Мина Мазайло



Категории Микола Кулiш ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал КОМЕДIЯ ПЕРША ДIЯ 1 Нарештi У л я прийшла. Р и н а до неï, од люстра: — Ой, Улю, ой, тiльки Улю, i тобi не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собi, що в нас у кватирi робиться! Це ти купила новi рукавички? За скiльки?.. Що тiльки, Улю, робиться! Братик мiй Мокiй уже збожеволiв од своєï укрмови, ти розумiєш? У л я тiльки на дверi — i собi до люстра. Виглянулась. Примружила очi: — За три сорок! Р и н а до люстра. Зробила трагiчнi очi: — I, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегорiла — так пише по-украïнському, цiлу нiч пише, ти розумiєш, навiть вiршi пише! У л я повернулася од люстра: — Що ти кажеш? Р и н а до люстра, перехрестилась: — От на! А папа не те що од Мокiя укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросiйське прiзвище змiнити хоче i вже напитує собi вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не сапоги, а спаг'i... У л я навiть од люстра вiдiйшла: —Так? Р и н а — А Мокiй не тiльки не зна про це, а навпаки — мрiє, ти розумiєш, мрiє до нашого прiзвища Мазайло додати ще Квач. У л я аж сiла: — Та що ти кажеш? — А папа ще зранку пiшов до загсу на вивiдки, чи можна змiнити прiзвище i чи має вiн право заставити Мокiя, ти розумiєш? Мокiй про це нiчого не зна, розумiєш? Мама пише секретного в цiй справi листа до тьотi Мотi в Курськ, щоб Т ь о т я Мотя негайно (гукнула в дверi. Мамо, на хвилинку!.. До Улi) якнайскорiше приïхала, ти розумiєш? Розумiєш тепер, що в нас у кватирi робиться! 2 Увiйшла М а т и. Р и н а до неï: — Ти написала листа? М а т и — Уже й одiслала. Р и н а — Жаль! Я оце подумала; нiхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му! М а т и теж заломила руки. В люстро: — Навiщо телеграму, коли я вже витратила десять копiйок, послала листа? Р и н а — Ой мамо, яка ти ïй-богу!.. Та поки там Т ь о т я одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш — навiщо... Зараз пiди й напиши! М а т и пiшла. У л я — Слухай, Ринко! Невже i прiзвище в загсi мiняють? — А ти думала де? Тiльки в загсi! Прiзвище, iм'я, по батьковi, все життя тепер можна змiнити тiльки в загсi, розумiєш? Ой Улю, ой Улюнюi Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокiй закохався у тебе. Може, вiн кине своï украïнськi фантазiï, може, хоч прiзвище дасть помiняти... — Ха-ха! Хiба це поможе? — Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партiю забувають, i не абихто... Улюню! Золотко! — Ти серйозно? — Серйозно. — Не зможу я цього зробити. — Чого? — Ну, просто не зможу. Хiба я така? — Зможеш! У тебе чарiвнi очi, чудеснi губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. — Це тобi так здається. — От на! Вiн менi навiть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарнi очi. — Серйозно? — Серйозно! Тим гарнi, казав, що iнодi нагадують два вечiрнi озерця в степу. У л я в люстро: — Що ти кажеш? — От на! У л я роздумливо, мрiйно: — Два вечiрнi озерця. Р и н а пiдкреслено: — Не забувай — у степу. У л я роздумливо, критично: — Два вечiрнi озерця, с. Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партiю знайшла собi Оля Семихаткова? — Ну? — Комунiста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щолiта вiдпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспiйське. Крiм того, вiн сам з металiстiв, мускулатура в нього... Ола каже, як обiйме — щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав... А кругом немов тропiчний лiс. Температура — сорок. Р и н а — Отож почни з Мокiя, Улько, — практику М а т имеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комунiста? Практику мала — з комсомольцями тощо. А наш Мокiй теж у комсомолi скоро буде, розумiєш? У л я зацiкавлено: — Серйозно? — Вже на збори ходить. З Увiйшла М а т и. Р и н а — Написала? М а т и — Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотронi Розторгуєвiй. Негайно, негайно приïзди. Подробицi листом. Сестра Лина. Я вмисне написала двiчi негайно, щоб вона, як тiльки одержить телеграму, так щоб i ïхала... Р и н а — А подробицi листом навiщо? М а т и — Як навiщо? Щоб з них наперед довiдалась, що ж таке у нас робиться... Р и н а — Ну, то вона й ждатиме листа. М а т и з досади прикусила язика. Тодi: — То я хотiла, щоб не пропали тi десять копiйок, що на листа витратила. Р и н а — Дай я покажу, як писати! (Вголос). Курськ, Корєнний — це так, ринок можна викинути, знають i так. (Подумала). Мрiя воскресла. папа мiняє... М а т и — Не папа, а Мина. Телеграма од мене. Р и н а — Не заважай! Менi нiколи!.. Мрiя воскресла. Мина мiняє прiзвище. Мокiй збожеволiв укрмови. Станеться катастрофа. Приïзди негайно. (До матерi). Розумiєш тепер, як треба писати? На, перепиши й одiшли! (М а т и вийшла, Р и н а до Улi). Тепер ти розумiєш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай! У л я схвильовано: — Ну як я почну, чудiйко ти? Сама знаєш, який вiн серйозний, ще й украïнський. Ну як до його пiдступитися? З якого боку? — З якого? — Так. — З украïнського. — Не розумiю. Як це? — А так, що тiльки з украïнського. У л я подумала: — Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж iншого боку нема, а ти кажеш: тiльки з украïнського. Вiн же з усах бокiв украïнський. Р и н а подумала. Раптом: — Ха-ха! Ти дурна! — Серйозно? — Серйозно дурна! А я що тобi кажу? Тiльки з украïнського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що вiн кругом украïнський. У л я розсердилася: — Як так, то й розумiти не хочу! Взагалi! Бо все це дурницi взагалi. Р и н а побачила — лихо: — Улю! Золотко! Ти не дурна! У л я до люстра: — Не хочу! Не можу! Не знаю, як... — Я покажу, як. Ось я зараз покличу його i покажу, як почати. — Нi, нi! — Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Вiн зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього пiдiйти, з якоï сторони вiн одмикається. Дурненька, не бiйся! Я тобi дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. — Нi, нi! Я не розумiю! не розумiю! Тодi Р и н а натхненно, з викликом: — Не вiриш? А хочеш, Улько, i вiн тебе поведе сьогоднi в кiно? Як усяка Уля, У л я — кiноманка: — Ти серйозно? Р и н а не така, щоб назад. Перехрестилась, немов збираючись у воду пiрнути: — От на! Тiльки ти, Улю, не зiрвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумiєш? Можеш навiть мовчати, тiльки пiдтакни коли, кивни головою, усмiхнися. А далi — сама побачиш... (Постукала в дверi до брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко? У л я ледь чутно, самими рухами: — Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, пiдбiгла до люстра. Очевидно, хотiла зробити очi озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце). 4 Увiйшла м а т и. До Рини голосно й авторитетно: — Т ь о т я не одержить такоï телеграми! Р и н а — Цс-с... Чого? М а т и тихше: — А того, що в нiй тринадцять слiв, ти розумiєш? Треба скоротити. 5 Увiйшов М о к i й, юнак з чорним висипом, пiд носом i по пiдборiддю, з мрiйними, але злими очима. Хотiв гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама: — Ну? Р и н а зробила знак матерi, щоб та негайно вийшла. М а т и вийшла. Р и н а до брата: — Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — У л я Розсоха. У л я самими губами: — Розсохина. Р и н а з натиском: — Розсоха. М о к i й незграбно подав руку: — Гм... Р и н а — На хвильку, Моко. Улi страшенно вподобалось украïнське слово — бразолiйний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма? М о к i й хмуро, недовiрливо: — Бразолiйний, ти хочеш сказати? Р и н а до Улi: — Як, Улю?.. Ах, так! Бразолiйний! Бразолiйний! М о к i й уважнiше подивився на Улю. Кахикнув. Тодi глухо: — Бразолiйний — темно-синiй (До сестри). Бiльш нiчого? (Взявся йти). Р и н а до Улi: — Бразолiйний — темно-синiй, розумiєш, Улю?! (До брата). У л я каже, що воно звучне таке, свiже — бразолiйний. Бразолiйний. М о к i й до Улi. Стримано: — Ви де чули чи вичитали це слово? У л я розгубилась: — Я?.. Я не зна... Воно менi просто взяло i вподобалось... Р и н а перехопила: — Улi ще одне подобалось слово... (До Улi). Яке ще тобi подобалося слово? Здається... ну, як? Бринить ти казала? У л я — Бринить. Р и н а — Що таке бринить, Моко? М о к i й м'якше: — А, бринить. По-руському — звучить. Та тiльки одним словом звучить його перекласти не можна. Бринить має... (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала... Р и н а здивовано: — Я? М о к i й суворiше: — Авжеж, питала. Просила, щоб я пiдлоги за тебе натер, i перед тим питала. Р и н а — Невже питала? Тепер пригадую. (До Улi). Пам'ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала... (До брата). А я у тебе спитала для Улi, та забула. (До Улi). Пам'ятаєш? У л я — Аж двiчi! Р и н а сказала, що ви добре знаєте украïнську мову, а менi саме тодi вподобалось це слово, i воно менi, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке... звучить? Р и н а перебила: — Бринить! Отодi я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що бринить — якесь надзвичайне слово... М о к i й до Улi: — Бринить має декiлька нюансiв, вiдтiнкiв. По-украïнському кажуть: орел бринить. Це означає — вiн високо, ледве видко — бринить. У л я примружила очi. Р и н а до Улi: — Ти розумiєш? У л я кивнула головою. М о к i й м'якше: — Можна сказати — аеро бринить. А от iще кажуть: снiжок бринить. Це як випаде, а тодi зверху, в повiтрi, ледве примiтний такий, бринить. Р и н а до Улi: — Ти розумiєш? У л я нiжно всмiхнулась. М о к i й розворушився: — Або кажуть — думка бринить. Це треба так розумiти: тiльки-тiльки береться, вона ще неясна — бринить. Спiв бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пiсню... У л я мрiйно: — Бринить. М о к i й з гумором: — Губа бринить. Так на селi й кажуть: аж губа бринить, так цiлуватися хоче. У л я — А знаєш, Рино? Менi справдi вподобалось це слово. Р и н а — Серйозно? У л я — Серйозно! Р и н а — Браво! Ти, я бачу, тепер зрозумiла, як i що. (До Мокiя). Мiж iншим, У л я страшенно любить украïнськi кiнокартини i написи... каже, що вони якiсь... (До Улi). Якi, Улю? У л я — Надзвичайнi. Р и н а до Мокiя: — Ти розумiєш? М о к i й — На жаль, гарних украïнських кiнокартин дуже мало... Дуже мало! Р и н а — Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж i просить, щоб я з нею пiшла сьогоднi в кiно. А менi нiколи, розумiєш? М о к i й — Гм... Бачиш, менi треба сьогоднi ввечерi на комсомольськi збори... На жаль, не можу, бо треба на комсомольськi збори... Я пiшов би, та менi треба на збори комсомолу. Р и н а — Я б сама з нею пiшла, та коли ж ïï цiкавить не так картина, як написи до неï: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою... (До Улi). Я не знаю, чого тебе це цiкавить. У л я здивовано: — Мене? Р и н а — Не однаково — чи чистою, чи робленою?.. М о к i й — Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в Звенигорi — краса! Стильнi, поетичнi, справжньою украïнською мовою писанi. А подивiться ви на написи по других кiнокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову... Р и н а до Улi: — От хто б тобi розказав, Улю! От хто б вiдповiв на всi твоï щодо украïнськоï мови запитання! М о к i й до Улi: — Бачите, менi треба на збори комсомолу... А вас справдi цiкавить все це? Украïнська мова i... взагалi? У л я — Взагалi страх як цiкавить! Р и н а — Як стане коло украïнськоï афiшi: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою... Я гукаю — Улю! Улю! М о к i й до Улi, приязно: — Серйозно? У л я почервонiла: — Серйозно! М о к i й — А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афiшу, вивiску або таблицю — i досади тобi на цiлий день. А якi жахливi афiшi трапляються, як перекручують украïнську мову... У л я — Серйозно? М о к i й — Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афiшку — помилуєтесь. (Побiг i вернувся, щоб справити чемнiсть). Вибачте, я зараз... На хвилинку... Такоï афiшки ви ще... (Побiг). Р и н а до Улi: — А що?! Ще один захiд — i ти, Улько, сьогоднi в кiно. Ти тепер розумiєш, як з ним треба поводиться? От тiльки забула я попередити тебе, що не всяке украïнське вiн любить, розумiєш? Раз на iменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросiйську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав. У л я пошепки: — Що ти кажеш? — От на... От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кiмнату, розумiєш? Бо тут вiн покаже тiльки афiшу, а там у нього словники, книжки. Хвильовi всякi. Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки вiдповiдатиме. Побачиш яку книжку — i питай. Побачиш там Хвильового i питай, а тодi в кiно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як i що. Iди! Дай я тебе перехрещуi У л я до люстра. Вiд люстра пiд хрест. Тодi раптом стала: — А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак? Р и н а — Попадеш. У л я — Ну як? Як? Коли менi здається, що Стоïть гора високая краще за Тичину. Р и н а на мить замислилась, потьмарилась. Раптом обличчя Тi засвiтилося: — Прекрасноï Оце i май на увазi: що тобi подобається, те йому не подобається, i навпаки, розумiєш? У л я добрала розуму: — А не помилюся? Р и н а —Нi! У л я боязко пiдiйшла до Мокiєвих дверей. Постояла. I таки пiшла. Р и н а до люстра: — Ху! Слава Богу. 6 Увiйшла М а т и. Р и н а — Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала? М а т и — Вже й одiслала. Домаху попросила, щоб вiднесла. Тiльки я скоротила... Р и н а — Як же ти скоротила? М а т и — Так, як я одна тiльки вмiю. Вийшло коротко й дешево. Ось копiя: Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока украïнець. Приïзди. Лина. Негайно приïзди. Все... Р и н а — Ха-ха! Та Т ь о т я нiколи не одержить такоï телеграми! М а т и — Не вигадуй дурниць! Це тобi досадне за тринадцять? Р и н а — Та кому телеграма? Корєнному ринковi? М а т и — Тьотi ж: Корєнний, 36, Катастро... Прикусила язика, аж позеленiла. Тодi: — Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьотi Мотi. Р и н а за копiю: — Ослице! Дай я допишу! М а т и вирвала назад: — Я сама! Р и н а — Дай, кажу! М а т и — Я сама, кажу! Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а т и вискочила в коридор. Повернулась блiда, ще бiльш схвильована: — Папа прийшов... 7 Ускочив М а з а й л о. Подивився гарячими, натхненними очима: — Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе... М а з а й л и х а i Р и н а — Ну? — Не мiняють? М а з а й л о — По радiо читають, в анатомiях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нiчого подiбного! Серце — це перш за все орган, що передчува i вгадує. Однинi вiрю йому, а бiльш нiкому в свiтi. Серйозно кажу! М а з а й л и х а та д о ч к а й собi за серце: — Помiняли? — Не мiняють? М а з а й л о — Ще як я пiдходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а украïнець? Почує, що мiняю, так би мовити, його украïнське — i заноровиться. На зло тобi заноровиться. I навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тiльки прiзвище, всю Украïну змiнив би? А що, як i такий, що що йому, до твого прiзвища — до себе вiн байдужий пiд час служби, себто сидить, нiчого не бачить i себе не помiча? А що, як такий, думалось, що почне з дiда-прадiда? А що, як не той, i не другий, i не третiй?.. А що, як i той, i другий, i третiй?.. I серце, серце вже тодi передчуло. Там сидiв... (Випив води}. Од усiх вищезгаданих середнiй. М а з а й л и х а — Которий же? — Середнiй од усiх, кажу! Арихметично середнiй, помоєму. Увiйшов... Р и н а —Хто? М а з а й л о — Я! Вiн сидiв. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: Вам чого? Я до нього — i раптом вiдчув, що вся кров менi збiгла в ноги i стала. А серце, як дзвiн на пожар, бев-бев-бев... i десь, немов як справдi пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю i не чую свого голосу: чи можна, кажу, змiнити прiзвище? Вiн подивився i знов: Вам чого? — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в головi. Двадцять три роки, кажу, носю я це прiзвище, i воно, як вiспа на життi — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регiт взяли: Мазайло! Жодна гiмназистка не хотiла гУ л яти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання вiдмовлялися — Мазайло! А вiн знову: Вам чого? — питаю. М а з а й л и х а — Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав? Р и н а — I тепер смiються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав? М а з а й л о — Я нiчого не сказав. То менi лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним i мовчав.. Менi зацiпило... М а з а й л и х а — Було б голкою вколотися. М а з а й л о — Хтось одвiв мене до дверей. Все — як у туманi. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. I раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповiщення... Немов не я, немов хтось iнший за мене чита — (серце!). Список осiб, що мiняють своє прiзвище. Минько Панас на Мiнервина Павла. Читаю, не розумiю. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самiйла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Iсидiр Срайба на Алмазова, i тут все прояснилось. Я зрозумiв, де я i чого прийшов, повернувся назад, питаю i чую свiй голос: скажiть, чи можна змiнити своє прiзвище i як? I чую арихметичний, щодалi симпатичнiший: Можна! Отак i отак... Ура! — крикнуло серце. Р и н а радiсно i разом погрозливо: — Цс-с-с. (Показала на дверi, де Мокiй). М а з а й л о натхненно, але тихiш: — Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцiлував жiнку). Отак! (Дочку). Отак (знов жiнку) i отак! М а з а й л и х а, мало не плачучи з радостi: — Яке ж тобi прiзвище дадуть, Минасю?.. Яке? Р и н а — Було б попросити i нам Алмазова... М а з а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором: — Отак i отак! Виберiть прiзвище, яке до вподоби. Жiнка i дочка руками, мов крилами птицi, наввипередки: — Сiренєв! Сiренський! — Розов! Де Розе! — Тюльпанов! — Фон Лiлiєн! М а з а й л о, диригуючи: — Подайте заяву. На два рублi марок. На публiкацiю тиждень чи два. Все! (По паузi, погладивши серце). Думав, не переживе. М а з а й л и х а — З Мокiем що робити, Минасю? Вiн ж i слухати не захоче... М а з ай л о раптом перестає диригувати. Потемнiв: — Вiн ще не знає? М а з а й л и х а —Нi! М а з а й л о з радiсним гнiвом: — Заставлюï Виб'ю з голови дур украïнськийi А як нi — то через труп переступлю. Через труп!.. До речi, де вiн? Покличте його! Покличте негайноï (Гукнув). Мо-кiю! Чуєш? Гей, ти! Дочка спинила: — Папо, поки що йому про це нi слова! До публiкацiï, розумiєш? М а з а й л о — Тепер не боюсь! Не боюсьi Бо тричi звертавсь я до загсу, тричi, тричi допитував... Аж нiчого вiн не може вдiяти. Маю повне, необмежене право змiнити не то що своє прiзвище — по батьковi й дiдове iм'я й прiзвище. Чула?.. Та пiсля цього... Мокiю! Д о ч к а — Ти, здається, маєш знайти собi вчительку? М а з а й л о — Правильних проiзношенiй?.. Вже знайшов! Найняв! В понедiлок прийде на лекцiю... Прекрасна вчителька. Рафiнадна руська вимова... Прiзвище Б а р о н о в а — К о з и н о. М а з а й л и х а — Яка краса! Дочка до батька: — I ти думаєш, що Мока, знаючи про змiну прiзвища, не вчинить пiд час лекцiï демонстрацiï скандалу? М а з а й л о — Уб'ю! М а з а й л и х а — Минасю, яка грубiсть! М а з а й л о — Ну, вигоню з дому! Д о ч к а — Ой, папо, ой, тiльки, папо! Який ти... Та краще до публiкацiï помовчати. З'яви собi: ти вибираєш прiзвище — Мокiй нiчого про це не зна, розумiєш? Ти береш лекцiï правильних проiзношенiй — Мокiй не зна, розумiєш? Тим часом я i мама скликаємо родичiв на сiмейну раду — Мокiй не зна... М а з а й л и х а — Сестру мою Мотю з Курська. Дочка — Можна буде ще дядька Т а р а са з Києва. М а з а й л и х а жахнулася: — Т а р а са Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокiй i вдався? Там такий, що в нього кури по-украïнському говорять. Д о ч к а — Без дядька Т а р а са! Т ь о т я i ми натиснемо на Мокiя, розумiєш, папо? М а т и — Та Мотя одна на нього подiє!.. Хiба ти, Минасю, не знаєш, як вона вмiє взагалi? Д о ч к а — Крiм того, ще один план є на Мокiя вплинути... Не вiриш? А хочеш, папо, i вiн за тиждень-два кине своï украïнськi мрiï? От давай! Тiльки ти мовчок. Розумiєш? Жiнка нервово: — Мино! Д о ч к а — Абсолютний мовчок на два тижнi. Не вiриш? Ну, на тиждень, папочко! Жiнка погрозливо: — Мин-но! Дочка, поцiлувавши батька: — Пане Сiренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну? М а з а й л о — Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй... 8 В цей момент пiдвищений, радiсний голос М о к i ï в: — ...Мазайло-Квач, наприклад. Вирвався з рипом дверей. М о к i й вийшов з У л е ю. Не помiтивши навiть батька, переконував далi, агiтував Улю: — Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригiнальне, демократичне, живе прiзвище. Це ж зовсiм не те, як якесь заяложене, солодко-мiщанське: А р е н с ь к и й, Ленський, Юрiй Милославський... Взагалi украïнськi прiзвища оригiнальнi, змiстовнi, колоритнi... Рубенсiвськi — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прiзвище, Улю! Антирелiгiйне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А нiмецькi хiба не такi, як украïнськi: Вассерман — вода-чоловiк, Вольф — вовк. А французькi: Лекок — пiвень. У л я обернулася до Рини: — Ми йдемо в кiно! ДРУГА ДIЯ Два днi згодом Р и н а допитувала в Улi (перед люстром): — Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кiно ходила? — Вчора i завчора. — Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш? — Навiть iз сиропом... — Печення вiн тобi купував? — Аж п'ять, Рино! — До самого дому провiв? — До ворiт. Ще й постояв трохи. — I ти не знаєш, як вiн — закохався чи?.. В Улi аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом: — Стривай, Ринко! Р и н а вичiкувальним голосом: — Ну? — Стривай, я скажу... Як пили ми пiсля кiно воду, я на нього глянула, отак... Вiн на мене — отак. Сказав, що по-украïнському зрачки чоловiчками звуться. — Ну? — Тодi, як iшли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а вiн — хоч би тобi що. Тiльки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братiв? Там, каже, є такi слова: своï бiлi нiжки на сире корiння, на бiле камiння спотикає. От, каже, де збереглася украïнська мова. — Ну? — Тодi, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять i цiлуються), вiн сказав: як-то прекрасно оповiла украïнська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слiдочок, щоб вiтер не звiяв, пташки не склювали... — Ну? — А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, вiн сказав, як украïнська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голiвоньку, каже, а друга — обняти... — Ну? — А бiля ворiт, як уже розставатися, сказав вiн менi: ваше прiзвище Розсоха — знаєте, що таке розсоха? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зiрки — то криниця, далi три зiрки — то дiвка пiшла з вiдрами, в розсохах, каже... А тодi подивився менi в очi глибоко-глибоко... — Ну? Ну? У л я зiтхнула: — Попрощався i пiшов... Ти не скажеш, Рино, як вiн — чи хоч трохи закохався, чи... Р и н а — Та я тебе про ще питаю, Улько, тебе... Оя, яка ж ти дурна, розумiєш? У л я — Коли я дурна, а ти розумна, то скажи менi, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вiв тебе отак проводжав? — Що б я сказала? — Так. — Коли б я була ти, а ти — я? —Так. Р и н а осiклась, поморщила лоба. А У л я як У л я — зрадiла: — Ага! Ага!.. I ти б не знала, що сказати, Рнно! Р и н а — Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна. У л я образилась: — Як так, то тебе бiльше не питатиму, i ти меве не питан... Р и н а — Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься... Бо й я не знаю... Тiльки знаєш що? Менi здається... У л я Ну? Р и н а — Вiн, кажеш, заглянув тобi в вiчi, як пили зельтерську? — Так. — I бiля ворiт, як розставались? — Глибоко заглянув... — Менi здається, що вiн закохався. У л я в люстро: — Що ти кажеш, Рино? Р и н а — От на! Принаймнi закохується. Тiльки ти. Бога ради, поспiши, Улюню, прискор цей процес, розумiєш? Треба, щоб вiн взагалi не вкраïнською мовою мрiяв, а тобою, золотко, твоïми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що тобi стоïть? У л я — I зробила б, може, та коли ж вiн чудний такий. Ну чим ти на нього вдiєш? Коли навпаки — вiн на тебе словами отими тощо... аж пахне. Р и н а — Вiн на тебе словами, вiршами, iдеологiєю, а ти на нього базою, розумiєш? Базою... Тим-то i поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такi очi, губи, взагалi прекрасну базу маєш. Крiм того, мене ти слухатимеш, моєï поради. Так, Улюню, так? У л я випнулась уся. Зiтхнула. Мовчки поцiлувала Рину. Р и н а — Так!.. Добре, серце, що ти сьогоднi надiла бiльш прозористi панчохи, розумiєш? За новою модою. До того ж вони й на колiр кращi — якiсь манливi, теплi... Чудесно! У л я перед люстром: — Що ти кажеш? Р и н а — Чудесно, кажу, i кличу Мокiя... У л я, звичайно, за серце, до люстра: — Рино, хвилинку!.. Та Р и н а вже без уваги на те. Пiшла, покликала Мокiя: Моко! Тебе на хвилинку просить У л я. Сама вийшла. 2 Увiйшов М о к i й. Певно, читав, бо з книжкою, олiвцем i сантиметр у руках: — Гм... це ви? У л я — Я... по книжку... А ви думали хто? М о к i й — Думав, що це... ви. В У л i забринiло в грудях: — Серйозно?.. А я по книжку до вас. — По яку? У л я трошки розгубилась: — По яку? Взагалi по украïнську книжку. У Мокiя забринiло в грудях: — Серйозно? Дуже приємно. Радiю вам, Улю. — Серйозно? — Серйозно. Якоï ж вам книжки дати? З поезiï? З прози? З наукових, соцiально-економiчних? — Котру можна буде. — Вибирайте. — Ну, дайте... яку ви хочете. М о к i й зворушено: — Та я б хотiв, щоб ви всi ïх перечитали, Улю! — А це у вас яка? — Це?.. Це книжка з украïнськоï етнографiï та антропологiï. У л я вже не знала, що далi казати, та: — Серйозно? М о к i й — Подивiться. У л я подивилась: — Гарна книжка — в палiтурках i, здається, з золотим обрєзом... М о к i й — А знаєте, як по-вкраïнському сказати: з золотим обрєзом? — Ану, як? М о к i й пiднесено: — Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно? — Надзвичайно! — А що iще можна сказати про матерiю, що вона з берегами. Фартух дорогий — золотi береги. У л я щиро: — Прекрасно! М о к i й зрадiло: — Серйозно? У л я цiлком, щиро: — Надзвичайно! Фартух дорогий, золотi береги... А скажiть, як буде по-вкраïнськомучулки з розовой каемкой ? Отакi, як у мене. Ось... Хотiла показати, та засоромилась. Похилилась. М о к i й того майже не помiтив. Ще бiльш пiднесено: — Панчохи з рожевими бережками. У л я — Надзвичайно! М о к i й ще бiльше запалився: — А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловiк, по-руському — на проiзвол судьби. Або, нарештi, кажуть, берега дати... Наприклад, треба украïнськiй неписьменностi берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо украïнську мову. Кажемо, наприклад: потяг iде третьою швидкiстю, а треба — поïзд третiм погоном iде. Погiн, а не швидкiсть. