МАКЛЕНА ГРАСА



Категории Микола Кулiш ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ДIЯ ПЕРША I 1 Вдосвiта А н е л я будила матiр — неголосно, схвильовано: - Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж! М а т и. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У тата знову ядуха? А н е л я. Нi-нi! Тато спить. Це менi треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом... До десятоï години треба... Ой мамцю! Яке це для мене несподiване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко? Це просто якийсь небесний сюрприз! М а т и. Ти ще не лягала спати? А н е л я. Мамусю, не можу! Пан Владек освiдчився менi в коханнi. Вiддає руку й серце. М а т и. Пан Владек? А н е л я. Пан Владек! М а т и. Зарембський? Наш хазяïн? А н е л я. Я й сама зразу не повiрила, поки вiн не став навколiшки... ось так... (Стала на колiна, цiлує матерi руку). Анелю, — говорить, — Анелю!.. Будь менi за дружину... М а т и (сама до себе). Матiнко Божа! Це менi, либонь, сниться, а я, дурна, i насправдi... Адже це сон... Авжеж, сон!.. (Лягає). Матiнко Божа, — сон!.. А н е л я (цiлує матiр). Мамо!.. М а т и. Со-он!.. А н е л я. Мамо, це такий сон, що я вже не засну i тобi не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський — мiй чоловiк! Чому ж ти не рада, мамуню? М а т и. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Недавно приïхав iз Варшави, де, либонь, найвродливiшi панянки до нього горнулися. А н е л я. Але я йому бiльше за всiх сподобалась. Вiн каже, що саме про таку, як я, матусенько, вiн мрiяв, про таку нiжну й чисту, як весняна берiзка, каже, в костельнiй оградi. Варшавськi панянки, — каже, виросли пiд сяйвом електрики, ви ж, — каже, — панно Анелю, пiд нашим чудовим польським сонцем!.. М а т и. Так i сказав? А н е л я. Точнiсiнько. М а т и. Але стривай. Вiн приïхав ненадовго, лише втихомирити на фабрицi страйк... А н е л я. А тепер житиме тут, при фабрицi. Буде сам господарювати. Без нього тут справи поганi — страйки i всяке таке iнше. Йому, бiдолашному, потрiбнi грошi. А коли б ти знала, який вiн освiчений, розумний! Який патрiот! Скажи, невже тато може не погодитися на мiй шлюб iз ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже зараз тато лише маклер Владека, а тодi вiн буде тестем, он на тому балконi каву питиме. I ти, мамунечко, теж прийдеш в гостi до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене... М а т и. Стривай, Анелько, стривай... (Iде до вiкна, вiдчиняє, щипає себе). А таки й справдi не сон... Та я не певна, чи зрадiє тато. В нього до Зарембського нiколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вмiє господарювати. Коли б менi, — казав, — дiсталась така фабрика, такi будинки, я б уже давно був мiльйонером. Щоправда, тепер вже не лає. Навiть навпаки — неначе радiє тому, що ранiше лаяв. Та хiба тата збагнеш? Але я побалакаю! Та й треба ж, нарештi!.. Ти справдi панянка на порi... (Поцiлувала Анелю). Побалакаю... Може, навiть завтра... Завтра свято... А н е л я. Мамо! Треба сьогоднi! М а т и. Сьогоднi — не знаю... Ти ж сама бачиш, в якому вiн клопотi. Допiзна щось обмiрковує i пiдраховує. Навiть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися? Десь кашляють. Тсс... Здається, вже встав... Нi, не можна сьогоднi. А н е л я. Тiльки сьогоднi, мамунечко люба! Я дала слово пановi Владеку, що поговорю про його сватання сьогоднi ж. О десятiй годинi вiн чекатиме нашоï... татовоï вiдповiдi... Мамусю! Я помру, якщо ти сьогоднi не поговориш... М а т и. Ой Матiнко Божа! Все тепер на свiтi таке раптове, таке несподiване. Все мовби з-за рогу. (Зачиняє вiкно). I радiсть. Трах!.. Не знаю, радiти чи плакати. Матiнко Божа!.. 2 З пiдвалу вилiзла М а к л е н а. Крикнула вниз, у вiконце: — Христинко, вставай! Поки рано — на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти — трiсочки, я — кiстки або картоплю, зваримо. Адже сьогоднi батьковi на фабрику. Сьогоднi вона, може, працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок сьогоднi! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-вiку не було, далебi. Онде й Кунд уже встав. Грiється. (Свиснула собацi, що сидить на прив'язi бiля будки кiнець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей десь у небi). А он гуси летять. Та якi! Точнiсiнько як у казцi. Пам'ятаєш — мама нам розказувала! (Наспiвує мотив iз казки про Iвасика-Телесика.) Гуси, гуси, гусенята! Вiзьмiть мене на крилята Та понесiть... (До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди, питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схiд, далеко). Та понесiть туди, туди, Туди, куди я думаю... (До Христинки вниз). Ой Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й справдi ïï несуть гуси). Проща-ай! (По паузi). Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то iншi розберуть геть-чисто все i ми знову будем не ïвши. Вставай! (Збирається йти). По дорозi я тобi розкажу щось цiкаве-прецiкаве. Про що агiтатор учора на таємних зборах розповiдав, товариш Окрай. А я пiдслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко! Про це я тобi розкажу дорогою. Вставай! 3 А н е л и н б а т ь к о з Ґанку: - Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти менi заважаєш. Я вже двiчi казав твоєму батьковi, щоб ви пiд Ґанком взагалi не розмовляли. Менi тепер потрiбне чисте й тихе повiтря. А ви надто галасливi. Особливо ти. М а к л е н а. Прошу в пана пробачення. Але менi дуже потрiбно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму ïï тихо, щоб вам не заважати. Можна? (Пауза. Бачачи, що вiн зневажливо мовчить, вона — пошепки). Христинко, чуєш? Зараз менi вставай! Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить — сидить над нами, на Ґанку. I ми заважаємо йому сидiти, розумiєш? З б р о ж е к. Не сидiти, а думати, мiркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш менi робити те, чого сама нiколи не робиш. Бо ти не вмiєш думати з батька-матерi, з дiда-прадiда. Ось i нинi: навiщо тобi чiпати, не подумавши, гусей? Твоï вони, чи що? М а к л е н а. А я думала, що вони й не вашi. Летять собi, подумала, гуси. Як у казцi. З б р о ж е к. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлi чи бусли? Тi, що, хоча й приносять батькам малят, але нiколи — чуєш, нiколи — не беруть на крила великих i дорослих, навiть таких легких на вiру, як ти... М а к л е н а (наïжилася). Знаю. I малят вони зовсiм не приносять... (Пошепки). Навiть таких важких, як ви. Та хiба це цiкаво? Мама Христинку народила i вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетiти, хiба ж полетиш, коли ïй ще й семи немає? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобi! З б р о ж е к. Знову ти не думаєш. Навiщо, наприклад, ти ïï будиш? Поратися? Але ж у вас анiчогiсiнько нема. Працювати? Ви вже мiсяць безробiтнi. Чи, може, ïсти? Тодi так i скажи: вставай ïсти! Вона вмить схопиться. М а к л е н а (раптом нервово, з хворобливою злiстю). Вставай, кажу! Вставай, а то дам! Ïй же богу, поб'ю! Поб'ю, поб'ю! З б р о ж е к. Ну от... Вона тому й не встає. Хiба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це вже занадто навiть для вас, жебракiв. Це — як дорiкав менi за комiрне твiй батько. Знущання, здирство, еге ж! (До Стефана Граси, який, насилу переставляючи набряклi ноги, вийшов з пiдвалу). Це вже, як ти говорив менi, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому й сьогоднi перший кажу: добридень! Га? 4 Г р а с а (глухо). Добридень! З б р о ж е к. Я дочку уму-розуму вчу. Будити, кажу, коли нiчого ïсти й робити, будити таку маленьку дiвчинку, щоб побити ïï, — хiба ж це не тиранство, кажу? Г р а с а (до Маклени). Навiщо ти ïï будиш? М а к л е н а. Вона сама просила... Г р а с а. Навiщо? М а к л е н а. Але ж вам сьогоднi, може, на фабрику, от я вчора й подумала... Ми з нею разом надумали раненько на кана... на базар... Г р а с а (перебив). Iди додому! М а к л е н а. ...Поки iншi не розхапали... Г р а с а. Я маю поговорити з паном Зброжеком. Iди! (Почекавши, доки Маклена пiшла в пiдвал. До Зброжека). Вам хочеться ще раз нагадати про комiрне, то краще нагадайте менi. Це буде розумнiше. З б р о ж е к. Розумнiше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до полiцiï, а то й в дефензиву. А я й справдi такий дурень, що не тiльки не звертаюсь, а навпаки: коли менi заважають уже думати про власнi iнтереси на моєму ж Ґаночку, я ще говорю з нього. Та як говорю! Неначе це не мiй Ґанок, а сеймова трибуна, i я тут не господар, а щонайлiвiший соцiалiстичний депутат, перепрошую на словi... Г р а с а. Та пан тут i не господар, а тiльки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комiтет додав iще одну вимогу, якоï ми будемо домагатися, хоч би ще мiсяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з цього пiдвалу, — i доможемося! З б р о ж е к. Яка ж вимога? Г р а с а. Щоб зовсiм не було квартирних орендарiв i маклерiв. Геть ïх! Так уже сказали пепеесiвцi. I ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як i я. З б р о ж е к. Я вже вище на цiлий поверх. Г р а с а. Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, нiж нашi права. Так говорили пепеесiвцi. З б р о ж е к. Моя програма досi була така: всi ми не власники, а лише орендарi свого життя. Та коли, ти кажеш, ви почали вже домагатися лiквiдацiï орендарства i таке iнше, то доведеться, хай милує мене Бог, стати власником свого життя. Але куди ви штовхаєте свiт, товаришi? Куди? Вам здається — в свiй бiк, а виходить навпаки. Ось я був звичайнiсiньким орендарем цього будинку, маклером, а стану тут господарем. А пепеесiвцям скажiть, Стефане, що по золотiй драбинi можна перелiзти через будь-якi високi права. Г р а с а. Тодi я скажу, що нам комунiсти кажуть: навiть золота драбина стоïть на наших пiдвалах. Пiдкопаємо! Перекинемо! Не станете! З б р о ж е к. Це так говорив Окрай. Кривенький. Уже не говоритиме. Ого! Сьогоднi ж стану. Не вiриш? Так ось же, не встигнеш дiйти ти i страйкарi сьогоднi до фабрики Зарембського, як ви почуєте: вашi вимоги не тiльки не задоволенi, але всiх вас звiльнено. Фабрику Зарембського й ось оцей будинок його продають з молотка! Еге ж. Криза трясе Польщу, як чорт суху осику. Криза потрясає свiт. У всiх голова йде обертом, навiть у лiкарiв. А коли у всiх голови йдуть обертом, i навiть у лiкарiв, то в маклерiв вони менше паморочаться, i тодi маклери пишуть рецепти навiть для врятування свiту. Еге ж! Але ближче, ближче до нас. Фабрика сьогоднi продається. Немає покупця. А коли нема покупця, тодi ïï купує маклер. Перед цим вiн тiльки розмiрковує, що вигiднiше виробляти на цiй фабрицi: консерви, як ранiше, цигарки чи ручнi гранати. А коли вiн про це думає, треба, щоб той, хто живе пiд Ґанком, не заважав йому думати! Рахувати! Мiркувати! Пiдраховувати! Г р а с а. Пан Зброжек тодi скаже гоп, як вискочить он на той балкон. А доти вiн як був, так i буде тут пiдпанком. I маклером. Думайте, та не заважайте i нам. Не затьмарюйте ви першi неба! Не загорожуйте сонця! А то вдарить буря! (Пiшов). 