л ю б у н я — Що ж менi тепер? О л я (до Малахiя) — Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна! М а л а х i й — Запалюйте огнища унiверсального кохання на вулицях ваших городiв, грiйте потомлених: в голубих моïх краïнах вам за це спорудять пам'ятники... Л ю б у н я — Як же менi тепер? О л я — Попросимо, щоб вiн iще одну голубу брехеньку розказав, i знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночi. Ха-ха-ха. Скiльки ïх, милих, вже зо мною спало, що ж як доведеться приймати та грiти з походу, то ще задавлять... Музико! Колечко! Любуня, як хвора, поточилася в чуланчик. Дiвчата й гостi пiдхопили Олю: — Браво! Браво! — Колечко! — Оля колечко спiва. О л я (в супроводi музики заспiвала) Потеряла я колечко, потеряла я любов, через етоє колечко буду плакать день i ночь. Мiл уєхал, меня бросiл, ще й малютку на руках, як згляну я на малютку, так сльозами i заллюсь — через тебя, моя малютка, пойду в море утоплюсь. М а л а х i й (зiйшов на схiдцi) — Алло, алло!.. Перекажiть радiом всiм, всiм, всiм на Украïнi сущим — людям, тополям, вербам нашим, степам, i ярам, i зорям на небi. О л я Довго русою косою Трепетала по волнє, Правой рученькой махала: Прощай, миленький, прощай! М а л а х i й (самотньо) — Перекажiть, що народний М а л а х i й вже сумує, i срiбна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагiчно: на голубих мрiях сумує... Його оточили дiвчата i гостi. Смiялися. Танцювали. I от в цей момент крикнула А г а п i я: — Любина завiсилась! А п о л i н а р а — Завiсилась! Д i в ч а т а (заглянули в чуланчик) — Завiсилась! — Завiсилась!.. Мирка!.. Ïй-богу! Знялась тривога. Гостi, дiвчата кинулись врозтiч. схiдцями в дверi. А г а п i я (до Малахiя) — Ваша донечка завiсилась! М а л а х i й — Не тривожтесь, вiрноподанко, вона не завiсилась, а потонула в морi... Бiльш точно — в голубому морi... 9 Оля (вийшла з чуланчика) — Зняла... Вона вже мертва... (До Малахiя). Чуєтеï Це ж ви ïï довели... до смертi! М а л а х i й — Он краще ловiть молодика, бо вiн мочиться у море. О л я — Вiн остаточно збожеволiв... Куди ж тепер, пiсля голубих мрiй? (Сама собi одповiла переконливо). Чого ж iще думаєш!.. Туди!.. Назад. На службу! (Дов'язалось хусткою й пiшла, твердо ступаючи). 10 Ускочила А п о л i н а р а з невеличкою скринькою, в яку запихала намисто, золотi обручки, шматок шовку тощо. А п о л i н а р а — Я вже яка, але ж не така, як оцей... (плюнула на Малахiя й побiгла). М а л а х i й — I плювали, i били його по ланитах. Тому вiн, узявши сурму золотую, подув у ню... (вийняв дудку) i заграв всесвiтньоï голубоï симфонiï (заграв на дудку). Я — всесвiтнiй пастух. Пасу череди моï. Пасу, пасу та й заграю... А г а п i я засвiтил свiчечку. М а л а х i й грав. Йому здавалося, що вiн справдi творить якусь прекрасну голубу симфонiю, не вважаючи на те, що дудка гугнявила i лунала диким дисонансом. Завiса
НАРОДНИЙ МАЛАХIЙ