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне словоговорити аж цiлих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомонiти, гуторити, повiдати, торочити, точити, базiкати, цвенькати, бубонiти, лепетати, жебонiти, верзти, плести, ҐерҐотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотiти... Вже втретє дзвонив у сiнях дзвоник, коли Мокiй та У л я почули. Пiшла одчинити У л я. З Вернулась i з нею увiйшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбраннi. Д а м а до Улi: — Я Б а р о н о в а — К о з и н о. Ваш папа найняв мене показати йому кiлька лекцiй з правильних проiзношенiй. У л я — Мiй папа? У мене нема папи: вiн помер. Б а р о н о в а — К о з и н о — Помер? Ах, Боже мiй, яке нещастя! I це так несподiвано, раптом... Боже мiй. Ще завчора вiн найняв мене i дуже просив прийти на першу лекцiю сьогоднi. У л я — Мiй папа вже три роки тому як помер... То, мабуть, був не мiй папа. Б а р о н о в а — К о з и н о — Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам'ятала. (Забурмотiла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, на воротях напис:У дворi злi собаки, — та собак, казав ваш папа, нема. I справдi нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мiй, чудне таке прiзвище. М о к i й — Може, Мазайла? Б а р о н о в а — К о з и н о — Так! Мазайла! Вiн ще казав, що не треба запам'ятовувати прiзвища, бо не сьогоднi-завтра має змiнити його у загсi на iнше... М о к i й аж потемнiв: — Мiй папа?.. Прiзвище? Б а р о н о в а — К о з и н о — А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокiя з пiдлесливим просмiхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий... Скажiть — змiнили вам прiзвище? Папа ваш так турбувався... Воно справдi якесь чудне. Либонь, малоросiйське? М о к i й глухим, здушеним голосом: — Однинi... (розкашлявся) у мене папи нема! Б а р о н о в а — К о з и н о — Як? Ви сказали... М о к i й з натиском: — Нема, кажу! Нема!.. Б а р о н о в а — К о з и н о — Ах, Боже мiй! Знов, виходить, я не туди потрапила... Як же так? (Забурмотiла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27,У дворi злi собаки, квартира... 4 Увiйшов М а з а й л о. Кинувся до Козино: — Жду вас, жду! Б а р о н о в а — К о з и н о — Вибачте, вийшло таке непорозумiння. Сказали — вас нема, що ви вмерли... М а з а й л о показав на дверi. Не зводячи очей з Мокiя, вклонився ще раз Бароковiй: — Так, так... Заходьте. Мокiю! Я матиму з мадам Бароновою-Козино дiлову розмову. Менi потрiбна ця кiмната... Б а р о н о в а — К о з и н о — I я вже була повiрила, що ви вмерли... М а з а й л о до Бароновоï, але вся його увага на Мокiєвi: — Дуже приємно... (До Мокiя). Розумiєш?.. (До Бароновоï, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте... Б а р о н о в а — К о з и н о заспокоєно i задоволена: — Мерсi! Вийшли. М о к i й, ввесь час свердливши батька очима, зiрвався з мiсця. Заходив: — Нi! Нi!.. Не дам! Не дозволю! I жодноï лекцiï правильних проiзношенiй! (Помiтив Улю бiля люстра i раптом увесь засвiтився, сповнився якоюсь iдеєю). Так... Бачите тепер, Улю, який я самотнiй? У л я — Серйозно? — Серйозно, Улю. Рiдня — а нема до кого слова промовити, тим паче украïнського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так нi! Буду на зло, на досаду декламувати украïнське слово. (До Улi). Не розумiють його краси, а з моєï самотностi смiються. Отак i живу, самотiю, як мiсяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду спiвати, кричати пiд дверима отут, буду танцювати, свистiти!.. (До Улi). Як одлюдник в пустелi, як копiйка у старця, як мiзинець у калiки, як... У л я захвилювалась: Серйозно? М о к i й — Серйозно! Скоро вже i я скажу за словом поетовим:Сиди один в холоднiй хатi, нема з ким тихо розмовляти, анi порадитись. Нема, анiкогiсiнько нема... А як хочеться знайти собi такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грiнченкового словника та й з власного серця... У л я вже никла жалощами: — А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навiть гаряча... М о к i й — Ах, Улю! Менi вже давно хотiлося вам сказати... У л я трепетно: Що? М о к i й — Ще тодi хотiлося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дiвку а вiдрами... У л я —Що? М о к i й — Хотiлося сказати, а тепер ще охотнiше скажу: Улю! Давайте я вас украïнiзую! У л я мало не впала, одскочила: — Он ви що! Не хочу! М о к i й у наступ: — Улю! Ви ж украïнка! — Воронь Боже! Я не украïнка! — Украïнка! — А нiзащо! Нi! Нi! — У вас прiзвище украïнське — Розсоха! — Нi! — Та що там прiзвище — у вас очi украïнськi, губи, стан!.. У л я, спинившись: Очi?.. М о к i й переконливо: — Так! Очi, кажу, губи, стан, все украïнське. Не вiрите? Не вiрите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологiя вам доведе, що ви справдi украïнка... (Перегорнувши кiлька аркушiв, почав вичитувати). Ось: украïнцi здебiльшого високого зросту, стрункi... (Глянув на Улю). А ви хiба не струнка? Широкi в плечах (ну, це про мужчин), довгоногi... (До Улi). Нема гiрш, як коротконога жiнка! (У л я неспокiйно подивилася на своï). Нi, у вас украïнськi, Улю... (З книжки). З дуже напiгментованою шкiрою, себто смуглявi, пишноволосi або кучерявi... (Подивився на Улю). А ви не ймете вiри. (З книжки). Круглоголовi, довгобразi, високо- та широколобi, темноокi, прямоносi, рот помiрний, невеликi вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано... У л я розтанула: — Що ви кажете? А сама непомiтно в люстро. М о к i й — Ще не ймете вiри? Так ось! Брахiкефальностi пересiчний iндекс, себто короткоголовiсть, у полякiв 82, 1, у росiян — 82, 3, в украïнцiв 83, 2, у бiлорусiв — 85, 1... (Обмiряв Улi голову). У мене, мiряв, 83, 5, у вас — 83, 1 — украïнський iндекс. У л я серйозно: — Серйозно? М о к i й — Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункi та широкоплечi, вони ще груднистi. Пересiчний обсяг в грудях, як на довжину тiла — 55, 04, у росiян — 56, 18, у бiлорусiв... У л я — А скiльки у мене? Мокiй взявся мiряти: — У вас... Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте... У вас тут теж украïнський iндекс... У л я вдячно заглянула в книжку: — Скажiть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиï... i ще одна є... М о к i й — Не дочитав ще... Прiзвище украïнське, iндекси украïнськi, очi, рот, стан, все чисто украïнське. Тепер ви вiрите, Улю? У л я — Вiрю. М о к i й — Отже, дозвольте менi вас украïнiзувати, Улюï У л я тихо: — Украïнiзуйте, Моко. М о к i й, узявши Улю за руку? — Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там украïнкою. Ви станете бiльш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робiтникiв, до селян та й до мене, а я до вас, от (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такi червонi надiï, як прапори, як майовi свiтанки 3 чудесноï гори СРСР ïï далеко буде чути. По всiх свiтах буде чути!. Та от я прочитаю вам зразок народноï пiснi. Ви ще не чули такоï. У л я — Серйозно? 5 Увiйшла Мазайлижа з якоюсь химерною електричною мухобiйкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла. 6 М а з а й л о увiв Баронову-Козина. Зачинив Мокiєвi дверi. Тодi до Бароковоï: — Навiть мух я наказав вибити електричною мухобiйкою власного винаходу, щоб навiть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка! Б а р о н о в а — К о з и н о захвилювалась: — Починати? Ах, Боже мiй, — починати... Може, ви почнете? М а з а й л о теж захвилювався: — Нi! Нi! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви! Б а р о н о в а — К о з и н о ще гiрш захвилювалась: — За десять рокiв я так одвикла од цього дiла, що... Я вся хвилююсь i не можу почати. Не можу! Ах, Боже мiй, ну, як його почати, як?.. Менi, старiй гiмназiяльнiй вчительцi... М а з а й л о захвилювався. — Починайте так, як ви починали колись, молодою... У хлопчачiй чи в дiвочiй гiмназiï працювали? Б а р о н о в а — К о з и н о — В дiвочiй, вiдомства iмператрицi Марiï Теодоров-ни. Боже мiйi Тодi ми всi починали молитвою. Пам'ятаєте молитву перед навчанням? М а з а й л о — Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в го-родському вчилищi молитву спiвали... Так-так, всi хором. А хто спiзнявся, той пiсля лекцiï ще двi години в класi сидiв —без обєда називалось... Б а р о н о в а — К о з и н о — Ïï нас у гiмназiï спiвали. Прекрасно спiвали. Пам'ятаю слова... М о к i й, прочинивши дверi, заляскав електричною мухобiйкою. Б а р о н о в а — К о з и н о — Ах, Боже мiй! Невже забула? За десять рокiв. Не може бути... Молитва перед навчанням... Невже забула? М а з а й л о — Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагiй Господi!.. Б а р о н о в а — К о з и н о згадала. Очi засяяли. голос сам заспiвав: — Преблагiй Господi, иiзпошлi нам благодать... М а з а й л о, зрадiвши, що згадалось, пiдхопив на весь голос: — ...Духа Твоєго Свято-о... Б а р о н о в а — К о з и н о крiзь сльози, з просмiхом у голосi поправила: — Святаго... М о к i й , причинивши дверi, засвистiв. Проте Баронова i М а з а й л о доспiвали разом: — ...дарствующего i укрепляющего нашi душевниє сi-i-ли... даби внiмая пре-по-да-ва-є-мо-му уче-е-нiю, возрослi ми тебе, нашому Создателю, во сла-а-ву, родiтєлям же нашiм на утешенiє, церквi i отєчеству на по-о-льзу. Б а р о н о в а — К о з и н о на такий голос, як колись казали в класi пiсля молитви: — Садiтесь! М а з а й л о сiв. Б а р о н о в а — К о з и н о утерла сльози: — Як вам здається, чи не заспiвають ще цiєï молитви по школах? Мазайло сумно: — Навряд. Б а р о н о в а — К о з и н о. розгорнувши стару читанку: — А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорнiть, будь ласка, книжку на сторiнцi сорок сьомiй... (Дала Мазайловi книжку i методично ждала, поки вiн шукав сорок сьому сторiнку). Знайшли сторiнку сорок сьому? Мазайло глухуватим, як колись у школi, голосом: — Знайшли. Б а р о н о в а — К о з и н о — Читайте вiршСенокос. Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово. М а з а й л о, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школi перед тим, як здавати урок, голосно й виразно: — Пахнєт сеном над лугами... Б а р о н о в а — К о з и н о трошки захвилювалась: — Прононсi Прононсi Не над лу-гами, а над луҐамi. Не га, а Ґа... М а з а й л о — Над лу-гами... — Над луҐа-Ґа! — Над луга-га! — Га! — Га! Б а р о н о в а — К о з и н о аж вух своïх торкнулася пальцем: — Ах, Боже мiй! Та в руськiй мовi звукаг майже немає, а єг. Звукг трапляється лише в словiБог, та й то вимовляється... М а з а й л о раптом у розпач вдався: — Знаю! Оце самеге i є моє лихо вiковiчне. Прокляття, якесь каïнове тавро, що по ньому мене впiзнаватимуть навiть тодi, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою. Б а р о н о в а — К о з и н о — Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь! М а з а й л о — О, як не хвилюватися, як, коли оце самеге увесь вiк мене пекло i кар'єру поламало... Я вам скажу... Ще молодим... Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регiстра-тор... Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моïхге...ге — одвернулась, скривилась. Б а р о н о в а — К о з и н о — Я ïï розумiю. — А мене? — I вас тепер розумiю. М а з а й л о — О, скiльки я вже сам пробував у розмовi казати...