5 Визирнула ж i н к а З б р о ж е к а: - Ти вже встав, Юзю? З б р о ж е к. Так! Сьогоднi мiй день! Ось вiн уже почався. Ранок — як банк, сонце — як золотий долар. Ще одна, остання година. (Глянув на годинника). Нi! Банк вiдчиняється о десятiй, ще три години, ще три години, лише три години — i я заспiваю, крикну... Що я крикну? Ага! Я буду гучно приказувати: дивен — Бог! Дивен — Бог! Дивен — Бог! Ж i н к а З б р о ж е к а. Дати тобi кави? З б р о ж е к. Дивен — Бог! Дивен — Бог! Дивен Бог! Ж i н к а З б р о ж е к а. Що з тобою? У тебе зараз такi очi... З б р о ж е к. Якi? Ж i н к а З б р о ж е к а. Надто блискучi якiсь... З б р о ж е к. Блискучi? Будуть золотi! Дивен — Бог! Дивен — Бог! Бог — дивен! Дивен — Бог! Та я колись, iще хлопчиком, любив складати з камiнцiв палац з високим балконом. Вiн сто разiв розвалювався, але я його знову будував i, коли доводив до кiнця, починав славити Бога: дивен — Бог, дивен — Бог! Коли ж руйнувався — лаявся: чорт — Бог, чорт — Бог, чорт — Бог!.. Зараз я добудовую одну справу, як палац з балконом. Двадцять три роки вивершую ïï. Це значить — двiстi сiмдесят шiсть мiсяцiв, сто дев'яносто вiсiм тисяч сiмсот двадцять годин. I ось залишилось три. Через три години я зiйду он на той високий балкон! (Показав на балкон Зарембського). Анельку зведу! Як на трон! I фотографа покличу. А сам позаду неï питиму каву, i ти (до жiнки) праворуч од мене. Нi, лiворуч, бо праворуч стане наш майбутнiй зять... Ж i н к а З б р о ж е к а. Юзю! Ти вже, слава Богу, все знаєш. Ах, яка це радiсть! Уяви, я щойно збиралася сказати тобi про це, а ти вже знаєш. Я кажу Анельцi: татовi нiколи, зачекай, а ти вже все знаєш — i про балкон, i про каву, Юзю! Адже це таке щастя, така честь, така висока честь, що в мене зараз голова iде обертом! Подумай тiльки — сидiти на такому високому балконi, на такому шляхетному балконi, а праворуч — пан Зарембський, наш зять, подумай!.. З б р о ж е к. Бачу, що в тебе справдi в головi запаморочилось. Я вiдчиняю дверi на балкон Зарембського аукцiйним молотком, купую за пiвцiни його фабрику i цей будинок, то за це Зарембський, у якого гонору бiльше, нiж у мене в банку грошей, стане зятем, подумай-но, баб'яча голова! Ж i н к а З б р о ж е к а. Та як же ж це? Так вiн освiдчився вже Анельцi в коханнi, вiддає ïй руку й серце... З б р о ж е к. Хто? Ж i н к а З б р о ж е к а. Пан Владек Зарембський. З б р о ж е к. Ти встала чи досi ще спиш? Ж i н к а З б р о ж е к а. Я вже не знаю. Я казала Анельцi, що це сон, а вона божиться, що нi. Навколiшки став, ось так. (Показала). Анелю, — каже, — Анелю, ви, як весняна берiзка в костельнiй оградi... Анеля менi теж про цей балкон i каву... Я й подумала, що ти про це вже знаєш. З б р о ж е к. То це насправдi було? Ж i н к а З б р о ж е к а. Що? З б р о ж е к. Що Зарембський освiдчився Анелi? Ж i н к а З б р о ж е к а. Я не знаю. Анелька божиться, що освiдчився. З б р о ж е к. Коли? Ж i н к а З б р о ж е к а. Сьогоднi вночi. Я сама вiри не йняла, Юзю. Думала, що Анелька ввi снi прийшла i розповiдає це. Але встала, вмилася, Боговi помолилась i ще раз звелiла Анельцi розказати. Освiдчився. Я, — каже, — бачив у Варшавi панянок, але такоï, як ви, Анелю, немає в цiлому свiтi, такоï нiжноï i чистоï, як берiзка в костельнiй оградi. А який вiн шляхетний, Юзю! Який вихований! Спитайте, — каже, — зараз же спитайте, Анелю, у вашого тата, як вiн поставиться до мого сватання, що скаже, яке буде його слово. Просив, щоб ти сьогоднi ж дав вiдповiдь. Дуже просив, щоб сьогоднi. До десятоï години — Анельку просив. Мiж iншим, у Варшаву вже не ïде, житиме тут, тому що справи на фабрицi склалися дуже погано i потрiбно, каже Анельцi, налагодити... З б р о ж е к. На Анельчинi, тобто на моï грошi? Гого! Тепер я зрозумiв усе. Криза закрила йому фабрику, як гробар труну. Консерви гниють, робiтник не пiшов на зменшення зарплати, страйкує, кредитори напосiдають, банкрутство, фабрика продається з торгiв. Зброжек купує — пiшла вчора чутка. Так вiн надумав: одружуся з дочкою Зброжека i на його грошi вiдкуплю в нього ж свою фабрику. Дзуськи! Пан Зброжек думав про цю фабрику трохи довше. Вiн складав своï думки про неï двадцять три роки, по камiнцевi, як палац у дитинствi. Та щоб пан Зарембський зруйнував тепер цей палац за одну мить в такий нахабний спосiб — через любовний перелаз? Го-го-го! У нього ще голова, видно, не закрутилась. То завтра закрутиться i крутитиметься навколо мене, як земля, кажуть, крутиться навколо сонця. Ось тодi, можливо, я й вiзьму його за зятя. Ж i н к а З б р о ж е к а. А може, ти купив би у когось iншого фабрику, Юзю? З б р о ж е к. У дуже розумного чоловiка завжди дурна жiнка — так кажуть. I навпаки. Та не куплю сьогоднi я, то завтра купить хтось iнший i скаже нам — киш iз цього двору. А купити в когось iншого ще бракує грошей, голубко. Треба думати, голубко, а не крутити розумом, як теля хвостом. Дай менi новий пiджак, я зараз пiду в банк, а звiдти на торги. На торги до зятя! Го-го! До зятя! Ж i н к а З б р о ж е к а. Ох, Юзю! Ти жартуєш, а вiн такий шляхетний. Адже вiн справжнiй шляхтич з дуже старовинним гербом, Анеля каже. Що ж тепер йому сказати? Яку дати вiдповiдь? З б р о ж е к. Що? Нiчого! Як? Нiяк! А втiм, стривай. Ти кажеш, вiн сьогоднi просить вiдповiдi? До десятоï години? Тобто до сьогоднiшнiх торгiв? Тодi хай Анелька скаже йому так: до десятоï години i увесь сьогоднiшнiй день татовi нiколи. Та якщо пан Владек справдi — чуєш? — справдi полюбив Анельку, хай приходить через три днi. Ж i н к а З б р о ж е к а. Ти даєш згоду? З б р о ж е к. Без фабрики. (Пiшов). Ж i н к а З б р о ж е к а. Анелю! Де ти? Через три днi! (Вибiгла). II 1 Не минуло й години, як пишно вбрана Анеля вже чекала пана Зарембського кiнець двору в саду. Щохвилини позирала на ручний золотий годинник-браслет. Навiть труснула — чи не зупинився. Бачить — вийшла з кошиком Маклена. А н е л я. Маклено! Маклено! Почекай хвилинку. Ти не знаєш, котра година? Ох, я забула, що у вас немає годинника. Але ти, здається, по сонцю вгадуєш. Скажи, котра тепер година по сонцю? М а к л е н а. А навiщо по сонцю, коли я щойно чула, як на магiстратськiй баштi пробило три чвертi на десяту. А н е л я. Це, певне, хвилин п'ять тому? М а к л е н а. От щойно. А н е л я. Як же ж це я не чула? Хоч i на моєму теж за чверть десята. Якi довгi години сьогоднi! Треба було б навпаки. Зараз осiнь. Восени днi короткi, а ночi довгi. (Радо зiтхнула). Ночi довгi. То восени цiкавiше вийти замiж. Як ти вважаєш? Ти постривай, Маклено! Куди ти? М а к л е н а. Менi нiколи, панно Анелю. А н е л я. Скажiть, будь ласка, ïм нiколи! Та хiба може бути нiколи безробiтним! М а к л е н а. Це вам краще знати. Адже ви все без роботи, завжди без роботи! А н е л я. Вiдтодi, як ти послужила на фабрицi, ти страшенно зiпсувалася, Маклено. Особливо морально — стала неввiчлива, груба, зухвала. Але я не буду тобi зараз дорiкати цим. I за давнi твоï непристойностi — пам'ятаєш? — не буду. Не такий у мене сьогоднi день, i взагалi я сама не така. Зараз у мене так ясно, так ясно на душi, нiби хтось вiнчальнi свiчки позасвiчував, нiби хтось вже вiнчальних пiсень спiва!.. А правда, сьогоднi дiйсно неначе якийсь вiнчальний день? Голубий, чудесний, а ось оцей клен, поглянь, як ксьондз у золотiй ризi... А втiм, навiщо я тобi це кажу? Ти ж, бiдолашна, мабуть, не вiдчуваєш природи i не розумiєш поезiï. Ти ось, певне, i не чуєш, як десь, неначе в повiтрi, хтось грає на пiанiно. Яка чудова музика! М а к л е н а. Це в сорок третьому номерi. Там i вчора о цiй порi грали. Там панночка хоч музики навчається... А н е л я. Правда ж, чути щось весiльне? Весiльний полонез! Тра-та-та-там-там! Ах, Маклено, коли б ти тiльки знала! Я за три днi вийду замiж. I вгадай — за кого? От угадай! Якщо вгадаєш, я подарую тобi... Ну, що тобi подарувати?... Нi, я краще, як тiльки вийду замiж, вiзьму тебе покоïвкою до себе. Покоïвкою! М а к л е н а. Я не пiду. А н е л я. Чому? Ти будеш в чистотi ходити, в теплi жити. У тебе буде окрема кiмната. Я подарую тобi духи. Куплю капелюшок. Ти будеш, як в iлюстрованому родинному журналi на картинцi: Молода панi з покоïвкою. Не добереш одразу, хто з них панi, поки не придивишся. Так вони одягненi. М а к л е н а. А коли б подивилися на роздягнених, то й не розпiзнали б, напевне. Я раз бачила не на картинцi, а в купальнi. Так подумала на покоïвку, що то панi... Та я не пiду! Я думаю зовсiм про iнше... А н е л я. Ти надто вульгарна, Маклено. Але менi шкода тебе. Ростеш ти, як кропива на пустирi. Ти навiть не ходиш на свято Божого тiла. Чому ти не запишешся в сестринство найсолодшого серця Iсусового? Краще вже тобi бути довiчною нареченою. Все одно ти не спiзнаєш справжнього й чистого кохання. Ах, Маклено! Менi дуже шкода тебе. Ти так i проживеш босою. Нiколи в тебе не буде нi будуара, нi спальнi. В таких бiдолашних спальня часто буває, як от у Магди, на вулицi... Маклена рвучко iде. Стривай! Куди ж ти? Яка ти стала нечемна! Не дослухавши, навiть не перепросивши, тiкаєш. Я хочу тебе пожалiти, а ти, як ïжачок. Спитала, куди iдеш, а ти не хочеш менi сказати. М а к л е н а. I не скажу! А н е л я. Не скажеш? Та я й так знаю куди. На канави. Кiстки i всякi покидьки на ïжу збирати. Я ж добре знаю, що позавчора ти зварила юшку з якихось смердючих покидькiв, а вчора побилась на канавах з якимсь жебраком, нiчого не знайшла, i ви сидiли цiлий день не ïвши. Так? Ну скажи ж, що так. Ух, яка ти гордячка! I все ж менi тебе шкода, Маклено. Не вiриш? (Кричить). Мамо! Чуєш, мамо! 2 На Ґанок вийшла жiнка Зброжека. А н е л я. Мамочко, звели Маринi принести зараз сюди все, що залишилося вiд снiданку. В моєму кошику. Ж i н к а З б р о ж е к а. А що ïстиме Жужелька? А н е л я (зморщила брови). Мамо! Ж i н к а З б р о ж е к а. Ах Матiнко Божа! I тут несподiванка. Пiшла на побачення — годує жебрачку. А н е л я (до Маклени). Не подумай, що це об'ïдки, Маклено. Боронь Боже! Я вiдбираю в кошик все найсмачнiше. В той кошик, в якому я носила снiдати в гiмназiю. Це мiй другий снiданок. 