кге. Б а р о н о в а — К о з и н о —Кге ? М а з а й л о — Не мiг i не можу, навряд щоб i ви навчили мене... Б а р о н о в а — К о з и н о захвилювалась: — Ах, Боже мiй. Та це ж єдиний тепер мiй заробiток —ге... Самимге я тепер i живу. Постарайтесь, голубчику, ну, скажiть ще раз: над луҐами. Над лу-Ґамi. Мазайло — Над лукгами. Над лугами. — Гамi. — Гами. — Га. — Га. Б а р о н о в а — К о з и н о до вух, М а з а й л о до серця — та разом: — Ху-у-у! М о к i й одчинив дверi. Тодi голосно до Улi: — Прочитайте, Улю (розгорнув книжку i показав де), оцю народну пiсню. Читайте голосно, виразно i тiльки так, як у книжцi написано. У л я, хвилюючись, напружено: — Брат i сестра. Пiд Ґарою над криницею... М о к i й — Не пiд Ґарою, а пiд горою... Там написано: пiд горою. Читайте, будь ласка, як написано. У л я — Пiд Ґарою... — Пiд горою, го! — Пiд Ґорою, Ґо! — Го! — Го! — Де ж там, Улю,Ґо, коли в книжцiго стоïть. Взагалi в украïнськiй мовi рiдко коли звукҐе подибуємо, хiба в таких словах, як (на батькiв бiк голосно} Ґуля, Ґава, ҐирлиҐа, а то скрiзь кажемоге. Б а р о н о в а — К о з и н о раптом стрепенулась: — Стривайте, стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мiй, знайшла... Ось як: читайте, i деҐе стоïть, там вимовляйте ка, к. М а з а й л о несмiливо: — Ка, ки... Б а р о н о в а — К о з и н о — Так! Читайте! М а з а й л о — Пахнет сеном над лу-ками... Б а р о н о в а — К о з и н о — Так! Так! М а з ай л о смiливiш: — Песньой... — Песнєй. — Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями рядамi... Б а р о н о в а — К о з и н о рiвним методичним голосом: — Не з Ґраблямi, а з Ґрап-лямi. М а з а й л о старанно, аж жили напнулись: — 3 краб-лямi... Б а р о н о в а — К о з и н о — Та нi! У вас тепер неге, некге... Треба казати не з Ґраблямi, а з Ґраплямi, с... Окрiм цього, в руськiй мовi там, де звукб не акцентовано, треба його вимовляти якп: с Ґрап-п-плямi... М а з а й л о обережно, як по камiнцях через воду: — С крап-лями... — Мi. — С к-крап-ля-мi рядамi. — Так! М а з а й л о смiливiш: — Ходять, сєно шєвєля. Там сухое убiрають мужiчкi є-ко круком. Б а р о н о в а — К о з и н о — Не єко, а єво! М а з а й л о — Як? Та тут же стоïть букваги, себток, а нев. Б а р о н о в а — К о з и н о — В iнтелiгентнiй мовi вимовляютьєво, а неєго i неє-хо. М о к i й стрепенувся. Аж пiдскочив. До Улi: — Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйтег якх. Ну, Улю! У л я — Пiд хорою... М о к i й — Приблизно так. У л я смiливiш: — Пiд хорою над криницею... М о к i й — Улю, як у книжцi написано. Над криницею, цеюе... (Раптом). Скажiть, Улю, паляниця! У л я — Паляниця. М о к i й — Такi Вiрно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак того, що скоро навчитеся мови. У л я — Серйозно? — Серйозно. Б а р о н о в а — К о з и н о до знервованого Мазайла: — А що таке паляниця? М о к i й голосно: — Украïнський бiлий хлiб. Б а р о н о в а — К о з и н о — А я й досi не знала. М о к i й — Отож i горе, що ïсте, а не знаєте... Читайте, Улю, далi. М а з а й л о демонстративно перебив: — Єво кру-ком на воз вiламi кiдают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьï... Б а р о н о в а — К о з и н о — В ажiданьï. — Ва-жiданьï конь убо-кiй точно вкопаний сто... стаïть: ушi врозь, дукою нокi i как будто стоя спiт. Б а р о н о в а — К о з и н о —Так! М а з а й ло голоснiш: — Только Жучка... Б а р о н о в а — К о з и н о — Толька Жучка... М а з а й л о про себе: — Агаï Це значить жучку звуть Толя, Толька... (Голосно). Толька жучка удалая в рихлом сене, как в валнах... Б а р о н о в а — К о з и н о — Прекрасно! М а з а й л о, Баронова разом, натхненно: — То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах. У Бароновоi-Козино чутивпап'хах, у Мазайла —упопихах. Б а р о н о в а — К о з и н о — Ну от! Прекрасно! М а з а й л о зворушено i глибокодумно: — Господи, то єсть преблагiй Господи! У такому, сказать, маленькому вiршиковi i така сила правiльних проiзношенiй! Б а р о н о в а — К о з и н о — Запишiть ïх — далi ще бiльше буде! М а з а й л о побожна: — Запишу собi на паперi i на серцi... Сiв писати, шепочучи, немов молитву: — Замiсть г — к, замiсть к — в, б — п, о — а... М о к i й до Улi: — Читайте далi. У л я — Пiд хорою над криницею хорювали брат з сестрицею... М о к i й —Так. У л я голоснiш: — Хорювали, обнiмалися — слiзоньками умивалися. Ходiм, сестро, хо-горою... М о к i й — Так. У л я голоснiш i вiльнiш: — Скинемось травою. Ходiм, сестро, ще й степами — розвiємось цвiтами... М о к i й, як диригент, що почув фальшиву ноту, замахав благальна руками: — М'якше! М'якше! Цьвiтами... У л я м'яко: — Цвiтами. М о к i й — Прекрасно. У л я зворушено: — Розсiємось цвiтами.,. Будуть люди квiти рвати та нас будуть споминати... (Крiзь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що брат рiдний та... (заплакала) сестриця... М о к i й — От вам i маєш... Та чого ви, Улю? Чого? У л я плачучи: — Дуже жалiсно. Таке маленьке i яке ж жалiсне... М о к i й, сякаючись: — Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь... Скажiть, п'ятниця... У л я покiрливо: — П'ятниця... Б а р о н о в а — К о з и н о до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла: — Ах, Боже мiй! Що це таке? М а з а й л о звiвся, як дракон: — Ха-ха-хаï Це по-ïхньому зветься украïнiзацiя! Грякнувши щосили дверима, зачинив ïх, У л я здригнулася, скочила, зблiдла: — Ой, що це таке? М о к i й, схопивши ручку з пером в одну руку: — Ха-ха! Зачиняють дверi! Це ж русифiкацiя! Другою мало не зiрвав — розчинив знов дверi. Став. Важко нависла передгрозова тиша, М а з а й л о, ледве стримуючись, до Бароновоi-Козино: — З об'єктивних причин доведеться припинити нашу лекцiю, одклавши ïï на завтра. А зараз попрошу вас лише перевiрити, чи так я записав (почав i заплутався, бо вся його увага на Мокiєвi), Замiсть к — г, замiсть г — в, п — б... Наприклад. Наприклад... (У нестямi). Бахнуть сеном єво над лувами? Б а р о н о в а — К о з и н о — Нi! НiI Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама. (Почала, теж заплуталась), Замiсть Ґ — г, замiсть к — х, б — П...„ Ах, Боже мiй, д — боо„ наприклад... (У нестямi), Граблями єво на воз вiламi кiдайтєïсо Тим часом М о к i й до Улi: — Завтра, Улю, вiдбудеться друга ваша лекцiя. При одчинених дверях. А зараз запишiть, будь ласка, запишiть, Замiсть г — г, наприклад (наливаючись гнiвом), пiд горою, над криницею.,. (У нестямi). У криницю його! У криницю!.. 7 Убiгли М а т и й Р и н а . М а з а й л о до Мокiя: — Це мене? М о к i й до батька: — Тiльки тебе. — У криницю? — З новим прiзвищем! — З новим прiзвищем? — З новим прiзвищем! У криницю! М а т и до Рини: — Чуєш?.. (Трагiчно), Боже мiй, почалась катасттрофаi Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвiнка в сiнях). Пiдождiть! Стривайте! Хтось прийшов!.. Побiгли в розпачi у коридор. Тим часом М о к i й до батька: — Ти справдi серйозно мiняєш наше прiзвище? М а з а й л о — Я справдi серйозно мiняю наше прiзвище. М о к i й вдруге: — Ти... наше прiзвище мiняєш справдi, серйозно? М а з а й л о — Я наше прiзвище мiняю справдi, серйозно. — Наше прiзвище? — Наше прiзвище. —Ти? —Я. — Мазайло? М а з а й л о — Я вже не Мазайло. М о к i й — Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто? Мазайло — Я? Я тепер поки що нiхто, але я буду... Р и н а з дверей голосно, радiсно: — Т ь о т я приïхала! Т ь о т я Мотя приïхала! М а т и назустрiч: — Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приïхала... 8 Р и н а , мабуть, вже поiнформувала тьотю про все, бо в дверях тiльки доказувала: — ...А Мока якось довiдався, ви розумiєте?! I вже почалась катастрофа, ви розумiєте, тьотю? Почалася... Т ь о т я — Я розумiю... Я так i знала, але... але дозвольте спитати... Мазайло поцiлував тьотi руки: — Пахнєт сеном над лу-камi... Ви розумiєте? Сьогоднi почав. Сьогоднi я сприймав першу лекцiю... Як до причастя пiдходив... I от (на Мокiя) вiн! Вiн!.. Т ь о т я поцiлувала Мазайла тричi в лоб: — Я розумiю. Розумiю. Я тiльки так i в'являла собi, але... Мазайло показав на Баронову-Козино: — Б а р о н о в а — К о з и н о. Учителька правiльних проiз-ношенiй... Т ь о т я привiталася: — Ах, я так i знала, але... Р и н а на Улю: — Моя подруга — У л я Розсохина. Т ь о т я — Ах, розумiю, але... М а з а й л и х а до Мокiя: — Моко! Iди ж привiтайся з тiткою. Ну? Мокiй мовчки привiтався. М а т и — Отакий, як бачиш, Мотенько! Т ь о т я — Я бачу, я розумiю, але що у вас на вокзалi робиться? Аж скрикнула Т ь о т я, та таким голосом, що всi, навiть i Мокiй. затривожилися. М а т и з переляку перепитала: —А що? Т ь о т я — I ви отут сидите i не знаєте? М а з а йл о — Та що таке? Т ь о т я — Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано? Майже в с i разом: — Нi... Т ь о т я — Не бачили, не читали?Харкiв — написано. Тiльки що пiд'ïхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими лiтерами:Харкiв. Дивлюсь — неХарьков, аХаркiв! Нащо, питаюсь, навiщо ви нам iспортiлi город? М а з а й л о — А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокiя). Вiн знає. Т ь о т я до Мокiя: — Та-ак?.. Навiщо? М о к i й — Ах, тьотю! За нього тiльки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навiщо? М а з а й л о — Чули? (До Мокiя iронiчно). То, може, ти й за ваше прiзвище вiзьмешся, щоб виправити? М о к i й — Не може, а треба! Дiда нашого було прiзвище Ма-зайло-Квач — отож треба додати... Мазайло за серце як навiжений. М а т и зойкнула. Баронова Козина пальцями до вух — здригнула. Т ь о т я до Мокiя: — Моко! Моко! Моко!.. Ти справдi за те, щоб був неХарьков, аХаркiв? М о к i й — Так! Т ь о т я — I ти справдi за... (бридливо) за Квача? Б а р о н о в а — К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула. М о к i й, побачивши все це: — Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачiвi За мiльйон Квачiв! Б а р о н о в а — К о з и н о мало не знепритомнiла. Мокiй вбiг у свою комiрку. Тодi всi, крiм Улi, до тьотi: — Ну, що тепер з ним робити? Що? — Ах, Боже мiй, що? М а т и — Може, проклясти? М а з а й л о — Убити, кажу? Р и н а — Оженити? А Т ь о т я ходила Наполеоном i думала. М а т и сiла i заплакала: — ïв кого вiн такий удався? У кого? Здається ж, i батько, i я всякого малоросiйського слова уникали... Р и н а — Ти ж казала, що вiн у дядька Т а р а са вдався. М а т и — Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще вiн... Задзвонив дзвоник. Вийшла Р и н а . вернулась блiда, перелякана: — Дядько Т а р а с приïхав... М а т и й Мазайло з жахом: —Що? — Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештованоï Дядько Т а р а с на дверях: — А де у вас тут витерти ноги? Всiм як зацiпило. Т а р а с — Чи, може, й ви мене не розумiєте, як тi у трамваï... Тiльки й слави, що на вокзалiХаркiв написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очi дере... Всяке тобi штокае, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що! ТРЕТЯ ДIЯ Третього дня Р и н а зустрiла Улю на порозi: — Ой, Улю! Ой, тiльки, Улю!.. Настає вирiшальний момент! Вирiшальний, ти розумiєш? Зараз у нас буде дискусiя — чи мiняти прiзвище, чи нi. Т ь о т я Мотя викликала Моку на дискусiю. У л я до люстра, як жадобна до води: — Що ти кажеш? Р и н а то до Мокiєвих дверей, то до Улi бiгаючи: — На дискусiю, ти розумiєш? А Мокiй — не дурень — напросив ще комсомольцiв, ти розумiєш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах i тiльки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрiчку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумiєш? Од самого ранку гризуться. Прислухались. Чути було Манiєвий голос:Вузьколобий нацiоналiзм! Шовiнiзм, усе це! Вигукував дядькiв: Не шовiнiзм, бельбасе, а наше рiдне, украïнське! — Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досi не прикохала? Невже нiчого не вийде? Невже Т ь о т я Мотя правду каже, що тепер Мокiя i взагалi мужчину лише полiтикою й можна обдурити? У л я новим якимсь голосом: — Нiчого подiбногоï Ах, Рино! Р и н а , зачувши цей голос: — Що, Улюню, що? — Що? Ти знаєш, як по-украïнському кажуть: но-чью при звьоздах не спiтся? — Ну? — Зорiю. Правда прекрасно звучить? Р и н а — Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замiсть закохати Мокiя, та сама ним, iдiйотко, закохалася? У л я зашарiлася: — Нi, нi... — Як нi, коли ти сама кажеш, що вночi не спиш, зорiєш уже, чи як там по-украïнському?.. — Та нi! Р и н а — Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надiй не плекала... Ти менi скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од украïнських усяких дурниць, пригорнеш його на свiй, себто на наш бiк? Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нiчого не вийшло... Улюню! Ще раз молю i благаю! Благаю, Улько, розумiєш? Уговтай Моку, нi, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсiм близько, припусти до всього, розумiєш? — Серйозно? — Та бодай i серйозно!.. Тiльки щоб не стала жiнкою, а так... На межi його паси, на межi... Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!.. Щоб iдiйотом ходив! — А знаєш, Рино, жiнка по-вкраïнськомудружиною зветься? — Ну? — I знаєш,дружина — це краще, якжiнка абосупруга, божiнка — то означаєрождающая,супруга ж по-вкраïнському —пара волiв, адружина... Ось послухай; рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько. Р и н а вже не знала, що ïй казати на таке Улине безглуздя: — Ну, бачу я... А У л я вже в захопленнi: — Або по-вкраïнському — одружитися з нею... Це ж не те, щожениться на ней, розумiєш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жiнка рiвноправно стоïть поруч з чоловiком, це краще, якжениться на ней, — ти чуєш? На ней, на... Р и н а — Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобi — однаково будеш; не на i не поруч, а пiд, пiд, iдiйотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, вiн тебе, а не ти, на такi фантазiï навiв. Чую — вiн тобi такого наказав, начитав... У л я хотiла виправитись: — Нi, Ринко, я вже сама про це вичитала. Р и н а до неï: — Са-ма?! У л я од неï в другу кiмнату. Побiгли. 2 З Мокiєвих дверей задом вийшов дядько Т а р а с: — Нехай ми шовiнiсти, нехай... Проте ми расєйщини в нашiй мовi нiколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє словоунiверсал, а виманiфеста заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га? о Рiдне словопристрiй ви наапарат обернули, а забули, як у народнiй мовi про це говориться? Що без пристрою i блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — словопросорушка зашеретовку править, i це така украïнiзацiя, питаюсь, га? Самi ви ще не шеретованi, i мова ваша радянська нешеретована... М о к i й з дверей: — Нашеретували, наварили просяно-пшеничноï досить, аж солодом узялися, Засолодились, дя-дю, Годi! Не заважайте. Тепер треба й iз залiза кувати. Iз сталi стругати ... Дядько з дверей: — З якоï? Ви ж свою вЮгосталь оддали!.. М о к i й — Шовiнiзм! Зачинивши дверi, прибив дядьковi носа. Од такоï несподiванки, од такоï образи Дядько аж ногами затупав: — Га, питаюсь, га? (Одiйшов). 3 Увiйшли: Т ь о т я М о т я в новому платтi, М а з а й л и х а, Р и н а , У л я. Дядько Т а р а с, не помiтивши ïх: — Украïнiзатори! А чого б головного командувателя вiйська Украïни та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хiба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! (Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху й дiвчат). Це я у його питаюсь. (Iронiчно). А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя Украïни та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-ïхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товаришi козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке? Т ь о т я Мотя — Та як вони смiють до наших козакiв як до своïх товаришiв звертатись? Д я д ь к о — А я ж про що кажу? 4 Увiйшов М а з а й л о. За ним Б а р о н о в а'К о з й н о. Т ь о т я Мотя до Мазайла: — Та ще й по-украïнському. Всi козаки говорили по-руському. Донськi, кубанськi, запорозькi. Т а р а с Бульба, наприклад,.. Д я д ь к о Т а р а с витрiщивсь: —Хто? Т ь о т я — Т а р а с Бульба, Остап i Андрiй — i я не знаю, як дозволив наш харкiвський Наркомос виступати ïм i спiвать по-украïнському, та ще й де?.. У городськiй оперi.-'Єто... Єто ж просто безобразiє! Д я д ь к о Т а р а с нарештi очувся, аж захлинувся: — Т а р а с Бульба? Бульба Т а р а с? Остап? Андрiй? Га? Т ь о т я —Що? Д я д ь к о Т а р а с — Говорили по-московському? Т ь о т я холодно: — Що з вами? Д я д ь к о Т а р а с — По-московському, га? Т ь о т я — А ви думали по-вашому, по-хохлапькому? Д я д ь к о Т а р а с — Т а р а с Бульба?.. Нiколи в свiтiï Тiльки по-вкраïнському! Чуєте? виключно по-вкраïнському... Т ь о т я Мотя — Єтого не может бить! — Га? — Єтого не может битьi — Доводи? — Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нiкада. Задзвонив дзвоник. Р и н а затулила рукою рота тiтцi, другою — дядьковi: — Ой... Цс-с-с... Це комсомольцi прийшли. Т ь о т я з-пiд Рининоi руки до дядька: — Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?.. Д я д ь к о Т а р а с — Вiн не говорив, але вiн... боявся говорити. Вiн — наш. (Пiшли). 5 Увiйшли комсомольцi: один з текою, другий, чубатий i мiцний, з футбольним м'ячем i третiй — маленький, куценький, з газетою. Роздивились. Той, що з газетою — Та-ак. Обставинки суто мiщанськi. Той, що з текою — Чи варто й ув'язуватися? Той, що з м'ячем — Парень просив — треба помогти... Той, що з текою, подививсь у люстро. Зробив серйозну мiну: — До того ж i темка: змiна прiзвища! Та хай собi мiняють хоч на Арiстотелiв, нам що! Радвлада не забороняє? Навпаки, потурає. Та й причинами не цiкавиться нiколи. Той, що з м'ячем, постукотiв пальцем у лоб того, що з текою: — А р е н с ь к и й! Навiть Козьма Прутков сказав: дивись у корiння речей. Той, що з газетою, теж постукотiв: — I собi в голову, коли що кажеш. Змiна прiзвища у мiщанина... Той, що з м'ячем — Це ознака здвигу в його iдеологiï — раз! I дiзнатись про причини... Той, що з газетою — Нам буде корисно — два! 6 Увiйшов М о к i й: — Невже прийшли? Спасибi!.. А я, бачте, заховавсь отут iз своєю укрмовою... Сиджу сливе сам удень i вночi та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту i все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово!Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так-сяк, нiчого з неï прекрасного й цiнного не складеш... От... Сiдайте! Зараз почнемо (пiшов). А р е н с ь к и й — Занадто захоплюється мовою. — Болiє. Питання — чого? Той, що з м'ячем — А того, що ти не болiєш нею. I тiльки псуєш. Партiя пише, пише — вiзьмiться, хлоп'ята, за украïнську культуру, не бузiть з мовою, а ти що? Ще й досi Комсомольця Украïни не передплатив. Парню треба помогти! Парня треба витягтиi 7 Увiйшли: Мокiй, тiтка, дядько, Мазайло, жiнка, Б а р о н о в а — К о з и н о, У л я. — Так-от... Моï товаришi комсомольцi... Прийшли... Той, що з м'ячем, пiдморгнув своïм i, вдаривши м'ячем об пiдлогу (Баронова здригнулась), почав: — На дискусiю, чи що... Виступила вперед Т ь о т я М о т я: — Просимо, товаришi, молодiï люди комсомольськiï, просимо сiдати!.. Ах, я завжди казала, кажу i казатиму, що якби менi рокiв десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, i комсомолка б з мене вийшла! Ух! (Повела плечем. Пiдскочила). Той, що з м'ячем, звернувся до товариша з текою: — Чуєш, А р е н с ь к и й? Т ь о т я — Чудове прiзвище! Б а р о н о в а — К о з й н о — Iдеальне! Мазайло побожна зiтхнув, тодi тихо до Рини, до жiнки: — Чула? (Побожно). А р е н с ь к и й! Той, що з м'ячем, i куценький, зачувши це. порекомендувались, вмисне акцентуючи своï прiзвища: — Тертика. Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась, мов од електричного струму. Т ь о т я —Як? Тертика, вдаривши м'ячем об пiдлогу, i куценький виразно: — Iван Тертика. Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась. — Микита Губа. Б а р о н о в а — К о з и н о зблiдла. Д я д ь к о Т а р а с до Тертики: — Вибачте! Ви часом не з тих Тертик, що Максим Тертика... Т е р т и к а — Батько мiй Максим... — Був на Запорожжi курiнним отаманом... — I тепер на Запорiжжi, та тiльки вiн робiтник-металiст i отаманом не був... — Та нi... Курiнним отаманом Переяславського куреня славного Вiйська Запорозького низового на початку XVII столiття. — Не знаю. Д я д ь к о Т а р а с — Дуже жалко. Т ь о т я зацокотiла каблучкою об графин: — Не так давно я прочитала, щоб ви знали, товаришi, одну дуже цiкаву книжку. Я прочитала всю книжку, i в тiй книжцi прочитала буквально все, що було написане i надруковане в тiй книжцi. Буквально все. А найбiльш я прочитала, щоб ви знали, таке глибокодумне мiсце: життя — то є все... I оце воно менi зараз чомусь згадалося: життя — то є все... Так! (Трошки задумалась, покивала головою, зiтхнула). Життя — то є все... Пропоную, товаришi, обрати президiю. (Поспiшаючись). Гадаю, годi буде одного пред-сiдателя? Заперечень нема? Нема!.. Кого? Р и н а, поспiшаючись: — Тьотю Мотю! Тьотю Мотюi М а з а й л о, поспiшаючись: — Просимо! Б а р о н о в а — К о з и н о до тьотi, поспiшаючись: — Вас просимо! Т ь о т я — I просила ж я, ще вчора просила, щоб мене не вибирали. (Поспiшаючись). Життя — то є все. Заперечень нема? — Нема!.. Прошу до порядку! (Зацокотiла каблучкою). Ну, громадяни, товаришi, а краще й простiше — моï ви милiï люди, руськiï люди, ïй-богу! Бо всi ми перш за все руськiï люди... Давайте всi гуртом помиримо рiдного сина з рiдним батьком. По-милому, по-хорошому, ïй-богу!.. Зачувши такi слова, Тертика i Губа скинулись очима, лукаво перемигнулись. Губа раптом запропонував: — Тертику! Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась. Т ь о т я —Що? Г у б а — Тертику на голову пропонуємо ми. Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась. Т ь о т я — Дозвольте. Як це так... Адже ж на голову мене вже обрано... ПР и н а ймнi заперечень не було. Ну, милiï ви моï люди, невже ви не довiряєте, i кому?.. Менi, Мотронi Розторгуєвiй, з Курська?.. Г у б а — Просимо проголосувати! Т ь о т я — У вас-то, моï милi, пошана до руськоï людини, нарештi, до Курська єсть? Г у б а — Єсть! Та не всякому, хто з Курська, i честь! Тертика прибив м'ячем. Не всякiй тьотi Мотi... Т ь о т я — Будь ласка! Я зголосую... Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири... (Встромила гострi своï очицi в дядька Т а р а са). Ну? Д я д ь к о Т а р а с — Не з тих Тертик... Утримуюсь. У л я, що весь час дивилась на Мокiя, пiднесла й собi за ним руку. Р и н а до неï: — Улько! Ти що? У л я — Ой... (тихо). Помилилась. Т ь о т я — Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири... Д я д ь к о Т а р а с — Хоч i е така приповiдка: Як єсть, то й панi старiй честь, — проте утримуюсь. Р и н а до Улi: — Улько! Та ти що? У л я пiднесла руку. Т ь о т я — П'ять! Бiльшiсть!.. Будь ласка... Хотiла по-милому, по-хорошому, а тепер... (Грiзно зацокотiла каблучкою). Будь ласка, дискусiя починаетьсяi.. Дискусiя починається, i слово маєш ти, Моко! М о к i й —Я? — Ти. Будь ласка!.. — Чому я перший, а не ви або папа?.. Не я ж вас викликав на дискусiю, а ви мене. — Слово маєш ти! — Та чому я? Т ь о т я — А тому, милий, що, коли твiй рiдний папа заснував у власнiй квартирi своïм коштом, можна сказати i до газети написати, соцiлiстичеського лiкнепа правильних проiзношенiй, ще й до того вигадав електричну мухобiйку, то за таку прекрасну iнiцiативу, за такий масштаб, за те, що вiн прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотiв його... М а з а й л о не витримав: — Утопити в криницi. Т ь о т я — У сепаратнiй криницi. М а з а й л о — З новим прiзвищем. Т ь о т я — Iз загсiвським прiзвищем. Дядько про себе: Попавсь у матню! Б а р о н о в а — К о з и н о — Iз руською хрестоматiєю Овчинникова. М о к i й спалахнув: — Ага, так ви он щоi Так ви он як! Гаразд!.. Забираю слово! М а з а й л о — Я забираю слово! Обидва разом, немов шаблями: —Я! —Я! —Ти? —Ти? Т ь о т я поцокотiла каблучкою.' — Я сказала — будь ласка, слово має Мокiй. М о к i й — Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас украïнський лiкнеп, перевести скорiш загальмовану, запiзнену Холодну Гору на перший ступiнь украïнськоï грамотностi, тодi на другий ступiнь грамотностi, потому негайно до iнституту культури, щоб ми наздогнали, щоб ми перегнали стару європейську... Губа пiдказав: — Буржуазну... М о к i й — Буржуазну культуру, щоб ми вийшли скорiш на високостi... Щоб ми вийшли на високостi.,. На високостi... Дядько Т а р а с пiдказав: — Нацiональна... Губа поправив: — Iнтернацiональ... Т ь о т я додала: — ...но-руськоï. Т е р т и к а мiцно м'ячем, аж Б а р о н о в а — К о з и н оойкнула: — Iнтернацiональноï! М о к i й — На високостi iнтернацiональноï культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи у нас на Холоднiй Горi замiсть украïнського лiкнепу якогось iнститутика старих класних дам, за програмою; на гаре гусi ҐеҐочуть, пад Ґарой сабакi Ґафкають, та вигадуючи електричну мухобiйку, од якоï не меншає у нас мух навiть i зимою... М а з а й л о — Дайте менi слова!.. Слова! Води!.. Води!.. М а з а й л и х а налила i дала йому води. Поки вiн пив, Т ь о т я увiрвала Мокiєву промову. Задихана: — Годi!.. Годi!.. I скажи нарештi, Моко, Моко, Мо-ко, невже ти не руська людина? М о к i й — Я — украïнець! Т ь о т я — Та украïнцi — то не руськi люди? Не руськi, питаю? Не такi вони, як усi росiяни? М о к i й — Вони такi росiяни, як росiяни — украïнцi... Т ь о т я — Тодi я не розумiю, що таке украïнцi, хто вони такi: євреï, татари, вiрмени?.. Будь ласка, скажiть менi, кого у вас називають украïнцями? Будь ласка... М а з а й л о, випивши води: — Украïнцями звуться тi, хто вчить нещасних службовцiв так званоï украïнськоï мови. Не малоруськоï i не Тарасошевченкiвськоï, а украïнськоï — i це наша малоросiйська трагедiя. Т ь о т я — Хто вони такi? Якоï нацiï люди, питаю? М а з а й л о — Частина — нашi малороси, себто руськi... Т ь о т я — Ну? М а з а й л о — А частина, з'явiть собi, галичани, себто австрiя-ки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тiльки! Т ь о т я — Я так i знала, я так i знала, що тут дiло нечисте... Так он вони хто, вашi украïнцi! Тепера я розумiю, що таке украïнська мова. Розумiю! Австрiяцька видумка, так? Д я д ь к о Т а р а с — Зрозумiла, слава тобi Господи, та, жаль тiльки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно-руського словника... (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собi, бо я все таке собi записую... (Надiв окУ л яри). Ось... Поросята на базарi по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопi — двадцять сiм карб... Нi, ось воно: найперший слов'яно-украïнський словник 1596 року Лаврентiя Зизанiя-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снiдання, зижду — будую, злак — паша, месть — помста... А у вас тодi писаний словник був?.. Був — питаюсь?.. Дайте менi слова! М а з а й л о — Менi слово! М о к i й — Менi, я ще не скiнчив... Галичина — наша, украïнська земля, i галичани — нашi брати украïнцi, яких одiрвали од нас, а нас од них... Т ь о т я — Слово даю Минi. М о к i й до батька: — А твоя теорiя, що украïнська мова є