3 Служниця винесла кошик. А н е л я. Бач, це той кошик, а в ньому глянь що. Цiла котлетка, бiсквiт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Коли я вийду замiж, — а це буде через три днi, — приходь до мене по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не вiзьмеш? Не хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю вiднести назад. I таки справдi Жужельцi вiддам... Бери! М а к л е н а (взявши кошик, тримає його якусь мить, потiм рвучко йде до собачоï будки i кидає). На, Кунде, а то й справдi вiддадуть Жужельцi! Хоч пан Зброжек i каже, що чим собака голоднiший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та вiн i про робiтникiв це говорить: Чим, — каже, — робiтник голоднiший, тим дешевше i довше вiн працює. Недарма товариш Окрай казав, що пани нас бiльше люблять, коли ми голоднi, хоч самi вони лише тодi добрi, як сплять. За це я ïх i не люблю, навiть коли сплю, i коли б моя сила, я ïм таке зробила б, як там (жест на схiд) зробили. А н е л я. Боже! Вона вже бiльшовичка! М а к л е н а. I вийду замiж за бiльшовика, от! Навiть мрiю. В тюрму пiду. В одиночнiй камерi буду. А до вас не пiду, хоч i в окрему кiмнату. А н е л я. Тодi вiддай назад. М а к л е н а. Ïж, Кунде! Лихо жене нас на вулицю, з голоду i я, може, зроблю собi там спальню, але я нiколи не зроблю, Кунде, iз своєï спальнi вулицю, як це роблять всi чисто панi i, певне, зробить i панна Анеля. А н е л я. Грубiянка! Невдячна тварюка! За що? (Навiть заплакала). Вiддай! М а к л е н а. Ïж, Кунде! А що не з'ïси, менi вiддаси — вiд тебе вiзьму радо! А н е л я. Зараз же вiддай! (Хоче взяти об'ïдки, але собака гарчить). Вiддай! Вiд-да-ай, кажу! 4 П а н З а р е м б с ь к и й з газетою. Зупиняючись, дивиться: - Панно Анелю! Маклена вiдiйшла. А н е л я (отямившись). Ах, даруйте, пане Владек! Я в такiй вульгарнiй сценi. Але уявiть! Вона збирає там, за канавами, рiзну покидь, кiстки й таке iнше i варить юшку. Батько безробiтний. Матерi немає. Менi стало шкода ïï. Я наказала принести ïй усе, що залишилося вiд снiданку: цiлу котлету, бiсквiт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона ïх — собацi. Та ще якоï гидоти наговорила! Жах! З а р е м б с ь к и й. Ви покаранi за недоречну в наш час гуманнiсть. А н е л я. Можливо. Але, сподiваюся, ваше спiвчуття не на боцi тiєï мужички? З а р е м б с ь к и й. Ïï батько, здається, в мене на фабрицi i теж страйкує. Другий мiсяць. Вiн вважає за краще збирати на смiтнику кiстки, нiж заробляти на фабрицi щодня по два золотих, на якi можна купити собi хлiба i зварити собi борщ навiть з м'ясом. Отже, я не можу спiвчувати не тiльки ïм, але навiть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрiбний i шкiдливий гуманiзм. А н е л я. Отже, я покарана з двох бокiв? Подвiйно? З а р е м б с ь к и й. Отже, так. А н е л я (кокетливо). I вам не шкода мене? З а р е м б с ь к и й. Нi. А н е л я. Я серйозно... Нiскiлечки? З а р е м б с ь к и й. Коли ви серйозно, то нi пiвстiлечки. А н е л я. Але, може, все ж у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманностi, то хоч якогось почуття? З а р е м б с ь к и й. Ви питаєте чи просите? А н е л я (серйозно, допитливо, стурбовано). А як ви гадаєте? 5 До них пiдiйшли жебраки. Ж е б р а к и. Дорогi панове!.. - Заради пана Iсуса! - Крихiтку з вашого щасливого столу! З а р е м б с ь к и й (не добереш — до Анелi чи до жебракiв). Ви просите? А н е л я. Я? Ж е б р а к и. Просимо! З а р е м б с ь к и й. Я милостинi нiкому не подаю. Це мiй принцип. Де гарантiя, що просить не мiй ворог? Не даю! Ж е б р а к и. Не позбавляйте нас хоч цiєï роботи! - Подайте заради Матерi Божоï! З а р е м б с ь к и й. Звернiться он до панни Анелi. А н е л я. Пан Владек повинен знати, що таке чемнiсть: навiть жебракам перший мусить вiдповiдати кавалер. З а р е м б с ь к и й (до жебракiв). У мене стоïть фабрика без робiтникiв. Хочете хлiба — пiдiть проженiть страйкарiв, станьте на ïхнє мiсце й працюйте. Польщi потрiбно назбирати власнi капiтали, а не жебрати, треба закласти свiй золотий пiдмурок, а не страйкувати бiля порожнiх кас. Забирайтеся! Жебраки вiдходять. А н е л я. То як же ви думаєте? З а р е м б с ь к и й. Я вже сказав. Милостинi нiкому не даю. А н е л я. Це вiдповiдь на моє запитання? З а р е м б с ь к и й (по паузi). Так. А н е л я (тихо). Пiсля вашого вчорашнього колiнопреклонного освiдчення в коханнi? З а р е м б с ь к и й. Нi! Це пiсля деяких сьогоднiшнiх неприємних для мене новин i оказiй. З'ясувалося, що ваш любий батечко, а мiй пiдручний маклер i орендар був першим i найсерйознiшим претендентом на купiвлю з торгу моєï фабрики i всього мого майна, що це вiн намагався вплутати моє пiдприємство в борги i навiть, як я тепер гадаю, допомагав страйкарям, якщо не повиганяв ïх досi з моïх квартир. А н е л я. Я про це нiчого не знала. Я i мама. Слово честi. Зовсiм нiчого. Але я впевнена, що тепер, дiзнавшися про ваше освiдчення, вiн вже не буде купувати вашоï фабрики. З а р е м б с ь к и й (рух газетою). Дiзнавшися про сьогоднiшнi повiдомлення банку, я теж певен, що не буде купувати. А н е л я. Навпаки, коли вiн сьогоднi довiдався про це, вiн дуже зрадiв. З а р е м б с ь к и й. Банкiвським повiдомленням? А н е л я. Я не знаю, про що ви говорите. Вiн зрадiв, коли я i мама признались йому, що ви освiдчилися менi в коханнi. З а р е м б с ь к и й. Пардон! Ви коли йому про це сказали? А н е л я. Сьогоднi. Вчора я була надто схвильована. Адже ваше вчорашнє освiдчення було для мене таке несподiване, раптове, що я вирiшила вiдкласти розмову з батьками на ранок. Хоч мамi я сказала ще вдосвiта. В думцi я ще раз обiйшла вчорашню алею, щоб... щоб пiдняти кожне ваше впущене слово, можливо, недочуте... мимовiльний рух. Потiм перебирала ïх при зорях, складала зi своïми, i з цього виходили такi чарiвнi, чудовi узори, що зараз я навiть боюсь переглянути ïх... Пiсля ваших сьогоднiшнiх нових слiв — боюсь... З а р е м б с ь к и й. А тим часом ваш тато при тих самих зорях складав золотi узори з прибуткiв вiд моєï фабрики. Я теж боюсь. А втiм, даруйте й скажiть нарештi, що саме сказав вiн, дiзнавшися про моє освiдчення? А н е л я. Вiн сказав, що... буде дуже радий i щасливий... i, якщо пан Владек справдi... покохав Анелю, то, сказав, хай приходить через три днi. З а р е м б с ь к и й. Що ж вiн гадає — пiсля сьогоднiшнього розп'яття на банкiвському хрестi воскреснути через три днi? А н е л я. Я не знаю, про який хрест ви говорите. З а р е м б с ь к и й. Про який? Спитайте в батька. Вiн уже знає. I перекажiть, будь ласка, йому... 6 Пiдiйшов ще жебрак, зовнi iнтелiгент, з якоюсь саморобною дудкою. Повернулася Маклена з порожнiм кошиком. Ж е б р а к. Панове! Як бачите, я жебрак. Я знаю, яке неприємне почуття охоплює кожного з нас, коли до нас пiдходить жебрак. Тим паче зараз, коли жебракування стало мало не головною професiєю в Польщi... З а р е м б с ь к и й. Ви часом не з украïнських народних демократiв? Ж е б р а к. Нi. Я поляк. Я пишаюся цим. Либонь, я перший придумав з жебрацтва зробити певний жанр мистецтва. З а р е м б с ь к и й. А не навпаки? Ж е б р а к. Будь ласка, переконайтесь. Ось цю дудку я зробив з польськоï калини i граю по мiстах у кожному дворi. Пiд акомпанемент пiанiно. I виходить, що я граю, а менi акомпанує мало не вся Польща. Це вже я, гадаю, мистецтво. Ось, наприклад, зараз у сусiдньому дворi хтось грає на пiанiно знаменитi Deux polonaises божественного Шопена. Чуєте? Бурхливий вступ: тру-ру-ру-рум! У старiй Польщi шумить кривавий банкет. Кров, звичайно, — як вино, а вино — як кров. Очi чарiвних дам, — як ранкове свiтання, а ранкове свiтання — як дамськi очi. Сталевими полисками виблискують польськi шаблi et cetera vivate: Рiч Посполита на перших хвилях iсторичного пiднесення. Ще вище, ще вище, i ось polonaises — здавалось, непоганий, урочистий i непереможний хiд на свiтовий Вавель. (Грає на дудцi полонез). З а р е м б с ь к и й. А непогано! Навiть браво! Браво! Старий i славний рiд Зарембських у цьому полонезi йшов попереду. Старий Заремба. При Казимирi починав. Ж е б р а к. А ми, очевидячки, завершимо цей iсторичний хiд мiльйонним всепольським полонезом жебракiв. (Грає полонез у мiнорному тонi). На Вавель, через усю Польщу. I буде вся Польща кладовищем, а Вавель... надгробним ïй пам'ятником... Кiнець! Кiнцем навiть пахне й в повiтрi. Зима. З а р е м б с ь к и й (захвилювався). Кому зима i смерть, а ми лише беремося до зимового спорту. Ми, Зарембськi! Нам тiсно танцювати! Земля староï Польщi ввiгнулася пiд нами, як старий селянський тiк. Ми тупцюємо в долинi. Нам потрiбнi новi шляхи вiд моря до моря. Нам потрiбно якнайшвидше вийти на обшири степового океану, за сталевий Днiпро i туди, де оспiваний поетом... Жебрак знову перевiв на мiнор, пританцьовуючи пiд дисонанс. ...Маяк пiд Акерманом. Ще далi! Ще далi на пiвдень, де щогла Кримських гiр — високий Чатир-Даг стоïть1. Киïв — наш ключ до Сходу. Данцiг — на Захiд. Ми поведемо далi й далi наш переможний полонез. Хай нам копає хоч яку яму (понюхав з маленького флакончика) комунiзм i кружляє, мов чорт перед похороном маклера, — ми поведемо!.. Так!.. Так!.. (Вигукує). Досить! Ось вам за музику. (Кидає жебраковi золотий. До Анелi). Вам вiдповiдь батьковi: перекажiть, що я зрозумiв його запрошення. Але певен, що вiн не Бог i через три днi не встане, не воскресне! Нiколи не воскресне! Це йому настав кiнець! Йому! (Вибiгає). III Повернувся додому Граса. М а к л е н а (тихо). Ну як? Г р а с а. Фабрику таки закрито, Маклено. I нас всiх звiльнили. Як i пророкував пан Зброжек, щоб у нього язик вiдсох. Закрито й запечатано. Запечатано й пропечатано: фабрика продається з торгiв. Товаришi понесли вже речi продавати. Е-ех! Що вийшло з нашого страйку? Цiлий аукцiон... М а к л е н а. А що каже комiтет? Г р а с а. От i його б тепер з торгiв продати, та нiхто не купить. М а к л е н а. А товариш Окрай? Г р а с а. Не прийшов твiй Окрай. Запалив нашi думки, а сам, бач, зник. Довiв до аукцiону. Обдурив. Комунiст! М а к л е н а. Вiн не такий. Вiн не може обдурити. Г р а с а. Чому не може? М а к л е н а. Не може! В нього очi не такi! Г р а с а. Правда, що не такi. I не показав. Треба було слухатися пепеесiвцiв. Тi хоч i заведуть, та зате не кинуть. I очей не ховають. У них гарнi очi... М а к л е н а. Гарнi очi? Г р а с а. Гарнi очi. А цей, бач, i не показав. М а к л е н а. А може, вiн хворий? Г р а с а. I звiстки не подав. Доагiтував. (З сумним гумором). Капiталiзму настає край. Його закопає пролетарiат. Пролетарiат — могильник капiталiзму. Могильник i гробар. Так i сталося. Ïй-богу, так. Застрайкували i зробили з фабрики Зерембського труну. Стоïть як труна. Тiльки що ж далi має робити пролетарiат? Собi труну?.. Нi! Треба слухатися пепеесiвцiв... Наших давнiх пепеесiвцiв. Тi хоч очей не ховають. У них такi гарнi очi. (Побачивши, що Маклена мало не плаче через Окрая, що ïй боляче). Такi хорошi очi, що будь-який сором переморгають. А цей, бач, ще молодий. Конфузиться. Чудiй! Сором, кажуть, не дим — очей не повиïдає... IV Повернувся додому й З б р о ж е к. Невидющими очима дивиться на жiнку: - А-а... Це ти?.. Значить, я вже прийшов. Еге ж. А де Анелька? Ж i н к а З б р о ж е к а. Вона хвора. Лежить. З б р о ж е к. Хвора? Тож i на побачення не ходила? Ж i н к а З б р о ж е к а. Була. З б р о ж е к. Ага. Пiсля побачення захворiла. Виходить, i зять вже не зять. Пронюхав? Знає? Ж i н к а З б р о ж е к а. Ох, Юзю! Пан Владек дуже образився, що ти хочеш купити його фабрику. Дуже образився! Дуже! Я просила тебе, Юзю, — не треба. А тепер дiвчина хвора! З б р о ж е к. Пан Владек образився, що я хотiв купити фабрику. Вiн дуже образився за це. То що ж менi тепер робити, коли я фабрики вже не куплю? Нiколи не куплю! I вона для мене розвалилась! I балкон! Все! Банк, де я тримав своï грошi, крахнув. Все, що двадцять три роки збирав по камiнцевi, розвалилося. Долари покотились i закотилися за обрiй. Навiк, чорт... Чорт — Бог! Чорт — Бог! Ж i н к а З б р о ж е к а. Юзю! З б р о ж е к. Чорт — Бог! Чорт — Бог! Ж i н к а З б р о ж е к а. Тобi не можна хвилюватися! З б р о ж е к. А що менi тепер можна? Що? Ж i н к а З б р о ж е к а. У тебе ж астма, Юзю! З б р о ж е к. У мене астма. Ввесь свiт захворiв на астму! Астма душить увесь свiт! Вiн харчить i давиться. Його серце — банк, всесвiтнiй банк — ось-ось лусне. Чуєш, як б'ється? Де наш домашнiй лiкарський порадник? Що там радять у разi припадку? (Розгорнув порадник). Морфiй! Морфiй пiд шкiру! (Читає). Iнодi допомагає, коли пустити кров. (Кричить). Мерщiй пустити свiтовi кров! Мерщiй кров! Ж i н к а З б р о ж е к а. Я зараз побiжу по лiкаря. Я зараз, Юзю! Ой Матiнко Божа, Матiнко Божа! (Бiжить i промовляє сама до себе). Все тепер на свiтi таке несподiване, раптове! Все як з-за рогу на тебе, ось так... Я вже боюся ходити... (Вибiгла). З б р о ж е к. Не треба менi лiкаря! Грошей нема! Покотилися! Чорт — Бог! Чорт — Бог! Менi треба за щось зачепитися, а то я теж покочуся. Ух, який вiтер! Який страшний вiтер! За якусь думку, за одну крапочку зачепитися б! Грошi круглi, земля кругла, все крутиться, все котиться, i голова котиться. Вона теж кругла. За що? Може, за гак? Ну що ж, коли бiльше немає за що, доведеться за цей гак. (Показує на гак в стелi). Якщо вже в маклера закрутилась голова, то маклеровi залишилося одне — гак. Атож! Вiн збирав двадцять три роки, коли не було кризи, скiльки ж, питається в задачi, треба збирати тепер, при кризах? Я вже не розв'яжу цiєï задачi. (Замикає дверi). Гак — i кiнець! Смерть! Здається, я застрахував себе вiд смертi. Го-го! За самогубство премiï не дадуть. Доведеться навiть без премiï, без будь-якого зиску померти. I це маклеровi, га? А втiм, стривай. Стiй! (Залазить на стiлець). Хiба не можна заробити на власнiй смертi? Подумай, маклере? Думай, маклере! Думай! Го-го! Стривай! Здається, зачепився!.. (Злазить iз стiльця). В дверi стукають. Можна. З а в i с а ДIЯ ДРУГА I 1 У пiдвалi у Грасiв. Г р а с а (хворий, у забуттi). Христинко, держи ноги! Моï ноги втекли. Заверни. (Отямившись). Ху-у. I приверзеться ж. Христинко! Ти б засвiтила нiчник, а то щось надто вже темно. Здається, ввесь свiт без вогника. Дощ. Чуєш, Христинко? Га, Христинко! (Прислухавшися, пiдводиться i на превелику силу йде до печi). 2 Увiйшла М а к л е н а. За нею — вiтер i шум дощу. - Ой! Ви знову встали? Г р а с а. Нiчник засвiтити хотiв... М а к л е н а. А Христинка? Г р а с а. Спить, чи що... Будив, не озивається. М а к л е н а. Ну хiба так можна? Хiба так одужаєте? Г р а с а. Де ти дiла кресало й губку? М а к л е н а. Ось. Я завжди кладу отут, бiля печi. Г р а с а. Бiля мене клади. Давай я роздмухаю! (Креше). Погано без руху... (Роздмухує вогонь). М а к л е н а (засвiтила нiчник). Знову ноги наллються i понабрякають! Г р а с а (заспокоïвшись при свiтлi, тре ноги). От приверзлося, що мовби повтiкали вiд мене. Взули валянки й пiшли до дверей... (Переводячи це на жарт). То я за ними навздогiн... А глянь-но, як там спить Христинка? М а к л е н а. Спить. (До Христинки). Христинко, вставай!.. Г р а с а. Не буди, якщо спить. Хай собi спить. Хай спить... А як там надворi? Дощ? М а к л е н а. Iз снiгом iде. Г р а с а. Ну що ж. На те й дощ iз снiгом. Хай собi йде. Як тобi ходилося? Змерзла, мабуть? М а к л е н а. Стоïть i та фабрика. Г р а с а. Стоïть? Ну що ж... Хай собi стоïть. М а к л е н а. Сама фiрма застрайкувала. А та, що ви говорили, кустарна, — закрилась. Хазяïн утiк. Не заплатив робiтникам за цiлий мiсяць. За матерiали теж, i втiк... Г р а с а (який усе ж сподiвався на кращi наслiдки розвiдки). Ну що ж, хай... Хай... (По паузi, намагаючись не занепадати духом). Ну, а наш iще не втiк? М а к л е н а. Нi. Сторожiв звiльнив. Сам фабрику обходить. Хоче Кунда на фабрику забрати. Нашого Кунда! Не вони ж його годували! Про це менi сказала служниця Зброжекiв. Скаржилась: не платить Зброжек ïй нi копiйки. Ще й вигнати загрожує. Кажу — пiди в спiлку, до суддi. Не хоче. Боïться, щоб на гiрше не вийшло... Г р а с а. I має рацiю. Краще хай терпить. М а к л е н а. Терпить? А я пiшла б! Обов'язково! Не треба терпiти. Терпiння, — говорить товариш Окрай, — це найкраще сiдло для пана, а нам воно лише перетре хребет та... Г р а с а. Ну й дався тобi той Окрай! М а к л е н а. Сьогоднi я його бачила, як його вели в тюрму. Ще тодi заарештували. В дефензивi сидiв. А ви казали — зник. А коли б ви бачили, як вiн iшов! Пiд шаблями наголо, а сам посмiхається... Г р а с а. Ех!.. В тюрмi ïсти дають. Я от сам пiшов би в тюрму, коли б не ти й Христинка. М а к л е н а. Пани знають, кого замикати!.. Г р а с а. Ага... Ну що ж, хай, коли так... А ти вся тремтиш. Дуже змерзла, мабуть? М а к л е н а. Нi... I менi всмiхнувся! Наламала з панського паркана трохи трiсок. Зараз нагрiю води, гарячоï нап'ємося... (Лукаво, жартуючи). От жаль тiльки, що Христинка спить — без неï доведеться пити... Христинка заворушилася десь у кутку. (Ласкаво). Ага, заворушилась, ледащо! 3 На порозi — Зарембський. В плащi. Присвiтив електричним лiхтариком. З а р е м б с ь к и й. Це квартира номер тридцять сiм? М а к л е н а. Еге ж. А хто там? З а р е м б с ь к и й. Тут живуть... (глянув у блокнот) Граси? Г р а с а. Так. Прошу! З а р е м б с ь к и й. Давно ви тут у мене живете? Г р а с а. Третiй рiк. Через мiсяць три роки буде. З а р е м б с ь к и й (оглянувши квартиру). Скiльки платите за цю кiмнату пановi Зброжеку? Г р а с а. Двадцять злотих. З а р е м б с ь к и й (присвiтив лiхтариком запис. Перевiрив). Так. Iз завтрашнього дня будете платити безпосередньо менi. Ви за цей мiсяць уже заплатили комiрне? Г р а с а. Нi. Ще нi. З а р е м б с ь к и й. А за минулий? Г р а с а. Половину. З а р е м б с ь к и й. Зараз можете заплатити? М а к л е н а. Але ж ми платимо пановi Зброжеку... З а р е м б с ь к и й (до Граси). Я питаю, зараз можете заплатити? Г р а с а. Нi, пане хазяïне. Зараз не можу... Нiчим... Я, бачте, трохи хворий зараз. У мене, бачте, щось iз ногами... З а р е м б с ь к и й. Даруйте, я не лiкар. Г р а с а. То я увесь цей час мусив сидiти без роботи. З а р е м б с ь к и й. На жаль, я й не представник спiлки. Г р а с а. Але в мене незабаром буде робота. З а р е м б с ь к и й. Чудово! Для сплати вам дається три днi! Г р а с а. Я прохав би пана хазяïна зважити на це... З а р е м б с ь к и й. Я й зважаю. Але на четвертий вранцi сюди прийдуть квартиранти. Г р а с а. Почекайте хоч з тиждень... З а р е м б с ь к и й. Я прошу вас запам'ятати, що на четвертий день о десятiй годинi ранку сюди прийдуть новi квартиранти... 4 Засапаний З б р о ж е к, почувши це, ще з порога: - Даруйте, пане патрон, але новi квартиранти при- йдуть сюди завтра вранцi о сьомiй годинi. З а р е м б с ь к и й. Пан Зброжек так хоче зробити? З б р о ж е к. Якщо пан патрон менi не перешкодить. З а р е м б с ь к и й. Пан Зброжек попереджував Грасiв? З б р о ж е к. Неодноразово. З а р е м б с ь к и й. Треба один раз. (До Граси). Тодi, будь ласка, звiльнiть моє примiщення завтра о сьомiй ранку. Борг за пiвтора мiсяця вiддасте пановi Зброжеку. Вiн передасть його менi... З б р о ж е к. Я три днi тому виплатив пану патроновi всi оренднi грошi. Сповна. В мене є квитанцiя банку... З а р е м б с ь к и й. А нових квартирантiв попросiть завдаток платити безпосередньо менi. З б р о ж е к. Як менi розумiти пана патрона? З а р е м б с ь к и й. Дуже просто: надалi всi квартиранти виплачуватимуть комiрне безпосередньо менi. З б р о ж е к. Можна попросити пана патрона на хвилинку конфiденцiï? (Виходить за дверi). Зарембський холодно i неохоче йде за ним. Я мiг би, звiсно, почати з того, що пiдвали надто темнi й низькi, щоб ними ходити такому високому i ясновельможному пановi Зарембському, тим паче, що зараз увесь свiт темний i незрозумiлий, як пiдвал. Доведеться пановi нахилятися там, де передi мною б'ють лоби квартиранти. Щоб знайти грiш у пiдвальному брудi, мало одного електричного лiхтарика... Я мусив би ще нагадати про нашу угоду з патроном щодо термiну та комiсiйного процента, але я, зважаючи на свiтову i пана патрона кризу, дозволю собi запитати лише про одне: скiльки пан Зарембський хоче, щоб квартиранти платили йому через мене? З а р е м б с ь к и й (повернувшись до Грасiв, умисне, щоб чули й вони). Я мiг би, звiсно, мою вiдповiдь почати з того, що для народного демократа не такi вже низькi й темнi рiднi пiдвали, щоб йому згинатися i битися лобом. Якщо й зараз увесь свiт темний i незрозумiлий, то над Польщею, як над новою печерою, стане нова вiфлiємська зоря — тут мусить народитися порятунок свiтовi. Я повинен був би нагадати, що наша з паном Зброжеком угода порушена з тоï хвилi, як вiн на комiсiйнi грошi хотiв купити всю мою комiсiю, але я, також зважаючи на свiтову й пана Зброжека грошову катастрофу, вiдповiм лише одне: квартиранти платитимуть за квартиру безпосередньо менi, стiльки ж, скiльки платили пановi маклеру... З б р о ж е к. То ви з патрона хочете стати маклером? З а р е м б с ь к и й. Я стану хазяïном без маклера. А ось iз пана маклера вже нiколи не вийде хазяïн. Бiльше — вiн iз маклера стане моïм квартирантом. Хоча йому ще лишається виселити Грасiв. Прошу! (До Грасiв). Добранiч! Граса пiдводиться. М а к л е н а. Лежiть! Г р а с а. Я зараз. Я тiльки вийду за паном. (Через силу, перемагаючи себе, виходить за Зарембським). З б р о ж е к. Граса вже боïться, щоб пан не розбив собi лоба. Пауза. Маклена, кинувшись за батьком, спинилася бiля дверей. Зброжек — внизу. Знадвору уривками чути голос Граси: Я прошу пана зачекати!.. В мене є надiя, що через тиждень я... Нi-нi! Ïй-богу, не помру! Справлюся... Ïй-богу, справлюся iз здоров'ям i з грошима пановi... Я страйкував, але я перший i вiдступився... Вiдстрочте ж, як ви вже сказали, на три днi... Заради дiтей, благаю... Ще пауза. Повернувся. З б р о ж е к. Ну як? Г р а с а. Провiв. З б р о ж е к. Чому ж колiна мокрi? Г р а с а. Це я... впав... Спiткнувся i впав трохи. З б р о ж е к. Невже так слизько перед паном Зарембським?.. Ну i що пан на це? Що ти собi випрохав? Г р а с а. Я не просив. Так поговорили. Вiн згоден вiдстрочити на три