австрiяцька видумка, була теорiєю росiйських жандармiв i царського мiнiстра Валуєва... Ти — валуєвськии асистент, папо! М а з а й л о, взявшись за серце i заплющивши очi, немов прислухаючись: — Нiкому не вiрю i не повiрю, нiкому в свiтi! Лише йому одному... М а з а й л и х а — Цс-с-с... Т ь о т я з тривогою: —Кому? М а з а й л о — Серцевi свому! Бо воно ось передчува, що нiчого з вашоï украïнiзацiï не вийде, це вам факт, а якщо i вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце. Г у б а — Це значить — воно у вас хворе. Т е р т и к а прибив м'ячем: — Оце факт! Г у б а — А нашi всi пролетарськi органи, в першу чергу голова наша — партiя, навпаки... Передчувають i реально знають, що вийде. Т е р т и к а м'ячем: — Капiтальний факт! Т ь о т я — Ви серйозно чи по-вкраïнському? Т е р т и к а бах ногою м'яча: — По-бiльшовицько-украïнському! М'яч ударився об тьотю. Ойкнули всi. Т е р т и к а до тьотi: — Простiть, мадамко... Я не хотiв цього... Це сам м'яч якось вирвався i бузонув вас... Т ь о т я, отямившись, — до люстра, до Тертики: — Подивiться, я вся стала бiла! Т е р т и к а — Вибачте!.. Ви й до цього була бiла. Т ь о т я — Проте я не злякалась, нi! I не злякаюсь! Хоч бомбу шпурляйте — не злякаюсь! Будь ласка! Будь ласка! М а з а й л о — А я не повiрю вам, не повiрю! I тобi, Мокiю, раджу не вiрити украïнiзацiï. Серцем передчуваю, що украïнiзацiя — це спосiб робити з мене провiнцiала, другосортного службовця i не давати менi ходу на вищi посади. Д я д ь к о Т а р а с — Ïхня украïнiзацiя — це спосiб виявити всiх нас, украïнцiв, а тодi знищити разом, щоб i духу не було... Попереджаю! М о к i й — Провокацiя. Хто стане нищити двадцять мiльйонiв самих лише селян-украïнцiв, хто? Т ь о т я — А хiба селяни — украïнцi?.. Селяни — мужики. Дядько Т а р а с аж пiдскочив: — Га? Нашi селяни не украïнцi?.. Слово менi! Слово або хоч води, бо я не можу бiльш терпiти (став пити воду i захлинувся). Г у б а до Мазайла: — Невже ви справдi не вiрите? — Не вiрю! — Радянськiй владi не вiрите? Партiï? Мазайло замiсть вiдповiдi став пити воду. Дядько Т а р а с, прокашлявшись пiсля води: — Нашi селяни не украïнцi? Га?.. Та тому вже тисяча лiт, як вони украïнцi, а ïх все не визнають за украïнцiв. Та пiсля цього й iдiйот не видержить, не тiльки я. Вимагаю слова! Слова менi! Т ь о т я М о т я владно зацокотiла каблучкою: — Слово маю я! (Теж захвилювалася, випила води). Милiï ви моï люди! Яка у вас провiнцiя, ах, яка ще провiнцiя! Ой, яка ще темрява! Про якусь украïнську мову споряться i справдi якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нiчого подiбного! Скажiть, будь ласка, у вас i партiйцi балакають цiєю мовою? М о к i й — Так. Д я д ь к о Т а р а с (про себе) — Балакають так, що вже мене люди перестали розумiти. Мене, украïнця з дiда-прадiда... (Загарчав). Гм!.. М о к i й — Так! I партiйцi, i комсомольцi. Т ь о т я — Не розумiю. Тодi у вас якась друга партiя. У нас, у Курську, нiчого подiбного! Нiчого подiбного! Всi говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тiльки, що нам ïï трошки попсували євреï, що ïм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, моï милi, я взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрi Днi Турбiних — я бачила в Москвi. Ах, моï ви милi, Днi Турбiнах. Це ж така розкiш. Така правда, що якби ви побачили, якi взагалi осоружнi, огидливi на сценi вашi украïнцi, ви б зовсiм одцуралися цiєï назви... Грубi, дикi мужлани! Телефон попсувався, дак вони... Ха-ха-ха... трубку чоботом почали лагодити, об стiл, об стiл ïï, — бах, бах. Iдiйоти! I хоть би один путнiй, хоть трiшки пристойний був. Жодного! Ви розумiєте? — Жодного! Всi, як один, дикi й жорстокi... Альошу, милого, благородного Альошу вбили, та як убили!... Якби ви, панове, знали, яка це драМ а т ична сцена, коли Альошина сестра довiдується, що брата ïï вбито! Я плакала... (Утерла сльози). I тобi, Моко, пiсля цього не сором називатися украïнцем, не сором поставати проти нового папиного прiзвища! Та в Днях Турбiних Альоша, ти знаєш, як про украïнiзацiю сказав: все це туман, чорний туман, каже, i все це минеться. I я вiрю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподiльна... М о к i й. Г у б а. Т е р т и к а, навiть Д я д ь к о Т а р а с: —Що-о?! Т ь о т я хитро: — СРСР... Губа до Тертики: — Баба з кованим носом! Т ь о т я —А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на сценi. Невже й вашi украïнцi такою говорять? Жах! До речi, невже правда, що акушерка по-украïнському пупорiзка ? Пупорiзка? Ха-ха-ха... Невже адвокат по-вашому — брехунець, а на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стiлець? Хi-хi-хi — стiлець! Тут як не вихопиться дядько Т а р а с: — А по-вашому, по-оно-о-му, вишепоiменованому, не по без-воз-мез-дно у французiв бла-го-прi-об-ре-тє-н-ному, а по iстинно по-расєйському як буде акушерка ? По-нашому повитуха, а по-вашому як? Т ь о т я М о т я — Акушерка. Д я д ь к о Т а р а с — Нiчого подiбного! Акушерка — слово французьке, адвокат — латинське, лямпа — нiмецьке. По-нашому бiлет — квиток, а по-вашому як? Т ь о т я — Бiлет. Д я д ь к о Т а р а с — А дзуськи! Бiлет — слово французьке. Думаєте, комод — ваше слово, гардина, кооператив або вагон? Матерiя — думаєте, ваше слово, овальний, роза або машина? Навiть гармонiка — i то не ваше слово. Т ь о т я М о т я — Шовiнiзм! Д я д ь к о Т а р а с — Нехай шовiнiзм, проте i це не ваше словоï Половина слiв у вас позичена... Т ь о т я М о т я — Коли на те пiшло, то по-вашому, по-вищезгаданому, через позаяк додатково порепаному як буде комод? Д я д ь к о Т а р а с — Одiжник! М о к i й — Нiчого подiбного! Комод — i по-нашому комод. Т ь о т я — А кооператив ? Вагон ? Д я д ь к о Т а р а с — Кооператив? Кооператив... Кооператив... Гм... Пiдождiть, я придумаю... М о к i й — Так i буде — кооператив. Т ь о т я — Ага! Так i ви крали?! Д я д ь к о Т а р а с — Хоч i крали, та не ховались. Украли у нiмцiв лямпу, — кажемо лямпа, а ви ïï перекрутили вже на якусь лам-пу. (Грубо). Лампа! Т ь о т я — Ми хоч крали, та переробляли. Украли у нiмцiв штуль — зробили з нього стул. А вам лiньки було й переробити. Украли у нiмцiв лямпу, так усiм видко, що крадена. (Грубо) Лямпа... Д я д ь к о Т а р а с — Ви i в нас крали. Т ь о т я — Ви у нас! — Ви! — Ви! Г у б а — Ви, може, i крали, та ми тепер не крадемо один в одного. Своï слова робимо: там октябрь, у нас жовтень, там Совєти, у нас Ради. (До Тертики). Правда, Ваню? Т е р т и к а м'ячем: — Факт. Дядько Т а р а с до тьотi: Не давайте слова! Г у б а — Там Волховстрой, у нас — Днiпрельстан, правда, Ваню? Т е р т и к а м'ячем: — Капiтальний факт. Дядько до тiтки: Не давайте! Голосуйте! Г у б а — I дуже радi будемо, коли нiмцi за стiльця та лямпу вiзьмуть нашi слова — октябрь, наприклад, i жовтень разом. Т ь о т я каблучкою: — Годi! Годi! Я вам слова не давала. Є пропозицiя скiнчити дискусiю. Заперечень нема? Нема. М о к i й — Що? Губа аж пiдскочив: — Що-о? Т е р т и к а з м'ячем нацiливсь: — Що-о-о? Т ь о т я — Голосую! Хто за таку пропозицiю, щоб скiнчити дискусiю? Пiдняли руки Мазайло, М а з а й л и х а, Р и н а , Б а р о н о в а — К о з и н о. У л я завагалася: — Один, два, три, чотири... чотири... Д я д ь к о Т а р а с — Голосую за пропозицiю з додатком, щоб трохи згодом менi одному дали слово. Т ь о т я — П'ять! Хто проти?.. (Порахувала). Чотири. Дискусiю закiнчено. Маю пропозицiю: змiнити прiзвище Мазайло на iнше, бiльш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, i за конкурсом. Умови конкурсу: хто придумає найкраще прiзвище, тому премiя — три поцiлунки. Жiнку цiлує уподобаний ïй мужчина, мужчину цiлує, яка йому вподобається женщина. Р и н а , М а з а й л и х а. Б а р о н о в а — К о з и н о, за ними У л я покрили цю пропозицiю оплесками. — Ще якi будуть пропозицiï? М о к i й — Маю пропозицiю: прiзвище Мазайло не мiняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач... Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась. Д я д ь к о Т а р а с — А дайте менi слова! Т ь о т я — Жодного слова! Дискусiю закiнчено. Д я д ь к о Т а р а с — Та я ж голосував з додатком. Т ь о т я — Жодного додатка! Пропозицiю... Тим часом помiж Тертикою й Губою вiдбулось нашвидку мiмiчне, на самих мигах засiдання комсомольськоï фракцiï. Тому на запитання тьотi Губа подав таку пропозицiю: — Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прiзвище взагалi, принципово подаємо таку пропозицiю: ми переконанi, що за повного соцiалiзму помiж вiльних безкласових людей поведуться зовсiм iншi, новi прiзвища. Можливо, що й не буде окремих прiзвищ. Д я д ь к о Т а р а с — А як?.. Г у б а — А просто так, що кожний член великоï всесвiтньоï трудовоï комуни замiсть прiзвища матиме свого нумера, i все. Наприклад: товариш нумер 35—51. Це визначатиме, що у всесвiтньому статистичному реєстрi його вписано буде 35—51-м, що нумер його трудовоï книжки, особистого телефону, аеромотора, кiмнати i навiть зубщiтки буде 35—51. Отже, ми, Iван Тертика i Микита Губа, принципово за всесвiтню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутнiсть цiєï системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицiю товариша Мокiя — не мiняти прiзвища Мазайло, тим паче що воно просте, демократично-плебейське i не суперечить принципам ленiнськоï нацiональноï полiтики. Навпаки, прiзвище Мазайло-Квач, по складах видно, трудового походження. Мокiєвi предки або мазали колеса в колективних походах, або принаймнi робили мазницi й квачi, себто тi речi, що й тепер у народному господарствi кориснiшi, нiж, скажiмо, губна помада. Т ь о т я М о т я — Голосую! Хто за мою пропозицiю, себто щоб змiнити прiзвище, прошу пiдняти руки. Один (на себе), два, три чотири... Р и н а до Улi, що не пiдняла руки: — Улько-о! У л я — У мене рука болить... Веред... — Який веред? Де? — Отут, на правiй руцi... Отут, пiд пахвою. — Лiву пiднiми! — Лiвою не можу. Т ь о т я i Р и н а засичали на неï: — Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажiть, Улю: я за. Милая, скажiть... У л я — Я за... була, що треба сказати... Крiм того, не можу i, крiм того, менi треба негайно вийти... (I рвучко, не спиняючись, вибiгла). Т ь о т я М о т я — Будь ласка! Без неï обiйдемось. Хто за нашу резолюцiю голосує, пiднiмiть руку! Один, два, три, чотири... Д я д ь к о Т а р а с — А дайте менi тепер слово, бо я, мабуть, буду п'ять... Т ь о т я Мотя побачила, що лихо, — вийде чотири на п'ять: — Будь ласка, маєте слово. Дядько Т а р а с, не поспiшаючи, вийняв записну книжку ,. заглядаючи в неï, почав: — Року 1654 прибули на Украïну посли од трьох держав, що хотiли взяти до себе Украïну, — од Москви, од туркiв, од Польщi. Богдан скликав раду (зазирнув у книжку). В Чигиринi, щоб вона вибрала, пiд чию руку пiде Украïна. Посли прибули на Украïну з багатими гостинцями: гостинцi польськi були загорнутi в килим, турецькi — в дорогий шовк, а гостинцi московськi... Раптом Т ь о т я — Вибачайте! Одкликала дядька Т а р а са, по секрету йому: — Ти менi тут не крути. Краще прочитай ось оце... (Розгорнула свою записну книжку). Року 1918-го носив у Києвi жовто-блакитного... Зрозумiв? (Одiйшла). Дядько Т а р а с голосує за мою... Дядько Т а р а с раптом одкликав тьотю Мотю. по секрету ïй: — А ти роззуй очi та прочитай ось це. (Показав у свою книжку). Року 1919-го носила бiло-синьо-червоного... Т ь о т я — А я скажу — пiд бiло-синiм носила червоного. Червоний зостався... (Одiйшла). Дядько Т а р а с до Губи. Очманiло: — Скажiть, ви не з тих Губ, що Пархим Губа бив ляхiв року 1648-го?.. Г у б а — Мiй батько Пархим бив шляхту року 1920-го. Д я д ь к о Т а р а с — Ху-х... (До всiх). Так ото я й кажу. Було колись на Вкраïнi. (Зiтхнув). Т ь о т я М о т я — Дядько Т а р а с пристає на мою пропо... Д я д ь к о Т а р а с — Тiльки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тiм свiтi дiди й прадiди нашi, почувши, що ти мiняєш прiзвище... Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислi, як хмари, як туман, окрили посивiлу голову. Окрили, заскакали. Заскакав якийсь дiд-запорожець. Забринiла мелодiя: Ой, сiв пугач на могилi та й крикнув вiнпугу. Д i д – з а п о р о ж е ц ь — Пугу! Чи не видно, бува, наших з Великого Лугу? У М а з а й л а волосся дибки стало: — Хто ви? Д i д заскакав, шаблею iржавою забряжчав: — Я твiй пращур i той дiд, що надiявся на обiд, та без вечерi лiг спати... (Десь взялася у дiда мазниця. Махнув квачем). Запорожець славний був i колеса мазав. Отож i Мазайло-Квач прозивався. Як iшли козаки на чотири поля — мазав, як iшли козаки на чотири шляхи — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому свiту дибом стала, а ти моє славне прiзвище мiняєш?! Музика перейшла на скрип. Заскакав другий д i д, чумак, теж з мазницею, з квачем: — Як пугу, то й пугу. Чи не видно й чумакiв край зеленого лугу? (До Мазайла). Я — твiй прадiд Василь, що надiявся на сiль, та й без солi лiг спати. Ще з дiда Мазайло-Квач прозивався i чумацькi колеса мазав. Як рипiли вони на пiвдень — мазав, як рипiли на пiвнiч — мазав, а ти моє славне прiзвище мiняєш?! Заскакав ще третiй д i д, селянин, без мазницi й квача: — Я твiй дiд селянин Авив, що був собi та жив, мазав чужiï вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прiзвище мiняєш? Десь удалинi з'явилась невiдома постать з телефоном, на аеромоторi, пiд № 31—51. Заскакали, заговорили в гучномовець: — Алло! Алло! Моï предки з Великого Лугу! Обмiняйте своï прiзвища на принциповi числа у всесвiтнiй номернiй системi. Ало! Але! Алю! Улю! Дядько Т а р а с сказав Мазайловi: — У л я втекла, i я, мабуть, буду п'ять. Чуєш, Мино, коли вже мiняєш, то хоч корiньмаз залиш! Га? Мазайловi здалося, що замiсть дядька Т а р а са вiн бачить ще четвертого дiда з квачем. Отож, коли Т а р а с торкнувся Мазайла, тому здалося, що цей дiд задавить його. Скочив i не своïм голосом: — Ой-о! Залишаю корiнь, тiльки не чiпайте мене, дiду, не чiпайте мене. Боже мiй. Боже мiй... Т ь о т я Мотя — Прекрасно! Ми на цей корiнь придумаємо безподобне прiзвище. Хто голосує за цю резолюцiю? Один, два, три, чотири, п'ять, шiсть... Хто проти? Один, два, три... Р и н а, Б а р о н о в а — К о з и н о заплескали. Оповiщаю конкурс. Загомонiли, заходили: М а з а й л и х а, Р и н а , Барокова, дядько Т а р а с. Т ь о т я вписувала новi прiзвища, що ïх вигукували М а з а й л и х а — Мазов. Д я д ь к о Т а р а с — Ну й прiзвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза... А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз! Р и н а — Зайломаз? Ха-ха-ха... Та що рiзнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський. Д я д ь к о Т а р а с — Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то — Зайломаз. М а з а й л и х а — Де Мазе. Т ь о т я Мотя — Де Мазе — це на французький штиб, а ми люди, слава Богу, руськi. Б а р о н о в а — К о з и н о — Рамзес! Класичне прiзвище! Т ь о т я — Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рам-зєсовi Милi моï люди! Рамзєсов, га? Д я д ь к о Т а р а с — А де корiньмаз ? Геть Рамзесова! Кореня нема! М а з а й л и х а i Б а р о н о в а — К о з и н о — Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов! Д я д ь к о Т а р а с — Краще Мазайловський! (Нишком:Нахоже на гетьман Виговський). Т ь о т я на Т а р а са: — Польське прiзвище, i хто ж пропонує? Д я д ь к о Т а р а с — Ну, тодi Мазайлович. (Нишком:Гетьман Самойлович). Т ь о т я Мотя —Щоб було похоже наМойсей Мазайлович, що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нiзащо! Д я д ь к о Т а р а с — Мазайленко! Мазайленко. (Нишком:Гетьман Дорошенко). Т ь о т я Мотя — Годi вже! Годi!.. Дайте другим сказати. Р и н а — Мазанський... Боже мiй! Мазєнiн! Похоже на Єсєнiн. Мазенiн! Мазєнiн!.. Т ь о т я — Прекрасно! Генiально! Мазєнiн... Вам до вподоби, Мино, Мазєнiн? М а з а й л о зворушено, аж задихнувся: — Дєтi моï! Баронова поправила: — Децi моï... М а з а й л о — Децi моï! Я б вашi прiзвища всi забрав би на себе i носив. Проте можна тiльки одне носити, i менi здається — Мазєнiн найкраще. Т ь о т я i вся Тi партiя крикнули — ура! Завiса ЧЕТВЕРТА ДIЯ Четвертого дня прибiгла У л я. Зворушена. Весела: — Я його прикохала, i знаєш чим, Рино? Знаєш? Р и н а — Ну, Улюню, золотко? Ну? У л я — Учора ввечерi пiшли ми в сквер... Нi, постривай, не так... Пам'ятаєш, я тобi розповiла... (Спинилась). Мока вдома? Р и н а кивнула головою: — До бiблiотеки збирався йти,.. У л я радiсно: — Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам'ятаєш? Я тобi розповiла... як я вперше вела його через сквер i вiн сказав уривок iз вiрша. Я покрию свого милого слiдочок, щоб вiтер не звiяв... Р и н а — Пам'ятаю! Ну? У л я — Ото i запали менi в душу тi слова. Ото i спитала якось, чи не зна вiн усього вiрша. Нi, каже, Улю, цi слова у Грiнченка, а де цiлий вiрш, то вже мiсяць шукаю i нiяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? I от уяви собi. Купила Грiнченкового словника, одшукала слова аж у другому томi, Рино, аж на сторiнцi 647-й. Дивлюсь, пiд ними примiтка; Чуб., римське п'ять, 46. Кого тiльки не питала, де тiльки не була, не знають, що воно таке. Нарештi в одного iновця — квартири нема, так вiн по бiблiотеках грiється, — дiзналася, Чубинського, том п'ятий, сторiнка сорок шоста. У публiчнiй насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бiблiотецi вичитала, Рино... i от учора ввечерi у скверi я стала перед Мокою та: Чогось менi чудно, чогось менi дивно, десь мого милого третiй день не видно. — Ти розумiєш? Не видно, не видно та й не видати, — тiльки зосталися на жовтiм пiсочку два слiдочки знати. Що один слiдочок коня вороного, а другий слiдочок миленького мого. — Розумiєш? Пiду я в лiсочок, вирву я листочок, я покрию свого милого слiдочок, щоб вiтер не звiяв, пташки не склювали, щоб мого милого iншi не сприяли. Публiчна бiблiотека, кажу, Моко, номер книжки 18749, том п'ятий. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтiв увесь, запалав... Р и н а радiсно:Затремтiв!. Стиснув менi руки, в очi дивився:Улю, — каже, — Улю... Р и н а :Улю, — каже, — Улю Давайте разом... Р и н а аж пригорнула Улю:Давайте разом! читати. Р и н а одскочила злiсно: — Ха-ха-ха. У л я — Давайте разом жити... Р и н а перестала: — Ну?.. У л я — Бо менi, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу... Р и н а — Так i сказав? У л я — Точнiсiнько так, а в самого аж сльози забринiли! У Рини виблиснув новий план. — Так! Прекрасно... (До Улi). Сьогоднi, Улько, ти iдеш до своєï тiтки... Розумiєш? У л я здивовано: — До якоï тiтки? Чого?.. У мене жодноï тiтки нема. Р и н а — Сьогоднi, зараз ти кажеш Мокiєвi, що ïдеш жити до тiтки в Одесу, розумiєш? I тiльки тодi, коли вiн погодиться змiнити своє прiзвище на Мазєнiна, ти не ïдеш, зостаєшся i ходиш до нас, розумiєш тепер? У л я — Рино! Р и н а — Не сьогоднi, то завтра буде опублiковано в газетi наше нове прiзвище, але Мокiй подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумiєш — Мокiй випаде з нашоï родини. Ти мусиш його привернути до нас, iнакше, Улько, ти бiльш не побачиш нi Мокiя, нi нашоï кватирi! У л я — Я не зможу, Ринусю! Вiн же украïнець... Р и н а — Улько! Ти мусишi.. У л я — Не можу! Я... я сама вже украïнка... У Р и н и трохи не вискочили очi. 2 Як не вскочать Т ь о т я М о т я й М а з а й л и х а. Очi рогом: — Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви! Р и н а — Яка ти украïнка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тiльки покiйна твоя баба по-малоросiйському говорила. У л я — Мама ще й тепер по-украïнському як коли закидають. Крiм того, у мене очi украïнськi, ноги украïнськi, все, все. Т ь о т я Мотя й М а з а й л и х а — Ноги? — Но-ги? Р и н а — До чого ж тут ноги, iдiйотко? У л я — А до того, що в антропологiï про це пишеться, що украïнцi здебiльшого довгоногi, i що нема гiрш, як коротконогi жiнки, — в антропологiï сказано, от... (Взявшись рукою за талiю, гордо витягла ногу. Р и н а i Т ь о т я бликнули на своï). Р и н а — Це вiн тобi памороки ногами та антропологiями забив... Та вiн же божевiльний, ти розумiєш!.. Вiн просто захворiв на всякi оцi украïнськi фантазiï, а ти й вуха розвiсила, iдiйотко! Т ь о т я — Бачите, бачите, вiн не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарештi. Вiн у вас шукає тiльки щось украïнське, вiн тiльки украïнського хоче... М а з а й л и х а — Ви йому потрiбна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тiльки на те, щоб робити на вас украïнi-за-а-цiю... Т ь о т я Мотя — Боже!.. По-моєму, прiлiчнєє бить iзнасiлованной, нєжелi украïнiзiрованной. (Одiйшла). Р и н а — Улько! Зараз ти викликаєш Мокiя i кажеш йому отут: або ти Мазєнiн, або я у тiтки в Одесi... Отут казатимеш, в оцiй кiмнатi, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тiльки так! Або — або... Все! Т ь о т я — Або — або! М а з а й л и х а — Або — або! Пiшли. Т ь о т я, побачивши, що У л я увiйшла до Мокiя в кiмнату, вернулась. Пiдбiгла до люстра, виглянулася, тодi пiднялася i почала крадькома вимiрювати своï ноги (чверткою на пальцях). Р и н а вигулькнула з дверей: — Тьотю! Т ь о т я зашарiлася: — Я зараз. Це у мене пiдв'язка спала... Пiшла до Рини. Причинила дверi. З Увiйшли М о к i й i У л я. Мокiй узяв Улю за руку: — Дуже радий, Улю, що навiдали мене у моïй Холодногорськiй пущi. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав... I знаєте... Якось попалась пiд руку збiрка поезiй. Набрiв, мiж iншим, на прекрасний примiтив. Ось: Ти, мiсяцю, який же ти ясний, як засвiтиш — на весь свiт прекрасний. Ой, спусти вниз роги, засвiти по дiбровi, — покажи всi в степу до милоï дороги. Правда, чудесно звучить, Улю? У л я — Я ïду жити до тiтки... В Одесу, Моко. М о к i й приголомшений: — Як це... до тiтки в Одесу?! У л я — Так... в Одесу, до тiтки... жити... М о к i й глухо: — Серйозно? У л я — Серйозно... Заставляють... М о к i й —Хто? У л я — Рiзнi тьо... обставини, нєпрєодолiмиє препятствiя... М о к i й — По-украïнському — непоборнi перешкоди кажуть. У л я з натиском: — Так... з одного боку, непоборнi, з другого — нєпрєодолiмиє перешкоди. М о к i й — Як же це так!.. Раптом до тiтки жити, та ще й в Одесу... (По паузi). Сиди один в холоднiй хатi, нема з ким тихо розмовляти, анiкогiсiнько нема. З-за дверей почулось понукальне шипiння: ну-с-с... нуш-ш... У л я щиро з болем: — Моко!.. А ви б могли зробити... шось, щоб я зосталася? М о к i й — Щось? Що саме, Улю?... Що?.. У л я — Що?.. Прощайте!.. З-за дверей проповзло шипiння. М о к i й глухо: — Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцiлувати? У л я — Аж тепер!.. Ах ви ж... (Крiзь сльози). Як по-украïнському — разiня, нєдогадлiвий... М о к i й — Ну, недомека... У л я — Поцiлуйте ж, недомеко милий... М о к i й незграбно, але палко й мiцно поцiлував Улю. Тодi зворушено: — Скажiть, Улю... Що менi треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все! У л я — Що?.. (Нависла мертва тиша. У лi прорiзалась коло губ перша зморшка гостроï печалi). Нi! Прощайте!.. Похилившись, рвучко пiшла. Услiд ïй гадючками поповзло шипiння, свистiння. Мокiй, щоб не заплакати, побiг до себе в кiмнату. 4 Ускочили прожогом Т ь о т я, Р и н а i М а з а й л и х а. Т ь о т я до Рини: — Бiжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити... Р и н а була кинулась, але вернулась: — Скажiть краще ви, тьотю... I Т ь о т я кинулась була, але теж стала, махнула рукою: — Маланхольная iдiйотка!.. А який момент був, Рино! Який момент! Такого моменту вже не буде. М а з а й л и х а заплакала. 5 Ускочив напiводягнений М а з а й л о з газетою в руках: — Серце!.. Води!.. Є публiкацiя!.. Ось!.. Всi разом — Де? — Невже, папо? — Господи! М а з а й л о — Ось!.. (Iстерично). Обережно, не порвiть! Ось... Ось... Харкiвський окрзагс на пiдставi арт. 142—144 Кодексу... Не можу, ви розумiєте... В очах райдуги, метелики, луки... Пахнєт сеном над лукамi!,. Т ь о т я взяла у Мазайла газету: — Дайте я прочитаю... М а з а й л о — Обережнiше, не помнiть! Не помнiть! Т ь о т я урочисто: — Харкiвський окрзагс на пiдставi арт. 142—144 Кодексу законiв про родинну опiку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло мiняє своє прiзвище Мазайло на Мазєнiн. (До Рини}. А що, не казала я, що прiзвище сьогоднi буде опублiковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля... Р и н а — Тьотю, яка ж радiсть!.. Баби з к-рап-лями рядами... М а з а й л и х а — Ходят, сєно шевєля... (Засмiялась, заплакала). 6 Увiйшов дядько Т а р а с: — Цiкаве що в газетi, чи як? (На нього нiхто не звернув уваги). Мазайло до тьотi: — I з'явiть ви собi, як я зразу одшукав... Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, i знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нiчого подiбного! Серце — це орган, що перш за все передчуває i вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публiкацiя! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останнiй сторiнцi знизу!.. (Стиснув ще мiцнiш). Спасибi! Спасибi за вiщування! Спасибi!.. Там сухоє убiрають мужичкi є-во кру-ком... Д я д ь к о Т а р а с — Гм... Невже таки опублiковано! Га? Знов нiхто на дядька уваги. М а з а й л и х а — Така радiсть, що я вже не знаю, що нам далi й робити!.. На воз вiламi кiдають... Р и н а —Що?.. На пiдставi публiкацiï голосно сказати: однинi а Р и н а Мазєнiна! М а з а й л и х а — Лина Мазєнiна! Мазайло — Мина Мазенiн!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом... Д я д ь к о Т а р а с — Га, питаюся? Т ь о т я Мотя — А тепер слухайте, милiï моï люди. Є пропозицiï] газету завести у рямцi... Р и н а — Пiд скло, тьотю! У нас залишились рями i скло вiд царського портрета на горищi... Ура-а! Т ь о т я Мотя узяла газету: — В рямцi! Всiм нам прибратися i врочисто поздоровити хрещеника, пообiдати... (Пiшла i, проходячи повз дядька Т а р а са, весело, жартiвливо показала на нього). Ну!.. В ажiданьï конь убогiй точно вкопаний стоïть... Ха-ха-ха. (Вийшла). М а з а й л о — Ушi врозь, ду-кою но-кi... Лино! А вийми менi й подай сюди до люстра дореволюцiйний парадний мiй сюртук. Став перед люстром. Р и н а i М а з а й л и х а побiгли. Д я д ь к о Т а р а с — Га? Думалось — Мазайловський, мiрялось — Мазайлович, мрiялось — Мазайленко з коренямаз вийде, а вийшов Мазєнiн. П'ять на п'ять було! Ой дурень я, дурень!.. (Пiшов, ухопившись за голову). 7 Убiгла М а з а й л и х а з сюртуком: — На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщiй одягався, бо й нам треба до люстра... Крiм того, може, знайомi, сусiди, дiзнавшись про публiкацiю, прийдуть... Мерщiй же, Минусю, мерщiй! Щоб не вийшло: i как будто стоя спiт... Поцiлувавши чоловiка, побiгла. М а з а й л о сам: — Однинi я — Мина Мазєнiн. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнiн, Мино Маркевичу! (Привiтався на другий голос). А-а, добродiй Мазєнiн? Моє вам!.. (Ще привiтався на третiй голос). Товаришу Мазєнiн! Здрастуйте!.. (Iще привiтався). Здоров був, Мазєнiн! Зайдiмо?.. Гм. (Помрiяв трошки). Ви не знайомi? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнiн. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнiн?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнiн!.. (Офiцiйним голосом). Ваше посвiдчення, громадянинеï (Тодi немов подав комусь посвiдчення). Будь ласка! Мазєнiн! (Тодi з офiцiйного на м'якший). Вибачте, ось у цi дверi, товаришу Мазєнiн... (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнiн... 8 Убiгла М а з а й л и х а: — Р и н а вже дiстала з горища раму... Ти скоро?.. Та навiщо ти скидаєш штани?.. Замрiяний, М а з а й л о машинально застебнув штани i знов до когось: — Вдома?.. Скажiть, що прийшов Мазєнiн з дружиною. Здрастуйте!.. (Пiдвiв до когось жiнку). А це моя дружина. М а з а й л и х а —Ах, Мазєнiна... А тепер, Минасю, я... Це мiй чоло... М а з а й л о перехопив: — Нi, не так... (Немов подзвонив i тодi до покоïвки). Тут живуть Мазєнiни?.. Будь ласка... М а з а й л и х а — А ще краще так... (Немов вiтаючись i цiлуючись з кимось). Прошу ласкаво, заходьте... Це мiй чоло... М а з а й л о вклонився: — Мазєнiн! Нi, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Маркевича Мазєнiна!.. М а з а й л и х а — За мадам Мазєнiну! За Килину Трохимiвну Мазєнiну!.. (Випила). 9 Тим часом через кiмнату пройшов, нiкого не бачачи, не помiчаючи, дядько Т а р а с: — Дурень же я, дуреньï М а з а й л о, теж нiчого не помiчаючи, немов випивши: — Вип'ємо, Мазєнiн, га? М а з а й л и х а. кокетуючи, пальчиком: — Мадам Мазєнiна!.. Випийте... 10 Вскочила Р и н а : — Т ь о т я вже заводить газету пiд скло. Ви ско... Та навiщо ти, папо, скидаєш спiдню сорочку? Мамо! А ти здурiла! Теж розстебнулася... М а з а й л о замрiяно: — Слово має Мина Маркевич Мазєнiн. М а з а й л и х а замрiяно: — Вам скiльки аршин, мадам Мазєнiна? М а з а й л о — Браво! Хай живе Мазєнiн!.. М а з а й л и х а — Цi квiти i конфекти однесiть, будь ласка... Р и н а замрiяно: — Ринi Мазєнiнiй... М а з а й л о — Чули? Помер Мазєнiн, Мина Маркевич... М а з а й л й х а — Засмученi тяжко, про це жалiбно оповiщають всiх родичiв i друзiв дружина... — I дочка Мазєнiни... (Замислилась). 11 Через кiмнату перейшов, нiкого не бачачи i нiчого не помiчаючи, дядько Т а р а с: — Ой-ой-йой же дурень! М а з а й л о — На цвинтарi пам'ятник золотими буквами:Тут спочиває прах Мини Маркевича. М а з а й л и х а — Мазєнiна. М а з а й л о — Або просто: тут Мазєнiн... Р и н а — I наша вулиця — вулиця Мазєнiних. Обнялися втрьох i од щастя заплакали. 12 Увiйшла Т ь о т я М о т я: — Я вже все зробила: газета в рямцях, пiд склом!.. Ви ско... Та що з вами, милiï ви моï люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?.. М а з а й л о — Це ми з радостi... Ну, якось не вiриться, чи давно було: Квач, Мазайло, М а з а й л и х а, Мазайлята, Мазайлiвна... I от ми — Мазєнiни, i от я нарештi — Мазєнiн! Т ь о т я й собi слiзку вронила: — Треба буде й собi трошки одмiнити прiзвище. Розторгуєва — це прекрасне прiзвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсiм iнша рiч... Увiйшов дядько Т а р а с: — Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися Т ь о т я, Мазайло, М а з а й л и х а, Р и н а ). Так... Як був собi до революцiï у нас пiдрядчик один земський та будував вiн земству школи, лiкарнi, дороги. Ну, а собi за це — будинки. Хоч i крав, дак мiцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопiв будують. Та не про це я хотiв сказати. Як прийшла революцiя, то нацiоналiзували його будинки. То вiн, через п'ять рокiв iз тюрми вийшовши, пiшов просто до виконкому. Прийшов, дверi прочинив та й пита: я ще вам не потрiбний? Нi, кажуть... Ну, то я послi прийду... Так оце i я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрiбний? Т ь о т я Мотя — Нi!.. (До Мазайлiв). Ходiмо, я ж покажу газету, моï милi. Ви не впiзнаєте ïï!.. Дядько Т а р а с услiд: — Ну, то я послi прийду. Т ь о т я Мотя — Ба нi!.. Ви нам потрiбний! Будь ласка, одчинiть дверi, як хто прийде до нас поздоровити Мину Маркевича... Будь ласка! (Пiшли). Дядько Т а р а с од образи не зна, що робити. Постукав до Мокiя: — Тобi я ще не потрiбний? 13 Виглянув М о к i й: — Як комсомольцю кадило, так ви менi потрiбнi. Тодi дядько Т а р а с у люстро: — А собi ти ще потрiбний? (Подивився i почав сам себе в люстро лаяти). П'ять на п'ять, га! Нi, таки ти дурень, Т а р а се! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дуре-пенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас! Задзвонив у сiнях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити дверi. Тодi: — Гараздi Я одчиню, будь ласка, але ж i зачиню за вами, i в першу чергу за тобою, радянський украïнцю. Ох i зачиню ж!.. Пiшов, одчинив i ще в сiнях: Ага-а! 14 Увiйшла Б а р о н о в а — К о з и н о з букетом квiток. Побачивши, що в кiмнатi нiкого нема, занервувалася. Д я д ь к о Т а р а с — Так. Виходить, це я вам одчинив дверi? Б а р о н о в а — К о з и н о — Так... Дядько Т а р а с з прихованою погрозою в голосi: — Гм... Пiдождiть. Б а р о н о в а — К о з и н о — Вибачте, тобто — мерсi... Скажiть, будь ласка, чи вдома Мазєнiни? Д я д ь к о Т а р а с — Гм... Зайломази, ви хотiли спитати. У Бароновоï -Козина закалатало серце. Пальцями до вух: — Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднiшнiй газетi є публiкацiя... Д я д ь к о Т а р а с — А в завтрашнiй буде моє спростовання: тiльки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так; раз, два, три — i вже Мазєнiни, гаï Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га? Знаєте, що тодi потрiбно було, щоб змiнити прiзвище, — цiлi роки i найвищий царський дозвiл, га? Знаєте, наприклад, як мiняв у нас, i це, мiж iншим, iсторичний факт, своє прiзвище секретар одноï земськоï повiтовоï управи, Каленик Митрофанович Гiмненко? Б а р о н о в а — К о з и н о, ойкнувши, сiла. Це ж не те, що, припустiмо, Непийпиво або Тягнирядно якесь, а справдi трагiчне прiзвище. Знаєте, що за великi грошi виправив вiн його на Говненка, Б а р о н о в а — К о з и н о тихо знепритомнiла. а далi, ну нiяк не можна. Та знаєте, що тiльки по трьох роках клопотання, тiльки сам цар Олександр Третiй соïзволив змiнити Говненка на Вороненка, га?! (Помiтив, що Б а р о н о в а — К о з и н о знепритомнiла). Ага-а!.. Це тiльки од такого, вибачте, маловажного iсторичного факту обморок узяв, а якби я навiв вам сотнi, тисячi зовсiм не таких, а справдi трагiчних iсторичних подiй i фактiв. Га? Га, питаюся! (Ло паузi). Що ж тепер менi ще зробити? (Побачив на люстрi газету). Хiба газету почитати! Ну й що ж! (Сiв читати). З горя козакВiстi читає, бо своïх немає. (Прочитав дещо, заплющив очi). Отак тiльки ïх i можна читати: як читаєш — закуняєш, прокуняєш — знов читаєш, свого вiку козацького доживаєш... (Подивився ще в газету i раптом). Ха-ха-ха! Iона, ще й Вочревiсущий! Люблю зладєя! Б а р о н о в а — К о з и н о очулася: — Ви ще й смiєтесь! Ви ще й глузуєте! Д я д ь к о Т а р а с — Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсiм не смiшно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до пiдпису, не можна вдержатись. Ха-ха-ха! Iона, ще й Вочревiсущий. Б а р о н о в а — К о з и н о встала: — Будь ласка, але од цього прiзвища я вже не впаду. Це прiзвище, навпаки, очуло мене i на ноги пiдвело... Пiдiйшла до другоï кiмнати, та в цей момент... Широко, навстiж розчинилися дверi — од старих Ма-зайлiв i од Мокiя. Разом увiйшли: М а з а й л о в чорному сюртуцi, Т ь о т я Мотя з газетним аркушем, заведеним у рямцi пiд скло, М а з а й л и х а, Р и н а з букетом з одного, самотнiй М о к i й — з другого боку. Заграла музика, i почався балет. Б а р о н о в а — К о з и н о поздоровила Мазайла, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тодi до Мазайла: — А не забули ще... Пахнєт сеном над... М а з а й л о — Пахнєт сеном над лу-ка-мi... Б а р о н о в а — К о з и н о — Браво! Браво! Браво! Прекрасно! М а з а й л о — Гех! Пєсньой душу вєсєля... Б а р о н о в а — К о з и н о, М а з а й л о, Т ь о т я, Р и н а , М а з а й л и х а разом: — Баби с к-рап-лямi рядамi Ходят, сєно шевєля. Дядько Т а р а с демонстративно: — Вийшли в поле косарi, Косить ранком на зорi, Гей нуте, косарi, Бо не рано почали. М о к i й самiтно: — Пiд горою над криницею Горювали брат з сестрицею... Т ь о т я М о т я прибила на стiну газету в рямцях. Тодi: — Хай живе Мина Маркевич Мазєнiнi Ура-а! Д я д ь к о Т а р а с — Хай живе Мазайловський! (Нишком). Гетьман Виговський! М о к i й — Мазайло-Квач! Т ь о т я, М а з а й л о. М а з а й л и х а, Б а р о н о в а — К о з и н о. Р и н а оточили Мокiя: — Мазєнiн! Мазєнiн! М о к i й — Мазайло-Квач! Т ь о т я та iншi: — Мазєнiн! М о к i й — Мазайло-КвачI Т ь о т я, за нею iншi закрутилися метелицею, приспiвуючи: — Там сухоє убiрають i т. д. — Хоч не рано почали, Так багато утяли i т. д. Т ь о т я Мотя — Хай живе Мазєнiн! Мазєнiн! Д я д ь к о Т а р а с — Хай живе Мазайлович! (Нишком:Гетьман Самойловичi) М о к i й — Мазайло-КвачI Т ь о т я Мотя та iншi трохи не збили з нiг Мокiя: — В ажiданьï коиь убогiй i т. д. — Хай живе Мазєнiн! — Мазєнiн! Ха-ха-ха! Мазєнiн! Д я д ь к о Т а р а с — Мазайленко. (Нишком:Гетьман Дорошенко!) М о к i й у колi, заткнувши вуха. Знесилено: — Мазайло-Квач! Мазайло-Квач! Т ь о т я Мотя та iншi заскакали: — Только Жучка удалая В рихлом сєнє, как в волнах, То взлєтая, то ниряя, Скачет, лая, впопихах, (У Мазайла: упопихах). Закрутились кругом Мокiя, переможно вигукуючи: — Хай живе Мазєнiн! — Мазєнiн! 16 Раптом увiйшли: Тертика, з м'ячем i з газетоюКомсомолець Украïни, Губа i в перспективi за ними У л я. М о к i й до них: — Поможiть хоч ви! Сам уже не можу, хiба ж не бачите... Т е р т и к а м'ячем бац у пiдлогу: — А скажiть, що за шум сочинився? Г у б а — З якого приводу? Чого? Т ь о т я Мотя показала на газету в рямцях: — Будь ласка, будь ласка, молодiï моï люди, прочитайте! Губа пiдiйшов до газети: — А що тут таке? М а з а й л о — Серце ще зранку... Та краще прочитайте самi! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчинiть там вiкна, д дверi, щоб усiм було чути! Всiм, всiм, всiм, всiм! Губа, придивляючись, почав читати: — Украïнiзацiя. Т ь о т я Мотя — Не те читаєте, мiй милий, i не там!... М а з а й л о — Не те i не там!.. Дивiться знизу. Т е р т и к а з м'ячем: — Читай, Ваню, згори, коли на те пiшло! Губа швидко: —Адмiнiстрацiя марiупольського заводу не пустила на завод комiсiï в справi украïнiзацiï... Т ь о т я й М а з а й л о — Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивiться в об'явах! Г у б а —За останнiй час набагато збiльшився попит на украïнську книжку помiж робiтництвом на харкiвських заводах... За систематичний зловмисний опiр украïнiзацiï... Т ь о т я — Ах, Боже мiй! Та що ви там вичитуєте про якусь там украïнiзацiю... Ви знизу прочитайте! Оповiстки! М а з а й л о — Он там читайте! Бачите? Я навiть звiдси бачу: Харкiвський окрзаго на пiдставi арт. 142—144 Кодексу... Г у б а — Стривайте! Стривайте! Та невже?... (Перечитав якiсь рядки в газетi). М а з а й л о — А ви думали! Серце ж, кажу... Г у б а —За постановою комiсiï в справах украïнiзацiï, що перевiрила апарат Донвугiлля, звiльнено з посади за систематичний i зловмисний опiр украïнiзацiï службовця М. М. Мазайла-Мазенiна... Ойкнули. Т ь о т я Мотя розгубилася. До Мазайла: — Що ж це таке?.. Як це?.. Р и н а до батька: — Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш? Т ь о т я i Р и н а з одного i другого боку: — Мино Маркевичу! — Папо! Дядько Т а р а с, пiдiйшовши, вдивився в Мазайла: — Вiн уже нi гу, нi му!.. Нi ге, нi ме — занiмiв! М а з а й л и х а — Голкою, Мино! Язика поколи голкою!.. Т е р т и к а до Мокiя: — А ми прийшли врятувати тебе од мiщанськоï стихiï... Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну? У л я — Це я... Побачила — нашi комсомольцi йдуть... Так Я покликала на помiч... Я вже до тiтки нiколи не поïду. Т е р т и к а — Ну! М о к i й до Улi: — Ну, Улю!.. (До комсомольцiв). Присяги не кажемо тепер... Г у б а — Знаю. Це з вiрша Яновського: Десять лiт будуєм владу Рад. Маяком стоïть УСРР. Нацiя не пiде вже назад! Т е р т и к а — Навпаки, скоро скажемо всiм Мазенiним: гол! Ударив м'яча. Губа пiдбив. Мокiй i собi. Уля собi. Завiса
Мина Мазайло