днi, коли, каже, пан Зброжек не буде проти. До вас послав... З б р о ж е к. Треба було з мене починати! А Граса теж захотiв перескочити через маклера. I пан хоче стати хазяïном без маклера, i Граса — без маклера! Прошу звернути увагу — без маклера хочуть! Хо-хо! Хiба може бути Бог без ксьондза, пан без лакея, генерал без ад'ютанта? Щоб мiж днем i нiччю не було вечора, мiж числами — знака? Хiба може бути свiт без маклера? Це вiд запаморочення в нас. Атож! Бо навiть я не стану хазяïном без маклера. Але маклером у себе буду я! I на фабрицi! Мiй дух — а буде хазяïном. Моє iм'я! Г р а с а. То дозвольте менi бути квартирантом. Вiдстрочте, будь ласка, i ви на три днi. З б р о ж е к. Граса просить? Г р а с а. Так З б р о ж е к. Як хазяïна? Г р а с а. Так. З б р о ж е к. А навколiшки, як перед ним? Навколiшки стане Граса? Г р а с а. Я не ставав... Кажу, я спiткнувся... Адже ж я на ноги слабий. З б р о ж е к. Спiткнися i передi мною! Г р а с а (дивиться на нього. Тихо). У мене слабi ноги, але не голова ще... З б р о ж е к. Спiткнись ногами... Граса дивиться на нього. М а к л е н а (вся затремтiвши, сплеснула руками). Не смiйте! (До Зброжека). Ти! (Увiбрала повiтря). Тиран ти! Тиран!.. Я зараз дiстану грошей i отакечки жбурну ïх тобi в обличчя! Отакечки! Дiстану! Зараз же! Я побiжу й дiстану! II 1 Вибiгла М а к л е н а надвiр. Темнота. Вiтер. Дощ. - Зараз дiстану! Я зараз! (Спиняється). Чого ж я стала? Адже потрiбно зараз! Що, темно? Але ж у мене в очах, усерединi ще горить: дiстану! Дiстану!.. Мушу дiстати!.. Треба тiльки хотiти... дуже... ось отак хотiти! Отак! Отак! (Спинилась). А може, менi тiльки так здалося, — де я дiстану?.. Ну, гори ще!.. (Навiть затулила руками од вiтру ту гарячу неусвiдомлену думку, яка штовхнула ïï надвiр i тепер загасла). Гори!.. 2 Вибiгла М а к л е н а на вулицю. Де-не-де лiхтарi. Проходять ще люди. - Дощику, не гаси! Ти, вiтре, роздмухай!.. (Спинилася). Де ж я дiстану! В кого? (Подумала). Дурна, не випросиш, адже тепер всi просять. Мiльйон, кажуть, рук... (Озирнулася). А люди проходять i навiть голови не повертають, хiба ти не бачила? Тiльки так, як Ванда зробила — i заробила! Стала ось так i — хоч як страшно було i соромно — дивилася на чоловiкiв... (Дивиться. Побачивши, що наближається перехожий, по-дитячому обсмикнулася. Завмерла, зирнула на нього). Той пройшов, навiть не помiтивши ïï. Ху-у! Слава Iсусу, пройшов! А я ж на нього дивилася... (Тихенько сплеснула руками ). Дивилась, а сама й не глянула в дзеркало, яка то я. Може, така, що буду цiлу нiч отут на чоловiкiв дивитися, а на мене нiхто — така нечупара. Мабуть, тричi нечупара!.. О лишенько! Та я ж iще маленька i така худа! Ну ж i худюча! А спитають, скiльки рокiв, що я скажу? Тринадцять? Наближається ще хтось. Збрешу. (Злякано дивиться). Той пройшов, не помiчаючи. Звичайно, ще маленька! Наближається третiй. Маклена, щоб повищати, стає навшпиньки, рукою мимохiть обсмикує спiдничку. Але й третiй не звернув на неï уваги. Нi, треба самiй зачепити. Треба ïм показати, що я зовсiм не така маленька, як вони вважають. Звикли дивитися на таких, що бублик можна з'ïсти, доки ïï обiйдеш навколо. Буржуï! Наближається четвертий. Вона до нього: — Добрий вечiр вам! Ч е т в е р т и й (зупиняючись). Добрий вечiр! М а к л е н а. Скажiть, будь ласка... А може, ви перший скажете? Ч е т в е р т и й. Що? М а к л е н а. Як менi вийти на Варшавську вулицю? Ч е т в е р т и й. Прямо до першого скверу. Там спитаєш. (Пiшов). М а к л е н а. Ху-у! Та як же його ще питати? Що сказати? Проведiть мене? Чи, може, — ви хочете зi мною познайомитися? А як згорю або заплачу? (В розпачi). Не спитаю! От не спитаю!.. 3 Пройшовши навскоси вулицю, до неï пiдходить д о б р о д i й з парасолькою. Перший: - Добрий вечiр! М а к л е н а (навiть трохи зрадiла). Добрий вечiр! Д о б р о д i й. Панянка вийшла погуляти? М а к л е н а. Еге. Добродiй оглянув ïï. Кудись моя молодша сестра пiшла. То я чекаю. Хоч ïй уже й п'ятнадцять... (схаменулась) шiстнадцять незабаром, а все ж, знаєте... Добродiй зазирнув ïй у вiчi. Вийшла подивитися... А дощ менi просто в обличчя... Д о б р о д i й (галантно). Та вони не мають права заважати такiй гарненькiй панянцi гуляти — сестра i дощ! Не має значення, що сестрi шiстнадцять... Подумаєш — старша! Не має права, бо... бо ще неповнолiтня. А вiд нахаби дощу в мене є захисток. (Розгорнув парасольку). Вона ж i ширма для кохання. Прошу! А нi — краще ходiмо звiдси. Тут недалечко за рогом є чудесний закуточок. Затишний, поетичний, просто-таки домашнiй закуток. Що паняночка любить? Печиво? Марципан? Солодке вино? М а к л е н а. П'ятдесят злотих! Д о б р о д i й. Що-о? М а к л е н а. Не потрiбно печива... i вина... Менi... заплатiть п'ятдесят злотих. Д о б р о д i й. Та за цi грошi тепер можна лошицю купити, малятко! М а к л е н а. Хiба? Д о б р о д i й. Атож. М а к л е н а (просто, наïвно). Я не знала. Ну що ж... То купiть собi лошицю. Д о б р о д i й. Фе, як це грубо! (Вiдiйшовши). Який грубий натуралiзм! Цинiзм! Безсоромнiсть! Д i д о к (що слухав збоку). Але вона, здається, ще натуральна, прошу пана. Д о б р о д i й. А вам що? Д i д о к. Увечерi трохи погано бачу. Д о б р о д i й (повертаючись до Маклени). Тридцять? М а к л е н а. Нi! Д о б р о д i й (з благанням). Не можна бiльше, крихiтко! I взагалi, так не можна торгуватися. Ти ще така маленька. Ти справдi вперше вийшла? М а к л е н а. Еге ж. Д о б р о д i й (дивиться ïй у вiчi). Та ще й плачеш? М а к л е н а. Хiба я плачу? Це дощ iде, дощ! Це краплини дощу! Д о б р о д i й. Тридцять п'ять? М а к л е н а. Нi! Д о б р о д i й. Ну як тобi не сором? М а к л е н а. А вам? Пiдiйшов, пiдглядаючи, дiдок. Д о б р о д i й. Ну, сорок? М а к л е н а. Нi! Д о б р о д i й (пошепки). То, кажеш, без вина i печива? Добре! (Розгорнув парасольку). Ну, перлинко, ходiмо! Ти витри, перлинко, очi! По вулицi не можна ходити з мокрими очима навiть пiд дощем... М а к л е н а. Так-так... Я знаю. Люди мусять плакати за стiною! Д о б р о д i й. Ну от... Тепер ходiмо! Пiшли. Добродiй узяв ïï пiд руку. Маклена iнстинктивно висмикнула руку. Ну, малятко! Не треба, моя дiвчинко, адже ми домови... (Ледь пригортає до себе). М а к л е н а (неначе ïï щось вiдкинуло). Нi! Нi!.. Не треба!.. Не можу я!.. (Чимдуж бiжить у двiр). Не можу! III Хотiла додому, та не змогла. Повернулась назад. Засапавшись, зупинилась у дворi. Крапав дощ. Пiдiйшла до собачоï будки. — Не можу я, Кунде. А думала, що зможу. Коли б вiн iще не чiпав... А якi в нього гидкi очi, ой! Не можу! Нiколи не зможу! (Сiла, обхопивши руками колiна. Безнадiйно захиталася, неначе хотiла заколисати свою гiрку думу). Ох, чому воно це так, Кунде? Чому менi здалося, що я й справдi можу дiстати грошi? Так здалось, як наяву, ось отакечки, ось отак, що я вибiгла. Чому це так, Кунде? Га? Г о л о с (з будки). Обережнiше з душевними таємницями — тут, крiм собаки, є ще й людина. М а к л е н а. Ой! Хто там? Г о л о с. Я М а к л е н а. Хто... ви? Г о л о с. Я! (Вилазить iз будки). Я — як єднiсть самосвiдомостi в фiлософiï, свiтова субстанцiя, невмируще я! Трансцендентальне за Кантом, єдиносуще за Гегелем. Я! З якого виникає весь свiт у Фiхте i навiть за матерiалiзмом — вищий щабель у розвитку матерiï — я. М а к л е н а (пiзнавши). Ой, це ви?.. Що грали на дудцi перед паном Зарембським? М у з и к а н т (збитий зi своєï високоï iронiï наïвно-простим, але вбивчим запитанням). Атож. На жаль, це я, що грав, як ви кажете, на дудцi перед паном Зарембським. Але я грав йому на дудцi! На дудцi, сто чортiв його матерi! На дудцi! На iнструментi високого мистецтва я нiколи не гратиму пановi Зарембському! А втiм, чого я хвилююсь? Адже я колись концертував. Але я грав усiм. I не моя провина, що в перших рядах сидiли Зарембськi. Проте це не так уже й важливо... Першi для мистецтва тi, що його розумiють i люблять. М а к л е н а. А чому ви в будку залiзли? М у з и к а н т. Я в нiй ночую. М а к л е н а (аж присiла). Ночуєте? М у з и к а н т. Це тепер моя квартира. Квартира польського музиканта-вiртуоза Iгнатiя Падура. В такому становищi, здається, треба ще розказать бiографiю. Коротко. Колись я грав i прiзвище Падур було гучним. Менi навiть пророкували свiтову славу. Я, звiсно, схотiв грати всьому свiтовi з польськоï державноï естради. Пiшов у легiон. Воював за свiтовий гуманiзм, за вiльну Польщу et cetera. Але на естраду зiйшли якiсь новi музиканти. Вiд мене дуже тхне горiлкою? М а к л е н а. Дуже. М у з и к а н т. Ну от. Не музиканти, а нездарнi ремiсники. Вони грають на казенних струнах улесливi симфонiï диктатору, i за це ïм вiддали диригентськi пости в мистецтвi. Менi ж пан Пiлсудський дав оцю будку... М а к л е н а. I ви погодилися? Влiзли? М у з и к а н т. Я?.. Гм... (Знову збитий з високоï iронiï). Еге ж! Я влiз. М а к л е н а. Але ж це не його будка. Це Кундова будка! М у з и к а н т. Ma fille, ви ще не знаєте, що таке iронiя. М а к л е н а. Я не знаю, що це таке. Та коли б це була будка Пiлсудського — скажiть, пустив би вiн вас? М у з и к а н т. Гм... Це справдi ще питання! М а к л е н а. От бачте... А ви кажете таке... Це Кундова будка! М у з и к а н т. Атож. У мене вийшла риторика. У вас краще, ma fille. Безпосереднiше. I гострiше, хай йому чорт! Це навiть не Пiлсудського будка. Це Кундова будка. Його. (На собаку). Звати Кунд? Маклена кивнула головою. А я живу i навiть не знаю, як звати мого справжнього господаря. Ось вона, людська невдячнiсть! Ось вона! I за що? За те, що вiн, єдиний на все мiсто, пустив мене до себе жити. Щоправда, спочатку i вiн не пускав. Навiть близько не пiдпускав. Ночей iз п'ять гавкав, коли я пiдходив, гарчав. Правда ж, гарчав, Кунде? Ой як гарчав! А тодi впустив. М а к л е н а. Кунд добрий! М у з и к а н т. Еге ж, у нього дуже добра шерсть. Волохата, тепла! От тiльки кусають блохи. Та, кусаючи, вони i грiють шкiру. Ви тiльки не кажiть нiкому, що я тут ночую. Щоб не вигнали. Хоч я певен, що ви не скажете. Я вас трохи знаю. Я бачив, як ви збираєте на канавах кiстки. I як дiлилися з Кундом. Я вас вважаю другою пiсля Кунда шляхетною iстотою в Польщi. Ïй-богу! Менi хочеться сказати вам щось приємне. Але що? М а к л е н а. Скажiть, що б ви зробили, коли б прийшов хазяïн, i почав виганяти з квартири вашого хворого батька, i сказав би: Станеш на колiна — не вижену, та коли б ще до того ви були дiвчиною, а заробити нiде не можна, то що б ви зробили? М у з и к а н т. Те, що я вже зробив. Пiшов у будку, а не став навколiшки. (Скрикнув навiть). I не стану! Здохну в оцiй ось будцi, а не стану! Хоч я не знаю, для чого тодi людинi колiна? Та й хiба в колiнах згинається людина? (Сам до себе). Ось менi гадалось, що, вповзаючи в цю будку на колiнах, я все ж таки не стою перед ним навколiшки. А виходить — навпаки. Прибiгає вночi наïвне дiвчатко i просто так питає, чи не той я, що сьогоднi грав ïм на дудцi? Але що гiрше? Дудка чи колiна? Га? Тепер я у вас питаю! М а к л е н а. У вас є мама? М у з и к а н т. Гм. Ви хочете сказати, щоб я про це у мами спитав? Немає. Згiдно з хрестоматiєю нiкого немає. Я зовсiм самотнiй. Я сирота. М а к л е н а. Так чому ж ви залiзли сюди й сидите? Чому не пiдете в революцiонери, якщо у вас нiкого немає i ви проти них? М у з и к а н т. Нарештi-таки буденне, трафаретне запитання. В революцiонери? В комунiсти? А навiщо туди йти, ma fille? Заради чого? Для чого? М а к л е н а (спалахнула). Як це — навiщо? Як — заради чого ж? Та як вам не сором таке говорити? Ви, може, й справдi не знаєте навiщо? Та коли б ви тiльки знали, заради чого борються, наприклад, комунiсти, ви б так не питали! Але коли б я зараз була сама, коли б Христинка була трохи-трохи бiльша, а батько не хворiв, я зараз же майнула б через оцю стiну i пiшла б у революцiонери! Побiгла б! Ой, як би я билася за соцiалiзм! М у з и к а н т. Це, ma fille, моï юнацькi фантазiï та мрiï. А ти ïх менi сьогоднi повторюєш. Сьогоднi, коли я вже вирiс iз них i знаю, що соцiалiзм — це буде лише друга пiсля християнства свiтова iлюзiя... М а к л е н а. А що таке — iлюзiя? М у з и к а н т. Рiч, яка тiльки здається, але нездiйсненна. М а к л е н а. Та як же ж вона нездiйсненна, коли ïï всi пани бояться, а полiцiя за неï в тюрми садовить? От чудний! Та коли б ви тiльки бачили, як сьогоднi вели в тюрму товариша Окрая! З шаблями наголо, не спускали з нього очей. Ось отак! (Показує). Ви гадаєте, що за нездiйсненну рiч отак поведуть? М у з и к а н т. Це такий кульгавий? Агiтатор? М а к л е н а. Його поранили в ногу. Вiн комунiст. Iде! Ïх четверо, здоровеннi такi Ґевали, похмурi, та злi. А вiн ловить дощовi краплини i смiється. Вони на нього дивляться, вiн — на ввесь свiт. I ви гадаєте, вiн один такий? Мiльйон дев'ятсот тисяч! М у з и к а н т. Дощовi краплини ловить? М а к л е н а. У тюрмах усього свiту замкнутi. М у з и к а н т. Звiдки ви знаєте? М а к л е н а. Сама з прокламацiï вичитала. А знаєте, скiльки ïх було розстрiляно i повiшано за рiк. Дев'яносто тисяч п'ятсот! (Не дочекавшися подиву чи спiвчуття). Магда ось теж не могла зрозумiти зразу цього числа, то я ïй пояснила так. Скiльки рiк має днiв, ви знаєте? М у з и к а н т. Триста шiстдесят п'ять — колись мене вчили. М а к л е н а. Виходить, що кожного дня розстрiлювали по двiстi п'ятдесят. Ви лише порахуйте! Це значить, кожноï години — десять чоловiк. Кожнi шiсть хвилин — одного. Ось ми з вами скiльки сидимо? Шiсть хвилин? Бiльше? (Тихо). Значить, двоє вже загинули на землi. Я iнодi, як прислухаюся отак, чую пострiли... А ви кажете: соцiалiзм — це нездiйсненна рiч! Та вона вже здiйснюється! Он отам, у радянських краях. Я, коли вийду вночi за канави в поле i гляну в той бiк (жест на схiд), придивлюся отакечки, то бачу — далеко-далеко, он отам, уже сяє соцiалiзм. М у з и к а н т. Дев'яносто тисяч п'ятсот, якщо вiрити прокламацiï. Це значить — дев'яносто тисяч п'ятсот трун? Якщо ïх виставити в ряд, це приблизно на сорок п'ять кiлометрiв... Та-ак. Жоден ксьондз не зможе обiйти ïх з молитвою. Минуть ще роки, десятки лiт — i цими трунами можна буде оперезати всю землю, ma fille, по екватору. Але земля вiд цього не перестане обертатися навколо сонця i залишиться землею, i люди, i труни, i осiнь, нерiвнiсть i собачi будки на нiй були i завжди будуть. М а к л е н а. I ви отакечки сидiтимете тут? М у з и к а н т. Я? Гм... Це ви про перспективу? М а к л е н а (поглянувши). Боже! Який ви обiдраний! Вас треба облатати!.. М у з и к а н т. Вiд бочки Дiогена до цiєï будки була довга дорога. Обiрвався! М а к л е н а. То приходьте до нас завтра. Я вам усе позашиваю. А ви за це заграєте менi. Я люблю музику. Заграєте? Щоб так ясно стало. Що ви менi заграєте? Га? М у з и к а н т. Що? Колись менi гралося ось що. Я вдосвiта виходжу, розумiєте, на невiдому алею. Ростуть могутнi дерева. Таких тепер нема. Ну такi, як на героïчних пейзажах Пуссена. А вдалинi — передсвiтанкове небо. Такого не буває. На мене чекає прекрасна дiвчина. Такоï теж не буває. У неï очi — як передсвiтанкове небо, тремтять губи. Я цiлую ïй руки. I ми йдемо по алеï в якусь невiдому, неземну краïну. Має зiйти зовсiм iнакше сонце, не наше, гидке, а зовсiм нове. Ми йдемо i йдемо. Ми неначе вiчно йдемо... М а к л е н а. Не дуже менi подобається. А тепер що граєте? М у з и к а н т. Тепер? Тепер ось що: минули i революцiï, соцiалiзм, i комунiзм. Земля стара й холодна. I лиса. Анi билиночки на нiй. Сонце — як мiсяць, а мiсяць — як пiвсковорiдки. М а к л е н а. Не треба. Годi! М у з и к а н т. Сонце — як мiсяць, а мiсяць — як пiвсковорiдки — сидить останнiй музикант i грає на дудцi. (Грає на дудцi). Це теперiшня моя композицiя... М а к л е н а. Нi. Цього нiколи не буде! Нiколи! Навпаки — земля буде освiтлена... як сонце! Всюди гратиме музика. А я вийду замiж... За бiльшовика. На аеропланi! (Побiгла вiд нього). Я думала, вiн допоможе менi, порадить, а вiн... сам — як пiвсковорiдки! IV 1 Пiдбiгла Маклена до своïх дверей. Спинилася. Чує г о л о с б а т ь к а — хрипкий, знеможений, спотворений гiрким смiхом: - Ну, а коли я стану навколiшки? Що тодi скаже пан хазяïн? З б р о ж е к. До сьомоï ранку Граса обов'язково мусить вибратися, скаже хазяïн. Б а т ь к о. Тодi я загрузну ось тут по колiна, по пояс — i нiякий хазяïн мене не пiдведе. З б р о ж е к. Худобина теж загрузає... Б а т ь к о (погрозливо). То ти рiзник? Рiзник? З б р о ж е к (спокiйно). Кожен хазяïн рiзник, а життя — бiйня, Граса. Б а т ь к о. Що ж тодi менi робити? З б р о ж е к (помiтивши, що Граса занепав духом). Треба сплатити грошi, скаже хазяïн. I, не кажучи бiльше й слова, пiде заздалегiдь до пана полiцейського комiсара... Прийшовши вiд пана полiцейського комiсара, вiн звелить розбудити себе о четвертiй годинi. I ось коли дiти Граси, наплакавшись, поснуть, мiцно заснуть, а Грасину рану в думках трохи заснує павутиною сон... Бачить у шпарку Маклена — поникла, зависла на груди батькова голова. Раптом постукає хазяïн у вiкно. (Пiдскочив до вiкна i щосили постукав). Вставай! Батько скинувся. Пора! Пострiлом з гармати здасться цей стукiт Грасi, i, як пластир iз занiмiлоï рани, вiн здере з душi забуття. О п'ятiй годинi хазяïн знову постукає. О шостiй у двiр прийдуть полiцаï... Б а т ь к о (сам до себе). I бритви нема... З б р о ж е к. Бритви? Навiщо тобi бритва? Б а т ь к о. Є приказка: хто покотиться, той за бритву вхопиться... З б р о ж е к. Не такоï вiдповiдi я чекав, але й ця приказка непогана. Бритва тут бiльше допоможе, нiж земля. А тепер хай Граса слухає, що скаже йому на це маклер. Маклер пiдходить до Граси ось так. (Пiдiйшов i прямо запитує). Скажи, ти взявся б зараз убити людину? Батько подивився на Зброжека. Маклер питає про це спокiйно i серйозно. Б а т ь к о (пильно поглянув на Зброжека). Вбити? З б р о ж е к. Так. Б а т ь к о. Людину? З б р о ж е к. Не взагалi людину, а одного нелюда. Нелюда, який наробив за своє життя багато лиха людям. Особливо, кажучи вашою соцiалiстичною мовою, робiтникам, пролетарiатовi. Вiн, щоб заробити, труïв ïх зiпсутою ковбасою, гнилими консервами, завжди продавав вогку сiль, а цукор — з пiском. I це не в однiй крамницi, а всiм дрiбним крамницям постачав оптом, сотнями тонн, а браковану тканину — цiлими кiлометрами. Заробляв, гнав монету з квартир, любовi, води, навiть з повiтря. Скажи, ти взявся б зараз убити такого мерзотника? Б а т ь к о. Пан хоче цим способом стати тут єдиним господарем? З б р о ж е к. Атож. Я хочу в цей спосiб стати тут єдиним господарем. Б а т ь к о. Пан хоче, щоб я вбив Зарембського? З б р о ж е к. Нi. Б а т ь к о. То кого ж iще? З б р о ж е к. Мене! Б а т ь к о. Пан смiється? З б р о ж е к. Пан маклер серйозно питає, чи взявся б Граса вбити сьогоднi пана Зброжека? Тирана! Експлуататора! I за грошi! Батько дивиться на Зброжека. Я не хворий i не збожеволiв. Справа в тому, що пановi Зброжеку вигiднiше зараз померти, нiж жити. Отож йому потрiбно, щоб його хтось убив. До зарiзу потрiбно. I серйозно вбив. Це тепер єдиний для нього вихiд iз кризи, туди (жест нагору), на високий хазяйський балкон. Б а т ь к о. Пан Зброжек хоче вбити себе i не може? З б р о ж е к. Пановi Зброжеку треба вбити себе, i вiн може. Але вiн, як старий маклер, хоче трохи заробити на своïй смертi. А для цього треба, щоб його вбили. Б а т ь к о. Я вас не розумiю. З б р о ж е к. Невже Граса не може зрозумiти такоï комбiнацiï? Життя пана Зброжека — це рахiвниця. Кожну хвилину перетворював вiн у грiш i вiдкладав на рахiвницi. Двадцять три роки! Вiд кожноï копiйки жолобки в нього в пам'ятi i в серцi. I ось прийшла криза, схопила цю рахiвницю i — р-раз! — скинула з неï все. Крахнув банк, де лежали всi грошi, та Граса, певне, вже чув про це. Вiдкладати знову, будувати з хвилин драбину на балкон не вистачить уже рокiв. Залишилось одне — вбити себе, але пiдходить маклер i каже: ти застрахувався вiд раптовоï смертi. Дострахуйся ще, заплати за свою смерть, але зароби й ти! Цiкава смерть, га? Хай Граса зарубає собi це на носi. Маклер дає йому безплатну пораду. Все одно i Граса незабаром помре, заробiмо ж на цьому! Б а т ь к о. Пановi... мертвому... грошi? З б р о ж е к. Iменi моєму на балкон. Граса дурень. Хто його навчив так думати? Ксьондзи чи соцiалiсти? Мертвий, в якого в головах грошi, ще живе довго. А що таке живий без грошей? Що? Це вже напiвмертва людина. Вiд неï тхне хворобами, голодом, смертю. Це буде, наприклад, Граса, коли вiн не вiзьметься сьогоднi вбити пана Зброжека! Б а т ь к о. Хай! А я за таке дiло не вiзьмусь! З б р о ж е к. Чому? Граса боïться покарання? Можна буде зробити це так, що цього нiхто зразу не побачить. Б а т ь к о. Робiть краще так, щоб я цього не бачив. З б р о ж е к. Тодi Граса вже й себе не побачить. А за це вiн одержить зараз грошi i завтра заплатить Зарембському за квартиру. Б а т ь к о. Нi! З б р о ж е к. Я плачу за цю роботу п'ятсот злотих! Граса, чуєш! П'ятсот злотих! Хоч я, на мою думку, заслужив собi безплатну смерть. Мене варт убити задарма! За моє маклерство, за цукор iз пiском, гнилi консерви! Нарештi, за те, що все одно, коли Граса мене не вб'є сьогоднi, я вб'ю його завтра, обов'язково! Витурю з квартири, видам полiцiï... Ну, хай хоч раз помститься менi мiй квартирант Граса! Б а т ь к о. А може, я помщуся тим, що не вб'ю? З б р о ж е к. Ха! Найду iншого — яка ж це помста? За цi грошi мене вб'є навiть пан Зарембський. Хо-хо! Товариш Граса помститься самому собi! Без квартири вiн одразу загине. А зараз iншоï квартири навiть через маклера не знайде товариш Граса. А роботи тим паче. Граса сам знає, що тепер легше слоновi пролiзти у вушко голки, нiж бiдняковi в будь-якi дверi. На днi Вiсли легше знайти сухе дно, нiж над Вiслою роботу. А в Граси спухлi ноги, вже нi на що непридатне серце. Я це знаю, тому що в мене самого астма. Все одно до нас швидко, якщо не завтра, постукає в дверi смерть i гукне: Пора! Та й для чого жити, якщо криза засушила дерево життя, дерево з золотим листям. Нема листя! Облетiло! Самий лише сухий чорний стовбур, на якому незабаром зависне трупом свiт!.. Увесь свiт! Тож заробимо вдвох на моïй смертi. Дiтей забезпечимо! Дiтей!.. Граса не хоче? Б а т ь к о. Нi. З б р о ж е к. То геть у могилу, пся крев! Завтра о сьомiй ти пiдеш пiд три чорти!.. Черв'як! (Пiшов). Б а т ь к о. Я заради своïх дiтей на колiна стану, а заради твоïх вбивати не вiзьмуся й тебе. Хотiв ще раз перед своєю загибеллю на менi заробити! У-у-у!.. 2 Але М а к л е н а вже не чула останнiх батькових слiв. Вона наздогнала Зброжека, загородила йому дорогу: - Я вас уб'ю! З б р о ж е к (з несподiванки i не пiзнавши в пiтьмi Маклени, здригнувся). Хто це? М а к л е н а. Я!.. Я вас уб'ю! З б р о ж е к. Ти?.. Уб'єш?.. (Придивляється). М а к л е н а (рiшуче). Так! З б р о ж е к. За що? М а к л е н а. За все це! З б р о ж е к. Та за що, дитино моя? М а к л е н а. За все, що пан зробив i робить. Про що тiльки-но казав батьковi... I пропонував. Я вб'ю! З б р о ж е к. Якому батьковi? Що я казав? М а к л е н а. Я все чула! Всю розмову з батьком! I те, що пан на колiна хотiв батька поставити, i те, що давав йому п'ятсот злотих, щоб вiн пана вбив. Я вб'ю! З б р о ж е к. У тебе, дитино, мабуть, гарячка, якщо тобi верзеться щось подiбне (Доторкнувся пальцем до ïï лоба, вона вiдштовхнула рукою). Авжеж! (Доторкнувся, а сам хотiв дiзнатися, чи є щось у неï в руках). Ти захворiла на голодну пропасницю. Тобi треба в лiкарню. М а к л е н а. А коли я пiду в полiцiю? З б р о ж е к. Чого? М а к л е н а. I розкажу про це? Пановi полiцейському комiсару?.. З б р о ж е к. То пан полiцейський комiсар скаже: У тебе, дiвчинко, голодна пропасниця. I вiдправить тебе в лiкарню. М а к л е н а. А коли я лiкаревi скажу? На вулицi крикну? З б р о ж е к. То тебе вiдвезуть в божевiльню. М а к л е н а. Ох, якi ж ви тирани! (Захиталась, нiби вiд зубного болю). Дракони! Нi!.. Дракони тiльки в казках були, мали по три й по шiсть голiв. А у вас у всiх одна голова, маленька голiвка, як у глиста. Ви такi великi, великi глисти! О, коли б можна було вас усiх розчавити! Коли б можна було!.. З б р о ж е к. Голоднi галюцинацiï. I що панянка чула там (на пiдвал) якусь там розмову — теж були галюцинацiï. Нiчого такого не було!.. (Вiдiйшовши, спинився. По паузi). Скiльки тобi рокiв? М а к л е н а. Тринадцять. З б р о ж е к. Та ти, либонь, i зброï в руках не тримала? М а к л е н а. Я?.. Я з ельземкомiвцями в тир ходила. Я вже стрiляю в найдальшу цiль... З б р о ж е к. А розумом як? М а к л е н а. За цю нiч навчилась. З б р о ж е к. Як? М а к л е н а. Що пан хоче сказати? З б р о ж е к. Що? Якщо панянка вмiє стрiляти, то я вже боюся, щоб вона мене не застрелила сьогоднi, коли я пiду в полiцiю з приводу вашого виселення. Ще й дуже рано пiду. О п'ятiй годинi. Га? М а к л е н а. Хай пан не боïться. В мене нема зброï. З б р о ж е к. Та я й не боюсь. У мене є... М а к л е н а. Я зрозумiла пана. З б р о ж е к (одiйшовши, ще раз озирнувся). Але все це галюцинацiï. Чуєш? Голоднi галюцинацiï. З а в i с а ДIЯ ТРЕТЯ I 1 I на свiтанку не переставав дощ. О п'ятiй годинi, не хапаючись, М а к л е н а встала. Навшпиньках пiдiйшла до батька: - Спить! (Засвiтила нiчник, поставила на пiч. Тихо розбудила Христинку). Христинко! Встань — зачини за мною дверi. На гачок. Щоб вiтер не вiдчинив. А то буде холодно спати... Я йду... на роботу. Може, швиденько прийду, а може, й нi. Якби оце тато прокинувся, скажи, що я пiшла на роботу, швиденько прийду, а може, й нi. I коли почне знову прислухатися у вiкно, скажи, хай спокiйно спить, нiхто сьогоднi не стукне, скажи, у вiкно, хiба що вiтер. Нiхто не постука, хiба що вiтер. Тодi скажеш батьковi, якщо мене довго-довго не буде, що я договорилась iз паном Зброжеком, найнялася зробити те, на що вiн пiдбивав батька. Не забудеш? На що вiн пiдбивав батька, скажеш, якщо мене довго-довго не буде. Ну от!.. Ти в мене вже помiчниця, ти в мене вже пiдручна, ти вже майже пiвдiвки. Тiльки ти чомусь усе мовчиш, дiвчино! Ось i зараз. Сказала б що-небудь, дiвчино моя, хоча б слiвце. Нiч така велика, темна, без вiкна, а ти все спиш та спиш, Христинко. Га, Христинко? Ну от, знову спиш! Ну чого ти все спиш? Скажи!.. Га? Що ти там шепочеш, як раченя в мiшку?.. (Прислухалась: щось бурмоче Христинка). Ага, тобi дуже хочеться ïсти, коли ти не спиш... Ну що ж... Я зараз пiду, а ти й заснеш. Я зараз, Христинко! Ось тiльки ще раз гляну, чи все гаразд, ось отакечки гляну (озирається) й пiду. Ось я вже й iду, Христинко! Якщо мене довго-довго не буде, щоб ти знала, що... сiль — в горщечку в запiчку, а в вузлику трохи крупи... Звариш батьковi й собi. (Пiшла, повернулася). Сiль тримай на коминi, щоб суха була, а коли знадобиться — вiзьми ось отак пучечку (показала як). Пiд чисту шматочку i пляшкою на столi трохи, пляшкою потри. Та гляди, не розбий! Адже нею ще мама терла... (Подивилась на пляшку i вийшла). 2 О п'ятiй встав i пан З б р о ж е к. Вiн теж не спав. Бiля лiжка — рахiвниця. Горить свiчка. Стоïть пляшка вина. Випивши чарку, вiн наливає ще. Напiвп'яний обмiрковує, при кидає, рахує. - Тiльки на стежцi. Атож! На стежцi!.. Я нiби вийшов... А насправдi я стою ось так... (показує як), i вона стрiляє ззаду, в шию. Тiльки в шию! Легше менi, зручнiше ïй i правдоподiбнiше... Га? Пострiл ззаду... (Надпивши вина, планує далi). Я тримаю годинник, затис в однiй руцi. Загадкова деталь, незрозумiлiсть для слiдчих, i дiвчинка не вiзьме. Грошi в кишенi, частина розсипана по землi... Тут маклер шепоче, що можна буде не додати. Темно, не помiтить. Га? На стежцi. Еге ж, тiльки на стежцi... Отже... (перерахував, за звичкою вiдкладаючи на рахiвницi) премiï пiдраховано, пiстолет куплено, де i як — обмiрковано... (Глянув на годинник). Лишився ще заповiт, маклере... (Одягнувся. Взяв свiчку i пiшов до дочки). 3 Розбудив дочку. Пiднявши свiчку вгору, почав заповiдання. - Я йду. З дому. Будь ласка, зачини за мною дверi. А н е л я. А мама? З б р о ж е к. До дверей менi треба ще дещо сказати. Але боюся, що мамi це здасться сном. Взагалi вона тепер, як ти знаєш, плутає дiйснiсть iз сном i навпаки. А н е л я (глянувши на годинник). Так рано? З б р о ж е к. Хто рано встає, тому Бог подає. А н е л я. Адже ще зовсiм темно. З б р о ж е к. Без грошей i при сонцi темно. Так темно, що навiть женихiв не видно. I вони дороги не бачать, хоч i люблять темряву. Як ти гадаєш: коли б оце повернулися нашi грошi, прийшов би до тебе пан Владек? А н е л я. Не нагадуйте менi про нього. Не треба! З б р о ж е к. Знехтував вiн тобою. А як образив! Як старчиху-прохачку з жебраками в ряд поставив. Мало не змусив, каже, любовi канючити... А н е л я. Нi! Нi! Я не просила. Я тiльки спитала, чи є в нього хоч яке почуття до мене, хоч краплина совiстi? Пiсля його освiдчення... З б р о ж е к. Совiсть у нього є. В кожноï людини є своя совiсть. Але кожен виявляє свою совiсть тодi, коли з неï можна мати користь. Совiсть, як i все на свiтi, коштує грошей. Ось будуть у нас грошi, то в пана Владека прокинеться до тебе совiсть. Чи вона його приведе, чи вiн ïï принесе, а вiн таки прийде до тебе. Прибiжить! А н е л я. Я зачиню перед ним дверi. З б р о ж е к. Влiзе у вiкно. А н е л я. Я замкну своє серце! З б р о ж е к. Вiн постукає. Почне ходити перед очима, як старець пiд вiкнами, i канючити. Його мучитимуть почуття i совiсть. Го-го-го! Пiд дощем чи в мороз, в хуртовину, цiлу нiч, а проходить. Удосвiта постукає: Хто там? — спитаєш спросоння. Любов! Та вiн увi снi до тебе пролiзе, крiзь твiй дiвочий блакитний сон прошиється, ляже бiля нiг, припаде i овiє жагучим коханням. А н е л я. Не буде цього! Нiколи не буде! Адже в мене... в нас грошей нема. З б р о ж е к. А коли будуть? Завтра? Навiть сьогоднi? I твоï грошi? Тодi буде чи не буде? А н е л я. Не буде... З б р о ж е к. А що буде? А н е л я. Я... я не знаю. З б р о ж е к. А я знаю. Вiн пробереться знову в твоє серце. Не вiн, то iнший такий самий. I ось тепер я скажу, я мушу сьогоднi, перед тим, як зачиниш за мною дверi, сказати тобi, що коли вiн i пролiзе в серце, то це ще не бiда. А бiда, нещастя з процентами буде, коли вiн через серце пролiзе знаєш куди? В кишеню! Що серце, що наше серце, якщо святая святих тепер у людини — кишеня, коли вона не порожня, зрозумiло! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неï, мов крiзь замерзле вiкно. I як ти його не грiй, вiн уже буде холодний. I побiжить iз твого серця, як арештант iз тюрми. До iншоï, звiсно. Мiй тобi батькiвський заповiт: хочеш довгого i щасливого кохання — зроби з серця сiни в кишеню, а в кишеню нiкого не пускай. Тодi будуть сидiти в серцi, доки сама не проженеш А н е л я. Якщо в кишенi будуть грошi. А коли грошей нема? З б р о ж е к. Грошi будуть. Я зараз iду по грошi. Я сьогоднi дiстану грошей. А н е л я. А якщо не дiстанеш? З б р о ж е к. Обов'язково! За будь-яких умов! Чуєш? Навiть коли б я раптово помер чи мене вбили б... Чому ти так дивишся? Кожного з нас тепер можуть убити. Такий час. Або ми, або нас, як пишуть комунiсти — хто кого. Анеля — рух i переляк. Нiме запитання. А ти вже витрiщилась, як коза на рiзника? Я кажу — навiть. Навiть коли б мене вбили, — дiстану. Адже ж я застрахований вiд смертi. Я тепер, так би мовити, безсмертний. В першому страховому товариствi — на тридцять тисяч доларiв, у Золотому якорi — на тридцять. У третьому — на сорок, у транспортному — на двадцять. Отож, коли б мене навiть убили, ти маєш одержати за це з мамою сто двадцять тисяч премiï. Та за такi грошi краще навiть померти сьогоднi, нiж завтра нi за що, га? За них можна купити цiлу фабрику Зарембського i весь цей будинок. Обов'язково треба купити, щоб зберегти, врятувати грошi вiд кризи. I якщо я куплю, то ось тобi моє батькiвське слово — я в документах напишу i на вивiсцi великими золотими лiтерами: Фабрика Зброжека i Д, тобто i дочки. Отодi побачиш, як до тебе прибiжить, як тебе покохає високоморальний пан Владек. Го-го! Тiльки Боже борони вiдприданити назад йому все. Особливо фабрику. Навiть коли я пiду на небесний балкон, ти тримай ïï в кишенi. I нiкого не пiдпускай! Нiзащо! Фабрика Зброжека i Д. Золотими лiтерами. Вона дасть тобi золото i любов. Фабрика Зброжека i Д. Ну от, я йду. Пiду здобувати фабрику Зброжека i Д. Золотими лiтерами. Анеля хоче його поцiлувати. Ну-ну... (Вiдвернувшись). Зачини за мною дверi! А втiм, почекай. (Глянув на годинника). У мене є ще сiмнадцять хвилин. (Вийшов). Сiмнадцять хвилин залишилося ще прожити маклеровi, а там — Зброжек пан фабрикант. (Похнюпився). I ось маклер востаннє допиває вино. (Допив вино). Гасить свiчку. (Загасив). Яка драматургiя. 4 М а к л е н а (в темрявi пiд дощем). Ти думала, сiль терла, а тут — оцей дощ. Чи довго ще буде вiн? Ця нiч? Я, мабуть, збилася з часу i рано вийшла. Нi зiрок, нi дзвону... Ну от, знову про дощ, а треба про це. (Замислилась). Треба про це, а я про гусей думаю. Уявляю — якщо вони зараз справдi пролетiли! Темно ж... (I уявляє. Летять гуси. Розбивають темне небо. Просвiчується ранкова зоря. У гусей вогнеперi крила, наспiвує тихенько). Гуси, гуси, гусенята, Вiзьмiть мене на крилята Та понесiть туди, туди... (Жест на схiд). Нi! Треба не про це. Про це треба подумати. Про це треба подумати. Про це... Та понесiть мене в тюрму, За вiконце заҐрачене... Вбити чи не треба, товаришу Окрай? — спитала б. I сказала б: — Менi трудно думати. Може, тому, що я ще маленька... Нi-нi! Я вже не маленька. За одну цю нiч я виросла так, що в мене все тiло болить, серце, думки — так росла. I все ж таки — робити це чи нi? Я знаю, ви зараз теж не спите. Дивитеся з-за Ґрат на ввесь свiт. Думаєте. Далеко бачите. А я, бачте, далi цiєï стiни не бачу. Хоч я теж думаю, думаю, думаю. Вiн не дасть уже нам жити. Вiн прийде i стукне у вiконце. Вiн виселить iз пiдвалу. Спровадить. А коли хазяïн спроваджує з пiдвалу — це значить, що вiн виселяє на кладовище, казали ви, як ото я пiдслуховувала. Я дуже хочу вийти з пiдвалу, ось за цю стiну, але в життя, а не на кладовище. То як же ви гадаєте? Га?.. З будки долинув кашель. Маклена в будку. Ви не спите? 5 М у з и к а н т (з будки). Хто там? М а к л е н а. Це я. М у з и к а н т (висунувся, придивився). Скажiть, панянко, ви зараз снитеся чи приснились тодi, ввечерi ще? (Вийшов скоцюрбившись. Вiн очевидно змерз). Я вже, здається, витверезiв. Вийшов з горiлки, i горiлка з мене пiд три чорти. Як колись було на карикатурi: французик — iз Бордо, бордо iз французика. Так i я. А Кунд ваш, здається, Кунд? Маклена кивнула головою. А вас як? М а к л е н а. Маклена. М у з и к а н т. Iм'я, здається, малопольське. М а к л е н а. Моя мама була литовкою. М у з и к а н т. Еге ж. Кунд не любить запаху горiлки. Цiкаво було б подивитися на п'яного собаку. П'яних гусей я бачив. Власне, не я, а моя тiтка... Павлина, здається... Вона почастувала мене якоюсь чудесною вишнiвкою, а вишнi викинула у вiкно. Дивиться, з'ïли ïï гуси цi вишнi й поп'янiли. Кричать гел-гел, хитаються. Потiм попадали. Мертвi. Тiтка, поплакавши, обскубла на них, як водиться в людей, пiр'я, i повикидала гусей на смiтник. Вранцi чує — гел-гел-гел. Iдуть всi до порога, голоднi на похмiлля та голi. Ха-ха-ха! Голi! Чому ви не смiєтеся? Хай йому чорт. Смiх, кажуть, грiє. Я б ось хотiв зараз бути гусаком, щоб менi хто-небудь викинув хоча б одну вишнину з горiлки, хай йому чорт! Я убив би людину, навiть свою тiтку, щоб одержати хоч краплину горiлки. М а к л е н а. Скажiть, ви справдi могли б убити людину? Правда цьому? Свiдомо? (Шукає в пiтьмi його очi). Якби було потрiбно i трудно? М у з и к а н т. Коли б я мiг убити людину, я давно i насамперед убив би себе, ma fille! М а к л е н а (довiрливо). Отож у легiонах на вiйнi ви нiкого не вбили? М у з и к а н т (спалахнувши). Геть, хай йому чорт! А то я вб'ю тебе! Так! Я вбивав у легiонах! За гуманiзм, за велику Польщу вбивав... М а к л е н а. Ви сказали так, я й повiрила... М у з и к а н т. Убивав, хай йому чорт! (Заспокоïвшись). А втiм, знову, здається, вийшла риторика. Я вбивав iнших, а себе, як бачите, досi ще не вбив. Скiльки фальшивих, навiть пiдсвiдомих слiв. Я справдi дiрявий музикант. Я, здається, нагримав на вас? Даруйте. Це я на себе кричав. Ïй-богу, на себе! М а к л е н а. Та я теж себе нiколи б не вбила б. I не вб'ю, хоч би там що! I не треба, зовсiм не треба, щоб пан музикант убивав себе. Хай уже вбивають себе iншi. Ви, певне, не повiрите, якщо я вам скажу про одного такого... Є такий чоловiк, що пропонує грошi тому, хто його вб'є. I разом з тим хоче вбити iнших. I все заради наживи... А що ви сказали б про того, хто його вбив би? М у з и к а н т. Коли б у мене були грошi, я теж заплатив би тому, хто взявся б мене вбити. I це, я гадаю, вже не риторика... М а к л е н а. Вас нi за що... (По паузi). Облишимо це! Скажiть тепер ви щось iнше! М у з и к а н т. Що саме? М а к л е н а. Що саме? Ну, хоча б про алею, наприклад. М у з и к а н т. Менi холодно. Я на похмiлля. А алея — це дурницi. Мiраж. То я п'янi фантазiï розводив. Нiколи такоï алеï в мене не було й не буде. Iдiть! М а к л е н а. Я теж люблю розводити фантазiï. Але я завжди думаю, що якась iз них та здiйсниться. Навiть сьогоднi думаю... (В уявi — Окрай, тюрма, гуси, вчорашня вулиця. Чомусь стало шкода музиканта. I чомусь захотiлось хоча б поцiлувати його на прощання). Гляньте ж, он, здається, трохи стало яснiше? Зоря начебто? Дивiться, тут була й алея. Бачите? Тут торiк росли величезнi дерева. Бачите, ось клен? Пан Зброжек зрубав. А правда, клен i вночi не схожий на ксьондза? М у з и к а н т. Нiчого не бачу... М а к л е н а. То уявiть собi, що ось тутечки та алея. Ну, а небо i справдi вже яснiє. На вас чекає дiвчина. М у з и к а н т. Ну й що? М а к л е н а. То уявiть, що я хоч трохи та дiвчина. I ви зможете поцiлувати мене. Тiльки, будь ласка, не в руку, я не люблю, коли цiлують в руку. А ось прямо сюди, в щоку. Бачите? М у з и к а н т. Бачу. (Стоïть). М а к л е н а. Ви цiлуєте ту дiвчину. В неï тремтять губи. Ось тiльки не знаю, що вона скаже, коли вiдчує, що вiд вас iще й досi горiлкою тхне. Скiльки ви випили? Якщо хочете поцiлувати, то вже цiлуйте в руку, скаже... (Поцiлувала його). Прощайте! I зникла, розтанула в передсвiтанковiй iмлi, лишивши на неголенiй щоцi теплу вологу. I ще начебто музику. Еге ж, музику. Яку чув колись давно. Коли? Де? Вiн чує далеку музику i спiв лiворуч. Quand I'Aurore d'isкlle Rougit dans un ciel pur, La nature est en fкte Tout chante dans l'azur. La joyeuse hirondelle Nous predit les beaux jours. Ah! Chantez, chantez comme elle, Enfants chantez toujours... М у з и к а н т. Ох, он що! Serenade de Gounod. Колись, ще малому, спiвала мати. Ха-ха-ха! Чому саме цю наïвно-сентиментальну серенаду, зовсiм протилежну осiннiй ночi, цiй страшнiй реальностi? La joyeuse hirondelle Nous predit les beaux jours. Ah! Chantez, chantez comme elle... (Вiн намагається схопити мелодiю на дудцi, але збивається. Спазми не дають. Корчиться — так хочеться плакати. Щоб уникнути цього, вiн намагається жартувати). Якi сентименти! (I, скоцюрбившись од спазми i холоду, додає). I яка iронiя! Горiлки! 6 I рано вдосвiта, коли такий мiцний сон i всi спали, Маклена зустрiлася з паном Зброжеком. На стежцi, що вiд його будинку до ворiт. Ось вони пiдiйшли одне до одного. Мовчать. З б р о ж е к (глухо, але iронiчно). Хто ж iз нас перший скаже добридень ? М а к л е н а (тоном вiдповiдi на привiтання). Пан уже сказав добридень. З б р о ж е к. На мою думку, перший повинен вiтатися найманець. М а к л е н а. Я пановi вже вiдповiла. З б р о ж е к. Панянка вiдповiдає так, начебто вона вийшла на дуель. М а к л е н а. А що таке дуель? З б р о ж е к. Це ранiше, якщо одне одного ображали, то рубалися чи стрiлялися. Тiльки не за грошi, а як рiвний з рiвним. М а к л е н а. Адже пановi за це заплатять бiльше, нiж пан менi. Певне, тисячi? З б р о ж е к. Га... (Розглядає Маклену). Та скiльки ж насправдi панянцi рокiв? М а к л е н а. Тринадцятий. Я вчора сказала. З б р о ж е к. О, панянка далеко пiде. М а к л е н а. Атож. Я пiду в революцiонери. З б р о ж е к. На моï грошi? М а к л е н а. Нi-нi! З б р о ж е к. Як же нi! Таки ж — на моï! (Цинiчно). Ну що ж, я навiть принiс для цього пiстолет. М а к л е н а. Давайте! З б р о ж е к. Вiн уже заряджений. Тiльки нацiлитися i натиснути ось на цю собачку. Панянка каже, що вмiє. М а к л е н а. Так. (Бере револьвер). З б р о ж е к (поквапливо). Ну от... Тепер я стану отут на стежцi, а панянка (озирнувся i майже пошепки) хай стрiляє. Тiльки в шию. А потiм — в революцiонери! (Непомiтно вийняв годинник та грошi i мiцно стис у руцi, тому що вона тремтить). Обов'язково в шию! Ну?.. Тепер (заплющив очi) мерщiй! Швидше! М а к л е н а (обiйшла навколо i стала перед ним). А грошi? З б р о ж е к. Грошi потiм... коли вб'єш... у кишенi. М а к л е н а. Нi! Грошi хай пан зараз дасть. З б р о ж е к (вiдступивши). А якщо панянка вiзьме та й утече (глузливо) в революцiонери? М а к л е н а. Хай пан покладе ïх поряд на землю! З б р о ж е к. На землю? Можна... Чорт — Бог! Вона далеко пiде! М а к л е н а. I хай пан перерахує, щоб я бачила. З б р о ж е к. Швидше! Побачать! М а к л е н а. Хай бачать! З б р о ж е к (похапцем лiчить грошi). Гм, ось... Сто злотих, двiстi п'ятдесят... А ось папiрцi дрiбнiшi... М а к л е н а. Скiльки ж там? З б р о ж е к. Я сам не бачу. Темно. Але, здається, всi. М а к л е н а. Ну, то хай пан почекає, поки йому стане свiтло. Зброжек, шахраючи, рахує. (Маклена пiдiйшла, дивиться. Перевiряє очима). Тут, здається, бракує ста злотих. З б р о ж е к (бурмотить). Тiльки ста злотих. Маклер i мене обшахрав. Але... але пiстолет, каже вiн, теж коштує ж щось... Бiльше як сто злотих. Ïй-богу, бiльше! Пiстолет! М а к л е н а (взявши грошi). Я вже виросла! Виросла! Дивiться! Ось вам вашi грошi! Дивiться i рахуйте! (Лiчить). Сто злотих... (Шматує i кидає). Двiстi п'ятдесят. (Шматує i кидає). А ось i дрiбнiшi папiрцi. (Шматує i кидає). З б р о ж е к (осатанiло). За квартиру? Комiрне менi? М а к л е н а. Ще п'ятдесят злотих? Сто?.. Але пiстолет, каже, коштує (пiдводить револьвер) бiльше як сто. Батько розповiсть про все це, то, може, i там, у банках — порвуть вашi грошi. (Нацiлилась). З б р о ж е к (затулившись рукою). Не треба, не треба! Прошу вас! Але Маклена знову обiйшла навколо нього, тодi вiн побiг вiд неï. Маклена вистрiлила. Зброжек упав. Маклена кинула револьвер. Зупинилась i стоïть нерухомо, доки не почувся з балкона свисток. Свисток, яким викликають полiцейських. Тодi вона побiгла до ворiт. Але повернулась i взяла револьвер. Коли, рушивши, почула, що у ворота входять, кинулася вздовж стiни до Кундовоï будки. З будки вилазить музикант. М а к л е н а. Ви бачили? Чули? Розкажiть про все це полiцiï. Або передайте батьковi та Христинцi. I скажiть, що я... Десь збоку залящав свисток. (Вона перелiзла через стiну. Ще раз вигулькнула ïï голова. Крикнула лунко, махнула рукою). Передайте, що я повернусь! Обов'язково! (I зникла). Музикант, горблячися вiд холоду, пiшов у той бiк, куди показала Маклена. Та його смикнув за спину холод i повернула якась думка. Вiн озирнувся i побiг у протилежний бiк. Повернувся i знову пiшов, куди показала Маклена, здається, вже бiльш рiшуче. З-за стiни, де перелiзла Маклена, десь далеко сходило сонце. З а в i с а
МАКЛЕНА ГРАСА